Тільки нещодавно задумався, що УНР ніколи не відроджувала українську державність.

Незалежність України виходила з принципів, що були популярні у соціалістичних і прогресивних колах, та були декларовані В. Вільсоном, щодо прав народів на самовизначення (згадую в цьому доволі цікавий фрагмент, що написав Араш в своїй статті про Ізраїль і Палестину: "Основною ідеєю націоналізму є не перевага однієї етнічної групи над іншою, а право нації на самовизначення. Право на самовизначення довгий час займало центральне місце в прогресивній політиці як серед лібералів, так і серед соціалістів. (...) Світ імперій перетворився на світ націй,
з націоналізмом — наріжним каменем сучасного глобального порядку (недарма ООН називається організацією об'єднаних націй")

Українська державність була проголошена саме в опорі на право націй на самовизначення і не шукала легітимності у державі Данила Галицького, ні у Козацькій державі. Часто ж національно-визвольні рухи саме відроджували держави, а не творили їх наново (Республіка Польща відродила Річ Посполиту, а не створила нову Польщу)

Побачив твіт румунського активіста, що роздумував про румунський націоналізм — який загалом есенціалістський і визначенний, і це змусило людину цікавитися і надихатися італійський націоналізмом 19-го століття, який відомий фразою "Ми створили Італію, залишилося створити італійця" .

І от українське національне визволення пішло шляхом італійського націоналізму, де держава постала одночасно в процесі постання єднальної національної ідентичності, а не після. І своїми діями революція визначала, хто такий українець, і що значить бути українцем.

Формально той модерновий підхід, де УНР постала не з відродження історичної традиції, а саме з посилання на універсальне право, він теж був частиною цього процесу (пере)визначення українства і українців, визначення національної ідентичності в чомусь прямо через боротьбу. Ці процеси були вкрай сильними і закріпилися, і згодом вже, і УРСР (частково), і УПА, і дисиденти посилалися не на старі форми української державності, а саме на УНРівську форму.

Так само, сучасна Україна це правонаступниця одночасно УНР та УРСР. З цього виникало багато питань, кого саме і як Україна незалежна наслідує або повинна наслідувати, до чого активно докладалися упівські (Богдан Галайчук "нація поневолена, але державна"), екзилівські (Ісаак Мазепа, Гришко, Багряний), діаспорські (Винниченко), дисидентські (Чорновіл) кола, тощо. Зараз ця дискусія все ще відкрита і актуальна.

Думки вголос

Український кооперативний рух під час революції

Три Всеукраїнські кооперативні з’їзди — у травні та серпні 1917 р. і найбільший у травні 1918 р. — визначили структурні форми руху й створили Український Центральний Кооперативний Комітет (Коопцентр) як центральну кооперативну організацію всієї України.

🔺Незважаючи на війну, тисячі різних кооперативів з'явилися в цей період на Наддніпрянській Україні: 9,200 кооперативів нараховувалося у 1917 році (з 6,860 у 1915 році) і 22,300 у 1920 році. Індивідуальні кооперативи приєдналися до численних нових кооперативних спілок, яких наприкінці 1918 року було 253 (порівняно з десятком або близько того до війна). З них 120 були спілки споживачів, 43 кредитні спілки, 7 спілок фермерів, 41 були змішаними, і 42 інших спілок.

✅Найгустіша мережа спілок була в Харківській та Подільській губерніях, де більшість була невеликою та локальною. Полтавська губернія, навпаки, мала розвинуту мережу кооперативів, але лише кілька спілок.

✅На початку 1920 р. налічувалося 22 тис. кооперативів різних типів і близько 270 спілок.

❗Не було жодного регіону без кооперативу. Кооперативний рух налічував 6 млн. членів (На Наддніпрянській Україні. Ще багато на Західній Україні), майже 60% населення приймали участь у споживчій кооперації.

✅Окрім місцевих та обласних кооперативів, існувало 6 всеукраїнських центральних спеціалізованих кооперативних організацій:

—Центральний союз споживчої кооперації «Дніпросоюз»,
—Центральний союз кредитних спілок «Українбанк»;
—Центральна спілка сільськогосподарських кооперативів;
—Союз виробничих кооперативів «Трудосоюз»;
—«Страхсоюз» — союз страхових кооперативів;
—Спілка видавничих кооперативів «Книгоспілка».

