тахікардія повільно виїдала мої легені, як перетерті на сліпучу крихту кришталеві грані, що впиваються в кожну альвеолу.
холод пропікав наскрізь, а гострі краї різали без жодного звуку. кожен прискорений удар серця лунав у скронях важким, дзвоном, розсилаючи венами прозору, сліпучу крихту. вона осідала на альвеолах, перетворюючи кожну спробу дихати на суцільну агонію.
​тіло перетворилося на крихкий вітраж, що розпадався на гострі уламки під власною вагою. повітря більше не приносило життя, воно лише натягувало розпечені скляні нитки під ребрами, які зі свистом обривалися одна за одною.
​хотілося кричати, але в грудях залишилося тільки заніміння. сльози застрягли десь надто глибоко — за цим кришталевим парканом з болю, який ніяк не міг розплавитися. залишалося лише лежати непорушно і відчувати, як внутрішня тріщина повільно, красиво і незворотно розповзається далі.

а правди нема. є погляд на речі.
є добрий погляд й злий є дечим,
байдужий погляд і живий,
відкритий є, а є сухий.

і погляд тих, хто дивиться косо
І хто не бачить далі носа.
тож правда це лише межа
яку малює нам душа

я щиро вірю, що найближче, що є у світі – це бажання, щоб хтось був поруч, коли ти втомлений.
щось на кшталт: "у мене був найскладніший день у моєму житті, я ні з ким не хочу розмовляти, але дуже хочу, щоб ти була зі мною".