Настрій: вийти з вікна...

Перезаймався математикою це коли у словосполученні "something in everything" хочеться "thing" за дужки винести.

Навіть чорна редька всередині біла. А чи є в цьому расистські підтексти -- то вже інше питання.

Три закони Дідковського в акустиці (модифіковані):
1. Стук доходить раніше, ніж звук.
2. Якщо стук не доходить -- його повторюють.
3. Краще стукати, аніж перестукуватись.

В якому світі краще жити : в ідеальному, але мрійливому, несправжньому, уявному світі або ж обрати реальний з усіма його негараздами? Чи має реальність якусь вагу перед задоволенням? А якщо людина навіть не відчуває різниці? У Матриці, до речі, це питання порушували.
Стараюся не обманювати. Проте ми завжди чогось не знаємо. Ба більше – нам невідомо, що ми чогось не знаємо. Ми думаємо, що наше уявлення відбиває реальний світ, хоч насправді це не так. І ми можемо припускати, що це не так, але гадки не маємо чому це не так.
Завжди буде щось, чого ми не знаємо. Що більше наше коло знань, то більша межа незнань. Так буде завжди. Ти ніколи не зможеш сприйняти відразу усе. Щось лишиться поза цим.
То якщо реальний світ існує тільки як проєкція у тебе в голові, то чи варто знати щось таке (погане), якщо воно не матиме ніякого впливу на твій світ, допоки ти тільки це дізнаєшся?
От нехай у жінки щасливий шлюб, але її чоловік убивця. Та злочинна діяльність ніколи не відбивалась і не відіб'ється на жінці. Вона так і житиме в щасливому шлюбі до кінця свого життя, і тільки, якщо дізнається про чоловікові справи, то її щастя зруйнується. То чи треба їй про це знати? Навіщо їй це знати, якщо ці знання зруйнують її світ?
Якщо незнання не спричинить у майбутньому нічого світу людини, то я б так і жив у цьому світі незнань.
Інша річ, якщо чоловік у майбутньому надумає вбити дружину (він же убивця), то тут ліпше їй повідомити заздалегідь. Хай це завдасть їй болю, але вбереже від ще більшого.
Але штука реального світу в тому, що ми не знаємо як воно буде в майбутньому. І тут ймовірність навіть не 50 на 50. Як тоді чинити в такому разі?
Можливо, якщо є хоч найменша ймовірність, що дружину уб'ють, то слід цього запобігти.
Окрім того – інший аспект уявного світу в тім, що це ще безкінечне задоволення, без болю. Якщо задоволення (подразник) сталий, то з часом він не даватиме вже насолоди. І тут або збільшувати подразник, або додавати контрастів.
Чи можемо ми в реальному світі постійно збільшувати подразник? Навряд. Лишається другий варіянт.
Але чи дійсно навіть в уявному світі щораз більша насолода так нас задовольнятиме? А що як нам все одно набридне?
Проблема таких міркувань у тому, що ми не можемо перевірити все на досліді.
Чи буде людина щаслива, маючи постійно лише задоволення? Хай навіть це задоволення щораз більшає. Невідомо чи є межа задоволення. Якщо так, то слід увести контрасти, а якщо ні, то чи не краще жити в постійному задоволенні? Інше питання: чи зможе людина жити в постійному задоволенні? І знову вертаємося до того, що слід усе перевіряти екпериментом.

Відповідаючи на питання про успіх, це коли є де жити, є на що жити і є з ким жити. А цілком чи частково -- то вже інше питання.

А чи замислювався хто над тим, що на одній території не може існувати двох споріднених видів. Ніби як очевидно (вони б посхрещувались, і вийшов один єдиний вид), але на те якось не звертається уваги. З людьми, до речі, так само: мати українка, батько француз, а дитина живе в польщі -- і хто він: поляк, француз чи українець. Як зрозуміти, що людина от саме українець, наприклад? Ознаки постиралися. Просто тепер ми всі громадяни Землі.

Коли чогось не договорюєш, то можна не збрехавши підняти себе в чиїхось очах.

Наприклад, за все своє життя я не програв у суді жодної справи.

І тут я не кажу, що попри це жодної справи й не виграв. Та я взагалі не брав участі в судових справах.

І тут виникає філософське питання: якщо чогось не договорювати -- це також брехня?

Міркування над стрічкою "2049"

Єдиний спосіб виявити репліканта -- очі. Ніандер Воллес (персонаж Джареда Лето) сліпий. Ловите думку?

Вчені хочуть збільшити підлітковий вік до 24 років.

Гадаю, причина у швидкій індустріялізації та росту рівня життя. У людей зникає потреба швидкого формування в дорослу особу. Якщо колись дівчинка могла вже в 14 років одружуватись, а в 17 мати дітей, то зараз жінки все пізніше вагітніють. А все тому, що тоді середня тривалість життя була меншою аніж зараз. Не було потреби в тому, щоб людина у свої 15 вміла і куховарити, і майструвати, і працювати на городі абощо.

Сучайний світ не вимагає від людини швидкого дозрівання. Зараз уже не страшно, якщо хлопчик не вміє водити авто чи не тямить в електриці, щоб банально полагодити лампу. Світ не карає за такі незнання, тому люди можуть дозволити собі довше дитиніти.

На сьогодні не буде надто критичним, якщо у 20 людина іще не матиме постійної роботи чи банально стабільного заробітку.

Світ перестав бути суворим. Він стам м'якшим, через що у дітей зникає потреба у ранньому дозріванні.