🏗 🎥Крім цих основних типів кооперативів, виникли інші, менші національні центральні організації (наприклад, будівельний кооперативний союз «Оселя» та кінокооперативоперативна спілка «Українфільм»).

🫀Очолив всю систему ідейно-організаційний центр — Український Центральний Кооперативний Комітет (голова ради — Михайло Туган-Барановський (видатний макроекономічний теоретик, відомий як "предтеча Кейнса", а також теоретик кооперації) виконавчий президент — Б. Мартос (також відомий і важливий теоретик кооперації, марксист, соціал-демократ і голова одного з урядів УНР).

🔺У 1919 р. три всеукраїнські спілки — «Українбанк», «Дніпросоюз» і «Централ» — утворили Альянс центральноукраїнської кооперації — для представництва українського кооперативного руху за кордоном, зокрема на кооперативному з'їзді у Лондоні і Парижі.

📚Швидкими темпами розвивалася кооперативна освіта. Створювалися кооперативні школи: трирічна школа Союзбанку в Києві, відома як Школа П'ятдесятиріччя української кооперації; однорічна школа Дніпросоюзу в Києві, відома як школа Доманицького; однорічна Доманицька школа в Звенигороді; і так далі. Оперативні курси різних типів і рівнів майже постійно вели повітові спілки. Курси кооперації читалися в Київському комерційному інституті, Київському адміністративному інституті та Київському університеті. При Українському Центральному Кооперативному Комітеті був спеціальний відділ кооперативної освіти і навчання;

🌍У 1919 році було створено першу в світі школу кооперації — Кооперативний інститут імені Туган-Барановського, який було відновлено в період нової економічної політики як Кооперативний інститут імені Чубаря.

Цікаво, що в УНР була приватизація. Соціалісти боялися, що держава може мати занадто багато влади. Проте підприємства віддавалися не приватному господарю, а в руки трудових колективів і на їх місці формувалися кооперативні спілки. Якщо підприємство, мобілізоване під державний контроль у час військового стану і голоду, переставало бути потрібним державі для вирішення термінових надзвичайних ситуацій, воно віддавалося робітникам під повний контроль.

Ультраправа партія PVV виграла на виборах у Нідерландах. У своїй політиці партія орієнтується на авторитарний режим Орбана, конспірологію та співпрацю і дружбу з Росією.

Партія також відома своєю антидемократичністю. Офіційно лише голова партії є її членом і приймає всі рішення.

"- Ринки працюють бо вони доставляють товари до тих, хто цінує (кому потрібні товари найбільше) ці товари найбільше
- Тоді якщо люди мали б більш рівні доходи, то [ринок] працював би краще"

З твіттеру дослідника держав загального добробуту @BevansAdvocate

Неймовірно цікавий канал мого друга, українського марксиста, про історію. Підписуйтеся)

Michal Sierminski "Transformative Decade. The Polish Left Opposition 1968-1980" (2016)
#pl
Sierminski undertook the pioneering work of explaining when, in fact, such prominent veterans of the democratic - but originally socialist - opposition as Jacek Kuroń and Adam Michnik changed their views. It turns out that this occurred in the decade preceding the outbreak of the 1980-1981 Solidarity revolution, not after its suppression - and that it was a very radical change in the entire original ideological and political paradigm underlying the 1965 Open Letter to the Party.

Michał Siermiński - philosopher and mathematician, affiliated with the Institute of Philosophy at the University of Warsaw, member of the editorial board of the cultural and political quarterly Bez Dogmatu, researcher of the history of the Polish political opposition after 1956 and the Solidarity movement of 1980-1981. His research interests also include social philosophy, Holocaust memory studies and the history of Polish-Jewish relations.

Сьогодні зустрів двох людей, з татуюваннями і знаками свастики. Один доволі тонкий, а інший величезний і спортивний, двом десь років тридцять. Вирішив завести щиру розмову про їх погляди, український націоналізм, фашизм і нацизм. В кінці, вони прийняли соціал-демократичні і толерантні погляди. Насправді, все що треба — це любити і знати Україну, і щиро вірити у свої погляди. Сама ідея України — це дуже демократичний проєкт і фактично неможливо бути послідовним українським націоналістом і бути проти ЛГБТК+, демократії, національної автономії ітд. Я думаю я згодом напишу невеличкий текст про наші розмови, їх аргументи і мої, і чому вони змінили позицію.

