Приклад зворотній до русифікації: як українізовані росіяни ставали на захист України, і переймались її культурою і цінностями. (з П. Феденко, "Ісаак Мазепа — Борець за волю України")

Загалом, українізовані (Важливо зазначити: "українізація" росіян існувала лише ненасильницька і самостійна: свідомий вибір певної кількості росіян вкладатися і допомагати Україні і українцям) росіяни грали дуже важливу роль в українському русі, допомагаючи і приймаючи участь, хоч і були малочисленими.

Складно переоцінити внесок таких росіян, як Микола Костомаров, в формування не лише сильного українського руху, а самої української політичної ідентичності.

​​Бій під Крутами

107 років українські добровольці, більшість з яких були студенти-соціалісти, боронили соціальні та національні права України.

Героїчний боротьба студентів дала Україні чотири дні на підготовку проти російської армії, що наступала на Київ.

Водночас, інші вояки Студентського куреня захищали Київ під час повстання на Арсеналі, і допомогли забезпечити безпеку столиці з мінімальними жертвами.

«Боротьба молодих соціалістів за волю України та їхні надії — забезпечити вільний розвиток і добробут свого «народу селян, робітників та трудящих») у незалежній Українська Народна Республіка — були нероздільні», — пише тогочасний український діяч Панас Феденко.

Відстоювання соціальних прав і високий рівень ідейної та національної свідомості об'єднували багатьох українців, спонукали до боротьби за Україну. Досвід боротьби за права звичайних людей, та відстоювання прямих інтересів всіх українців, залучав навіть тих, хто раніше не розумів свого українського коріння та відібраних прав.

Ми пам’ятаємо тих, хто залишився захищати Україну, хто боровся за спільне благо нашого народу, де б вони не були і в якій ситуації не опинилися. Це горда сторінка нашої історії.

«Українські соціялісти будували українську самостійну національну державу, а не-соціялісти перешкоджали їм, бо їм не подобалась така держава, яку будували соціялісти […]

Крути — героїчний вчинок української соціялістичної молоді […] 1-го листопада [1918] — геройський вчинок української радикальної молоді в Галичині»

Никифор Григоріїв

«Білкіс» та деякі інші феміністичні групи в Україні на мою думку наразі є найбільш ефективними, свідомими, вмілими та перспективними лівими і прогресивними організаціями в Україні. Дуже рекомендую слідкувати/долучатися/підтримувати чи створювати подібні.

Особливо тим, хто про «Білкіс» чує вперше, то от

🕵🏽‍♀️ Де шукати український феміністичний YouTube?

Дізнавайтеся про один з найяскравіших українських ютюб-гьорлблогів у новому репортажі проєкту «Ось бачиш!».

У відеоесеях каналу «любий щоденнику» авторки сміливо використовують фемінізм та квір для того, щоб розказати про суспільство, кіно та поп-культуру.

Повний репортаж буде опубліковано наступного тижня. А поки знайомтеся з тізером випуску та не забувайте поширювати хороший контент серед знайомих.

​​Український національний фронт (1963) та Український національний фронт 2 — українські соціалістичні дисидентські організації.

З поразкою Української Повстанської Армії (УПА), повстанці. які пережили радянські репресії, жорстокі переселенські програми, каральні акції та зуміли приховати свою особистість, інтегрувалися в радянське суспільство.

Одночасно, чимало агітпропу УПА все ще було в оберті по всьому Радянському Союзові.

Уцілілі ОУНівці та ті, хто був знайомий з їхньою програмою, тоді перейшли від збройного опору до дисидентської діяльності. Багато груп було створено на основі пізньої ідеології ОУН (лівий націоналізм).

Найбільшою такою був Український Народний Фронт. Діячами УНФ перевидано багато праць членів УПА, а також програмових робіт Західної соціал-демократії.

У своїй програмі група виступала за незалежну демократичну Українську республіку та демонтаж радянської тоталітарної системи, яку вони описували як «кріпацтво» та «сучасний феодалізм».

Позитивна програма на зміну тоталітаризму, описувалась як «народний соціалізм» і поєднувала програмні елементи Української Повстанської Армії та досягнення сучасної західної соціал-демократії.

