Рятувальники Києва. Їхні обличчя змучені, але мужні. Очі сповнені безмежного болю, бо кожен уламок, що падає, кожен крик серед руїн – наче різкий удар у серце.

Десь під завалами дитячий сміх, який уже ніколи не пролунає. Десь маленькі рученята, що так і не встигли обійняти маму в останню мить. Вони бачать усе на власні очі і потім носять ці спогади все життя…

Ідуть крізь смуток, сльози і біль, бо знають: десь там, серед руїн, можливо ще живе надія.