​​Одного разу Сталін заявив, що найбільша загроза для СРСР це українці. "Ми можемо втратити Україну" — казав він в період, коли в КП(б)У наростала "українська" фракція, що виступала за захист української культури проти русифікації та за хоч якусь формальну автономію Україну у складі СРСР.

Паралельно з цим, майже все студентство було "петлюрівцями". Так само селяни мріяли про повернення УНР. Основне тут згадати це справу Спілки Визволення України. Дії діаспори також значно підбивали авторитет СРСР, так само як активність західноукраїнських соціалістів (з Радикальної партії) і націонал-демократів

У 1933 р. було офіційно заявлено, що основна небезпека для УРСР є "український націоналізм". Була поставлена ціль боротися з цим. Згодом це стало основною небезпекою для всього СРСР. Україна вже повставала під час окупації у двадцятих масовими селянськими рухами і неймовірною низовою опорою більшовизму навіть коли республіканська армія вже була далеко. Так само спротив був у 30-х, коли СРСР організував геноцид українського народу.

Разом з тим, для подавлення "української" фракції, для перевірки "лояльності" в цій збоченій політичній грі, саме членів минулих українських партій та видатних українізаторів змушували займатися найбільш брудною роботою і відповідати за вбивства тисячі українців. Якщо людина справиться - вона достатньо лояльна. Якщо буде намагатися допомагати селянам - зрадник.

Геноцид і подальші масові репресії, що були продовженням і розширенням схожої політики Леніна щодо України, але вже набагато більш методично і жорстоко. У 30-х Червона Москва нищила український народ, культуру, так само як раніше знищила українську політику.

​​Неймовірний історик, мій кумир і людина, що справді надихає. Річниця смерті Грушевського.

"Історія України-Русі" — одне з найбільших досягнень української культури. Грушевський написав понад 2000 наукових праць, і ще більше політичних і публіцистичних.

Саме Грушевський прийняв участь у формуванні Української націонал-демократичної партії на Західній Україні, зростив ціле покоління української академічної еліти на Заході і на Сході. Він також прийняв участь у формуванні надважливого в українській історії Товариства Українських поступовців (прогресистів)

Під час української революції, Грушевський взяв відповідальність і повів всю країну в шлях величезних змін. Він робив помилки — зокрема блокування формування армії, що вимагали солдати і селяни України; Грушевський не розумів більшовизму і намагався знайти спільну мову з Леніном і Раковським — з думкою про майже однакову ідеологію УНР і РСФСР.

Грушевський був представником радикальної соціялістичної політики, виступав за незалежну радянську Україну, виступав за об'єднання УПСР і УСДРП в Українську Соціалістичну партію для єдності у боротьбі (насправді, його бажання сповнилося - але вже в еміграції)

Цей пост не є повним описом заслуг справді великої людини, Грушевського. Ще завтра буде більш розлогий пост про Грушевського - українського радикального соціаліста і провідника держави в найбільш важливі її часи.

​​Відродження (ревіталізація) мов як частина лівої радикальної політики, Джеральд Рош

🏴Джеральд Рош: Я розумію радикалізм у тому, що він є опозиційним і прагне фундаментальної трансформації (а не поверхневих змін) через скасування різних форм панування. У цьому сенсі відродження мови є радикальною дією, оскільки вона кидає виклик глобальному статус-кво: планетарній системі мовного гноблення, яка нині знищує щонайменше половину мов світу.

🌍Ревіталізація мови шукає інший світ, а не кращу версію цього. Вона прагне до світу, де структурні механізми влади дозволяють процвітати всім мовам. Це вимагає фундаментальної трансформації поточних соціальних і політичних традицій, які зараз спрямовані на ліквідацію корінних народів і продовження підпорядкування інших груп відповідно до раси, етнічної приналежності, касти та релігії.

✊Ревіталізація мови також пов'язана з прямою дією. Якщо ми визнаємо, що поточні структурні домовленості призводять до усунення певних мов, то просте використання цих мов є формою прямої дії. У цьому сенсі, антрополог і мовний активіст Дженні Девіс назвала відродження мови «актом приголомшливого опору, стійкості та виживання».

