Історія, яку не можна забути: у Києві відбувся круглий стіл про геноцид ромів
Геноцид ромів під час Другої світової війни — одна з найтрагічніших сторінок історії. «Масштаби трагедії не повинні вимірюватися лише статистикою й цифрами. Йдеться про нищення народу, його пам'яті, традицій, культури, національної ідентичності та консолідації. Ми маємо про це говорити та пам’ятати,» — наголосив Віктор Войналович, перший заступник Голови ДЕСС, під час круглого столу на тему «Знати і пам’ятати: актуальні дослідження та інформаційні продукти про геноцид ромів у роки Другої світової війни». Захід відбувся сьогодні за ініціативи Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) і об'єднав представників органів влади, істориків, освітян, культурних діячів та громадські організації для обговорення важливості збереження пам'яті про геноцид ромів і популяризації знань про цю трагедію.
«Геноцид ромів є яскравим прикладом того, як небезпечними можуть бути расизм і дискримінація, коли цілі народи стають жертвами ненависті та нетерпимості,» — зазначила Олена Антоненко, директор Департаменту моніторингу додержання рівних прав і свобод Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Юліан Кондур, представник Ромського жіночого фонду «Чіріклі», звернув увагу на кризу ромської ідентичності: «Сьогодні роми стикаються з кризою ідентичності, адже ми й самі мало знаємо про свою історію, культуру та мову. Тому важливо створювати нові можливості для взаєморозуміння між ромами й українським суспільством, адже ромипроживають в Україні вже понад 500 років». Він також розповів про ініціативи, спрямовані на популяризацію ромської культури.
Учасники круглого столу підкреслили значущість медіапроєктів та освітніх програм, що сприяють вивченню історії геноциду ромів. Віктор Войналович підсумував: «Ми маємо про це говорити і завжди пам'ятати, оскільки, на превеликий жаль, ці тоталітарні практики не завершилися — вони продовжуються, попри жахливі наслідки Другої світової війни. Сучасний неофашизм, в обличчі російського режиму, демонструє не менш жахливі наслідки».
Геноцид ромів під час Другої світової війни — одна з найтрагічніших сторінок історії. «Масштаби трагедії не повинні вимірюватися лише статистикою й цифрами. Йдеться про нищення народу, його пам'яті, традицій, культури, національної ідентичності та консолідації. Ми маємо про це говорити та пам’ятати,» — наголосив Віктор Войналович, перший заступник Голови ДЕСС, під час круглого столу на тему «Знати і пам’ятати: актуальні дослідження та інформаційні продукти про геноцид ромів у роки Другої світової війни». Захід відбувся сьогодні за ініціативи Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) і об'єднав представників органів влади, істориків, освітян, культурних діячів та громадські організації для обговорення важливості збереження пам'яті про геноцид ромів і популяризації знань про цю трагедію.
«Геноцид ромів є яскравим прикладом того, як небезпечними можуть бути расизм і дискримінація, коли цілі народи стають жертвами ненависті та нетерпимості,» — зазначила Олена Антоненко, директор Департаменту моніторингу додержання рівних прав і свобод Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Юліан Кондур, представник Ромського жіночого фонду «Чіріклі», звернув увагу на кризу ромської ідентичності: «Сьогодні роми стикаються з кризою ідентичності, адже ми й самі мало знаємо про свою історію, культуру та мову. Тому важливо створювати нові можливості для взаєморозуміння між ромами й українським суспільством, адже ромипроживають в Україні вже понад 500 років». Він також розповів про ініціативи, спрямовані на популяризацію ромської культури.
Учасники круглого столу підкреслили значущість медіапроєктів та освітніх програм, що сприяють вивченню історії геноциду ромів. Віктор Войналович підсумував: «Ми маємо про це говорити і завжди пам'ятати, оскільки, на превеликий жаль, ці тоталітарні практики не завершилися — вони продовжуються, попри жахливі наслідки Другої світової війни. Сучасний неофашизм, в обличчі російського режиму, демонструє не менш жахливі наслідки».
"Капеланки. Молитва у пеклі"
Цими вихідними на екрани Суспільного вийшов потужний документальний фільм "Капеланки. Молитва у пеклі", який відкриває нам незвідану сторінку сучасної української історії, розкриваючи ролі жінок, які, попри стереотипи та виклики війни, обрали шлях духовного служіння на фронті.
Традиційно роль капелана асоціювалася з чоловіками, проте українська реальність, змінена війною, демонструє нам нові грані цього служіння. Режисерка Олена Кривенко представила історії трьох відважних капеланок: Олени Легенчук, Марини Сердіченко та Олени Жевець — трьох жінок з різними життєвими шляхами, об’єднаних вірою та бажанням підтримати тих, хто захищає нашу країну.
Кожна з героїнь фільму пройшла свій власний шлях до капеланства. Олена Легенчук прийшла до віри через пережите домашнє насильство та внутрішнє спустошення, Марина Сердіченко — через волонтерство, а Олена Жевець обрала цей шлях після втрати чоловіка.