Особливий інтерес для групи викликав Петро Федун, ідеолог УПА, який хвалив програми Лейбористської партії в 1945 році та Французьких Соціалістів, стверджував, що УПА вела таку саму боротьбу за «визволення робітників», як і ці партії, і теоретизував, що демократичні версії соціалізму не тільки сумісні, але й оптимальні для українських націоналістів.

Дисидентська організація взяла на себе гасло «Воля народам і людині» і завдяки ефективним конспіративним заходам роками продовжувала діяти та поширювати публікації.

Після УНФ було створено багато подібних груп. Пізніше «Спілка вільних комуністів» (Союз галицької молоді) прийняла натхненну програмами УНФ і УПА, де закликали до демократизації та дотримання прав людини в СРСР, відокремлення Української Республіки від СРСР і прийняття «народного соціалізму», подібного тому, що практикували чехословацькі реформатори та Польська Партія Соціалістична — організації, які молоді дисиденти зазначали як приклад.

«Такі слова, як-от “бусифікація”, “людолови”, — це все елементи російської ІПСО. Як би це зараз не звучало, адже «російська ІПСО» вже стає мемом. Проте це все дуже легко входить у наш вжиток», — каже Віталій Саранцев, начальник управління комунікацій Командування Сухопутних військ ЗСУ.

На його думку, останні напади на ТЦК — це і результат роботи російських спецслужб і водночас наростаюча хвиля зневаги до військових.

Як ворог використовує наші слабкі місця? Чи можливо знизити градус агресії до співробітників ТЦК? І чи будуть зміни в мобілізаційних підходах? Читайте у матеріалі Оксани Іваницької

​​У березні 2007-го Плющ писав: «Как могло случиться, что президент Франции наградил орденом Почетного легиона диктатора-кгбиста Путина? За какие военные или гражданские заслуги перед Францией или Российской Федерацией? За успешное проведение геноцида чеченского народа? За отказ от половинчатых демократических преобразований времен Горбачова-Ельцина? За сползание России к коммуно-нацизму?.. Послеперестроечная игра США и Европы с Ельциным и Путиным помогла восстановить власть КГБ в РФ и подтолкнула Кремль к Мюнхенской речи Путина, объявившего новую холодную войну, и угрожающего новой осью зла — Россия, Иран, Северная Корея, Сирия и т. д. Если не остановить Кремль сегодня, то следует ожидать нового витка кгбистской пропагандисткой кампании «борьбы за мир» и очередного «Мюнхенского соглашения»...»

У 2006: «Чи є достатньо сил у молодої інтелігенції вияснити масам (а вони 2004 року довели, що спроможні вийти з-під впливу маніпуляторів) неспроможність усіх цих залишків комуністичної мафії вивести Україну з перманентної кризи? Розвіяти зневіру мас і запропонувати народові гідних кандидатів у Парламент?... Чи вистачить політичної гнучкості й безкомпромісності в цьому протистоянні? І в єднанні чесних масових сил? Безкомпромісність насамперед стосується мафій та національного питання. Будь-який союз з корумпованими силами чи шовіністами усіх ґатунків — повернення в болото радянщини й Малоросійську провінцію»

Леоніда Плюща у свою чергу (як і більшість української інтелігенції — Григоренка, Дзюбу ітд) дуже критикувала бандерівська еміграція, обʼєднана навколо корупціонера Ярослава Стецька. На їх думку, всі ці «марксисти-дисиденти» були шкідливими для українського руху, і таким чином, їх прихильники зазнавали нападок від бандерівських газет, що на жаль, почали домінувати в еміграції.

На опозицію до них були залишки еміграційної УПА, у вигляді УГВР, та людей, що воювали у Поліській Січі, Українська Соціалістична Партія, сили УНР в екзилі та Українська Революційно-Демократична партія Багряного.

Вони всі займались кампаніями на підтримку українських дисидентів і закликали «рахуватися з українською реальністю» і «прислуховуватися до голосів з України». Їх діяльність була вкрай плідною, і багато дисидентів отримали міжнародну популярність і увагу, і часто це було причиною їх звільнення.

​​Абсурдний культ ворога Української революції Болбочана

Зараз в Україні будується культ Болбочана. Поки в Києві навіть нема памʼятнику герою Української революції Петлюрі, ми маємо бюст Болбочану.