✅ Проте поступово з’являється структурно-інформована критика щодо ревіталізації мови. Наприклад, Еліс Тафф та її співробітники використовують термін «мовне гноблення», щоб описати «примус до втрати мови фізичним, психічним, соціальним і духовним примусом».

Мовне гноблення можна аналізувати подібно до інших форм гноблення, які відбуваються по відношенню до раси, нації, етнічної приналежності та релігії. Вчені корінних народів, такі як Уеслі Леонард, Дженні Девіс і Мішель М. Джейкоб, все частіше пов’язують відродження мови з критикою колоніалізму. Feargal Mac Ionnrachtaigh (сорі, я не можу перекладати ірландські імена), обговорюючи радикальну мовну політику політичних в’язнів у теперішній Північній Ірландії, пов’язує їхню роботу з відродження мови з ширшою боротьбою проти колоніалізму та неоколоніальної глобалізації. А в Австралії Кріс Ейра заявив:

«Втрату мов спричиняє домінування однієї групи людей над іншою».

​​Чому потрібно відроджувати мови?

Важливо мати на увазі, що відродження мови стосується насправді не лише мови: це соціальний рух, який приносить користь як суспільству, так і окремим особам, одночасно змінюючи все суспільство і відносини у ньому.

Ленор А. Гренобль Виділяє дуже умовно шість категорій, чому взагалі потрібно відроджувати мову. У широкому сенсі, вони всі пов'язані з ідентичністю.

(1) зв’язок із предками, минулим і культурною спадщиною;
(2) зцілення від травми;
(3) створення спільноти;
(4) знання та культура;
(5) благополуччя;
(6) когнітивні переваги, ментальне здоров'я

✅Одна з основних мотивацій відродження полягає в тому, щоб претендувати на або відновити ідентичність. Мова (разом з культурою і історією в більш широкому сенсі) була і залишається важливими засобами щоб краще зрозуміти себе , щоб дізнатися, що означає бути члена суспільства (цим відновлення мови також сприяє зменшенню атомізації), як справлятися з труднощами, протистояти викликам і відзначати досягнення

🥨 Мова та культура глибоко переплетені, а всі види знань також пов’язані та глибоко відображені в мовних та культурних практиках.

❇Певні види знань є в самих словах мови, а також інші види знань відображені в більш комунікативних практиках.

Наприклад, слова, які ми використовуємо для позначення їжі, говорять нам, що наші предки їли, як вони збирали, готували, як вони подавали їжу. У багатьох культурах є харчові табу,
деякі для певних життєвих циклів (наприклад, продукти, які заборонені під час вагітності);деякі продукти їдять у певних спільнотах, але заборонені однією групою; і у деяких громадах жінки не можуть їсти певну їжу, або лише члени Королівської сім'я може їсти певні продукти. Це все відображається в словах мови, приказках, прислів'ях, повір'ях, тощо.

🔺Багато корінних народів називають зцілення головною причиною відновлення. Вони часто відчувають (з поважною причиною), що їхню мову відібрали насильно від них разом із правами на самовизначення і правом на вирішення своєї долі.
Колоніальна мовна практика мала згубний вплив на життєздатність місцевої мови. Примусове запровадження колоніального режиму та асиміляції до домінантної культури призвели що люди відчувають втрату власної гідності та гордості.

💔 Ці практики поробили глибокі і болючі шрами. Відновлення власної мови є важливим засобом боротьби з колоніальною спадщиною. Зцілення передбачає подолан ня травми. На жаль, забагато у всьому світі людей, які зазнали травматичних переживань пов'язаних із знищенням їх мови та ідентичності.

🛠Загальна життєздатність мови пов’язана з поєднанням факторів – соціальних, політичні, демографічні та практичні. Доступність мови пов’язано з соціальним престижем мови, яка, у свою чергу, пов’язана з мотивацією мовців використовувати мову, а також пов’язана з економічною силою мови: знання мови створює можливості для роботи чи заважає їм?