Фільм не просто розповідає про релігійні аспекти служіння, він занурює нас у глибини людської душі, де віра стає незламною опорою. Історії капеланок доводять, що навіть у найскладніших життєвих ситуаціях людина здатна знайти в собі силу і надію.
"Капеланки. Молитва у пеклі" — це не лише про релігію, це про силу жіночого духу, про здатність любити і підтримувати навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Фільм піднімає важливі питання гендерної рівності та зміни ролей жінок у сучасному суспільстві. Капеланки доводять, що жінка може бути не лише берегинею домашнього вогнища, а й сильним духовним лідером, який надихає тисячі людей.
Дискусія після прем’єри фільму підтвердила, що роль жінок в українському суспільстві значно змінилася. Вони стали лідерами, які ведуть за собою, надихають і підтримують. Начальник відділу у справах релігій Державної служби з етнополітики та свободи совісті Вячеслав Горшков зазначив, що лідерство жінок в Україні та їхня активна позиція у суспільно-політичному житті країни не є чимось винятковим. На його думку, цьому сприяв багатовіковий перебіг воєн на наших теренах, наслідком яких було зменшення чоловічого населення, що призводило до розширення ролей жінок та їх посилення. Так, ця стрічка також влучно зобразила людську готовність відповідати на виклики з точки зору покликання, незалежно від того, хто ти — жінка чи чоловік. Вячеслав Горшков підсумував, що все ж таки в Україні та в усьому світі роль жінки у суспільстві досі залишається повністю нерозкритою.
"Капеланки. Молитва у пеклі" — це не просто історія про релігійне служіння, а потужний потужний меседж про силу духу, віру в себе та здатність долати будь-які труднощі, про мужність і трансформацію суспільних ролей, особливо в умовах війни. Фільм показує, як жінки змінюють себе і суспільство, в якому вони живуть, стають героями в надзвичайних умовах. І це нагадування про те, що навіть у найскладніші часи важливо зберігати віру в себе та в інших.
Цими вихідними на екрани Суспільного вийшов потужний документальний фільм "Капеланки. Молитва у пеклі", який відкриває нам незвідану сторінку сучасної української історії, розкриваючи ролі жінок, які, попри стереотипи та виклики війни, обрали шлях духовного служіння на фронті.
Традиційно роль капелана асоціювалася з чоловіками, проте українська реальність, змінена війною, демонструє нам нові грані цього служіння. Режисерка Олена Кривенко представила історії трьох відважних капеланок: Олени Легенчук, Марини Сердіченко та Олени Жевець — трьох жінок з різними життєвими шляхами, об’єднаних вірою та бажанням підтримати тих, хто захищає нашу країну.
Кожна з героїнь фільму пройшла свій власний шлях до капеланства. Олена Легенчук прийшла до віри через пережите домашнє насильство та внутрішнє спустошення, Марина Сердіченко — через волонтерство, а Олена Жевець обрала цей шлях після втрати чоловіка.
Фільм не просто розповідає про релігійні аспекти служіння, він занурює нас у глибини людської душі, де віра стає незламною опорою. Історії капеланок доводять, що навіть у найскладніших життєвих ситуаціях людина здатна знайти в собі силу і надію.
"Капеланки. Молитва у пеклі" — це не лише про релігію, це про силу жіночого духу, про здатність любити і підтримувати навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Фільм піднімає важливі питання гендерної рівності та зміни ролей жінок у сучасному суспільстві. Капеланки доводять, що жінка може бути не лише берегинею домашнього вогнища, а й сильним духовним лідером, який надихає тисячі людей.
Дискусія після прем’єри фільму підтвердила, що роль жінок в українському суспільстві значно змінилася. Вони стали лідерами, які ведуть за собою, надихають і підтримують. Начальник відділу у справах релігій Державної служби з етнополітики та свободи совісті Вячеслав Горшков зазначив, що лідерство жінок в Україні та їхня активна позиція у суспільно-політичному житті країни не є чимось винятковим. На його думку, цьому сприяв багатовіковий перебіг воєн на наших теренах, наслідком яких було зменшення чоловічого населення, що призводило до розширення ролей жінок та їх посилення. Так, ця стрічка також влучно зобразила людську готовність відповідати на виклики з точки зору покликання, незалежно від того, хто ти — жінка чи чоловік. Вячеслав Горшков підсумував, що все ж таки в Україні та в усьому світі роль жінки у суспільстві досі залишається повністю нерозкритою.
"Капеланки. Молитва у пеклі" — це не просто історія про релігійне служіння, а потужний потужний меседж про силу духу, віру в себе та здатність долати будь-які труднощі, про мужність і трансформацію суспільних ролей, особливо в умовах війни. Фільм показує, як жінки змінюють себе і суспільство, в якому вони живуть, стають героями в надзвичайних умовах. І це нагадування про те, що навіть у найскладніші часи важливо зберігати віру в себе та в інших.