Болбочан був прихильником правих та консервативних течій, і розвиток українського руху для нього йшов в не правильну сторону. Щоб протидіяти, на місцях, де проходило військо Болбочана, він розпочинав репресії проти прихильників Центральної Ради, українських селян і робітників, вчив своє військо фактично бандитизму.

Як тоді Болбочана називали українські діячі, «пересічний амбітник». Він обʼєднував навколо себе монархістські, землевласницькі, білоросійські та інші недемократичні праві кола.

Про Болбочана існує багато міфів — наприклад міф про нібито «визволителя Криму». У той же приблизно час Болбочан приймає участь в австрійсько-німецькій змові проти Української держави і таємно підтримує повалення УНР і встановлення монархії (але він пвдтримував австрійську кандидатуру, а не німецьку)

Військові досягнення Болбочана були також невеликі. Як пише Андрій Здоров:

«Вивчаючи бойовий шлях Болбочана часів першої та другої війни більшовицької Росії проти УНР, неважко помітити, що всі його «блискучі перемоги» були здобуті під час першої війни, коли він керував українськими передовими відділами німецьких військ у березні – квітні 1918р.
З суто військової точки зору ці перемоги небагато чого варті. Усі вони здобуті над набагато слабшим, налаштованим на загальний відступ ворогом, в умовах, коли «ті дрібочки українського війська» (В. Винниченко) підпирала величезна сила непереможної (у  військово-політичних обставинах весни 1918р.) мілітарної потуги – німецького війська. Тільки це і робив Болбочан із своїми запорожцями на «шляху перемог» від Житомира до Сімферополя. Такий реакційно налаштований (наприклад, він особисто побажав Дроздовському успіхів у його поході з-під Ясс на Дон; саме його було відряджено на переговори з командуванням білих «Войск Киевской области», під час ганебної спроби досягти порозуміння з російськими білогвардійцями у серпні 1919р., бо мав багато друзів та знайомих серед білогвардійської офіцерні ) та для наших  «державників» беззаперечний авторитет у військовій справі (він дійсно  мав набагато більший та важкий бойовий досвід, ніж Болбочан), як М. Омелянович-Павленко, давав таку оцінку цій «офензиві українсько-німецьких військ на терени України»: «…марш українських патріотів на свої землі був скоріше польовою прогулянкою, ніж солідною військовою акцією».

Болбочан долучається до повстання Директорії, але висуває вимогу про збереження гетьманського апарату, тобто консервативних законів і влади землевласників. В своїй військовій діяльності в цей час Болбочан розстрілює українських робітників і селян, але зустрічається і прихильно ставиться до російської аристократії.

Складно сказати, що Болбочан був непатріотично налаштованим, але скоріше, його симпатія до України не пересилювала його ненависть до соціальної демократичної України.

На його думку, Україні був потрібен ультраправий фактично аристократичний режим, і для цього він був готовий брататися з найлютішими українофобами. Можливо, можна сказати, що в цьому він бачив спасіння України. Але такий спосіб мислення привів його двічі до зради, і ненависті з боку українського люду, що асоціювала його з ненависним німецько-гетьманським режимом. Коли Болбочан вдруге зрадив Україну, і замість демократичного режиму хотів побудувати свою праву диктатуру, його справедливо покарали, і історія негідника на цьому нарешті закінчилась.

Цей пост для мене не є чимось «партійним», не «ліві добре, праві погані». В Українській революції найбільші жертви і досягнення, правда, зробили ліві, а її ворогами зазвичай були праві.

Але є і праві діячі, що заслуговують повагу чи хоча б інтерес. Це в першу чергу Євген Коновалець, дії якого під час Української революції чітко закріпили його як справжнього героя України, Вʼячеслав Липинський став напевно єдиним достойним українським правим теоретиком-філософом. І як у будь-якого талановитого мислителя, обидва ліві і праві можуть знайти в його текстах щось цікаве і значуще (так знаходили, наприклад, ліво-революційні діячі такі як Багряний і Гришко), Дорошенко також вартий уваги.

Але культ Болбочана — культ зрадницький і зневажливий. Це знищення традицій української державності задля зручного кумира для правих і олігархів. Такий шлях нас приведе внікуди

Згадую цю вкрай влучну фразу Багряного

І ще одна, неймовірно влучна.