📣 Використання мови є соціальним актом, а активізація – за своєю природою – передбачає соціальну трансформацію. І це одна з причин того, що зусилля з відродження мов інколи (часто?) зустрічають опір від влади, оскільки вони розглядаються як різновид розширення можливостей, яке може бути загрозливим для еліти

🫂 Часто сам акт пожвавлення використання мови об’єднує людей, створює тісніші громадські зв’язки, тим самим сприяє організації і демократії.

❇Згідно з багатьма дослідженнями, люди, які мають доступ до своєї мови, мають покращення психічного здоров'я, зниження рівня самогубств і багатьох інших покращень. Це пов'язано з багатьма факторами, які були зазначені

​​Друга частина

✅Є докази того, що, маючи доступ до рідної мови покращує фізичне здоров'я, в частині зниження норми серцево-судинні захворювання, зниження артеріального тиску та гіпертонія, а також нижчі показники діабету.

Ці переваги пов'язані з багатьма речами, в т.ч ведення традиційного способу життя (наприклад, дотримання традиційної дієти, тобто загалом здоровіша, ніж західноєвропейська дієта з високим вмістом жиру, цукру, і сіль), більше фізичної активності при заняттях із землею та традиційними життя та більше доступу до землі.

🏞Можливо, деякі переваги для здоров’я від ревіталізації походять від того факту, що воно допомагає (повторно) зв’язати людей із місцем, землею, де вони живуть і мають свою історію.

✅Але навіть дослідження в Австралії та Канаді, що враховують спосіб життя, показують, що активне спілкування рідною мовою покращує як психіку і фізичне благополуччя на індивідуальному рівні та на більш широкому суспільному рівні. Це сильна мотивація для ревіталізації мови.

🚩Люди в багатьох частинах світу говорять про «повернення» своєї мови. Це активний процес, який передбачає взяття під контроль свого життя та власне благополуччя. Джейн Юусо, саамська дослідниця та педагог із Норвегії, зробила багато для покращення вивчення мови саамі для дорослих, використовуючи Когнітивно-поведінкову терапію.

🟢 Діти, які навчаються рідною мовою, мають краще езагальне благополуччя за всіма напрямками. Про це свідчить дослідження ЮНЕСКО 2012 року. Вони мають більшу впевненість у собі, вищі бали на тестах, менше відстають, і менш імовірно повторювати класи.

✅Крім того, двомовність, що з'являється під час відродження пригніченої мови має переваги, і ці переваги також перетинаються з перевагами ревіталізації.

Профспілкова бюрократія потребує терміново нового редактора.

Сподіваюсь три минулі величезні пости допоможуть краще зрозуміти, як поєднувати, і чому це важливо, відродження мови (і в більшому сенсі - культури, національних спільнот) і ліві політики. Одне нерозривно пов'язано з іншим, і я думаю, буде основою лівою політики в 21 ст. Багато де вже воно так і є: в Канаді, Австралії, серед народів Іспанії, у Уельсі (Камрі) та Ірландії. У всіх цих країнах вимога відродження мови є значною частиною лівої політики.

160 років тому народилася Ольга Кобилянська, українська поетеса, письменниця, феміністична і соціалістична активістка близька до Радикальної партії

В її, здебільшого депресивних і меланхолічних творах, вона розглядає теми людської волі, бідності, землі, національного і соціального пригноблення, фемінізму і лесбійської любові

Ольга Кобилянська також була талановитою організаторкою, оживляючи політичне життя Буковини, особливо серед жіноцтва

1919. Лідуючий політик кадетської партії Росії (російський ліберал) в Лондоні намагається доказати, що Україна така ж нероздільна частина Росії, як і Ірландія Британії (от он звичайно і не уявляє що буде через декілька років!). Він порівнює Українську Народну республіку з «бандами» шиннфейнерців (Загальнонаціональна, потім, ліво-націоналістична партія в Ірландії, що лідувала боротьбу за незалежність Ірландії),а Петлюру називає «головою» цих «банд»

Цікаво, що тоді було вкрай багато паралелей з Ірландією, українські активісти надихалися ірландськими рухами за незалежність і з захопленням слідкували за лівими аграрними рухами Зеленого остріву. Закликав звернути увагу на ірландські рухи і Франко, проводячі широкі паралелі: поневоленої аграрної країни європейськими імперіями.

Про взаємодію Ірландських лівих і націоналістів з українськими лівими я назагал не знаю, проте впевнений, що знайти таку точно можна.