В Італії, для прикладу, вважається нормальним, якщо чоловік до 30 років живе з батьками. Вважається, що він шукає себе. Рівень життя це дозволяє.

Якщо хочете трішки більше деталей, то можете почитати ось цю статтю: http://www.bbc.com/ukrainian/news-42749011

Якщо на лекції викладач виїдає мозок, то, скоріш за все, ГАНІБАЛ ЛЕКТОР.

А що, як політики на початку своєї кар'єри мали дійсно хороші наміри, але, дібравшись на певні вершечки влади, зрозуміли, що боротися з тією системою надто тяжко. Вони або самі на впораються, або їх настигне доля Кенеді (пішов проти корупціонерів -- корупціонери його прибрали). От їм і доводиться грати в ту гру, яка вже встановлена.

Хоча... що це я їх виправдовую... Були злочинцями -- ними й залишаться.)

Що ліпше: мати дітей у ранньому віці, щоб уникнути проблеми взаєморозуміння із ними, але бути у тяжкому матеріяльному стані чи завести вже у досить зрілому віці, коли з коштами повний порядок, і дитині нічого не бракуватиме, але наразитись на нерозуміння через велику вікову різницю?

Не беремо до уваги золоту середину. Хай буде абсолют -- що в такому разі ліпше, а що гірше?

Зауважте зміни:
- 10 років тому: хочеш когось побачити -- просто ідеш до нього;
- 5 років тому: хочеш когось побачити -- дзвониш з питанням чи можемо побачитись;
- зараз: хочеш із кимось побачитись -- пишеш йому повідомлення із питанням чи можна тому подзвонити, а, як подзвониш, тоді вже й питаєш чи можна побачитись.

У деяких новеньких нормах етикету навіть є правило: не дзвонити, попередньо не домовившись про це або не попередивши електронним повідомленням.
Але чи дійсно це так важливо?

- Ти не потворна.
- Що?!
- Клятий Т9.

Увага! Питання: що хлопець хотів написати?

Коли людина захоплюється новим жанром (кіно, музика, архітектура абощо), то своє знайомвство вона починає із найкращих його представників.

Для прикладу, щоб захопитися фентезі слід познайомитися із "Володарем Перснів" або "Гаррі Поттером".
Спочатку людина знайомиться із творами, які є так званими "обов'язковими для ознайомленнями" (наприклад, "Темний Лицар" -- хай ти не любиш супергероїку, але цей фільм побачити мусиш).
Людина захоплюється таким твором, бо в ньому найліпшим чином втілені всі ті риси, за які люблять цей жанр. І вже потім вона може знайомитися із не такими визначними, проте сильними творами, бо їй сподовався перший і вона хоче ще раз пережити цей досвід. І так далі вона занурюватиметься все глибше у жанр, знаходитиме твори на любителя, які теж їй подобатимуться, проте якщо їх показали б їй на початку знайомлення, то вона б відразу відхрестилася.

Он торік прогримів батл між виконавцями Oxxxymiron і Гнойный. Його подивилися навіть ті, хто з бетл-репом був знайомий у ліпшому разі через фільм "8 миля". І з тої маси новеньких частині сподобалось, і вона подивилася щось ще. Але якби оця маса подивилась спочатку батл ЧЕЙNИ та Eddy (дуже сильний насправді), то значно менше людей дивилися б щось іще.

Або як вийшло у мене із Толкіном: спочатку прочитав "Володар Перснів. Братство персня" у шикарному перекладі від Астролябії, а вже потім мене так понесло, що прочитав навіть мало-кому відому книгу "Сказання з небезпечного королівства".

От і виходить, що часто нам треба ознайомитися із геніяльними творами жанру, щоб нам дійсно сподобалось і ми цим жанром захопилися.

На додаток прикріплю посилання на соціологічне дослідження, яке маленький стосунок має до вище написаного, проте з його результатами ознайомитись варто. Та й узагалі цікавий портал.
http://rb.com.ua/rus/projects/omnibus/9210/

Якщо Ви не можете пояснити щось шестилітній дитині, то Ви самі це не розумієте.

Слушне висловлювання, яке згідно джерел належить Айнштайну. Інколи ми користуємося термінами, значення яких насправді не розуміємо чи розуміємо не до кінця. Буває, одне й те саме слово можуть трактувати по-різному, через що в найліпшому разі виникнуть просто нерозуміння, а в гіршому -- фатальні наслідки.

Я, наприклад, не зможу дати лаконічне пояснення слову спектр, яким часто послуговуюсь. Та й якогось єдиного, що б пояснило його у всіх застосуваннях, нема.

Проте деякі терміни таки пояснити є змога (і навіть, можливо, шестилітній дитині).
Так можна лаконічно дати визначення тому, що таке енергія, інтелект і маса(у її фізичному значенні).

Енергія -- здатність виконувати роботу.
Інтелект -- здатність засвоювати знання і на їхній основі виводити нові.
Маса -- здатність не рухатися зі швидкістю світла.

Порівняйте це з визначеннями на Вікіпедії.
Енергія:https://uk.wikipedia.org/wiki/Енергія
Інтелект: https://uk.wikipedia.org/wiki/Інтелект
Маса: https://uk.wikipedia.org/wiki/Маса

Подеколи простота доречніша за кучеряві висловлювання.

Тяжка доля в сиквелів.
Якщо Ви не бачили «Зоряні Війни. Останні джедаї» та дві частини «Кінґсмена», то цей пост може вплинути на ваше враження від картин. Спойлерів нема.

Перед творцями продовжень (зокрема фільмів) стоїть складне питання: як зробити сиквел таким же хорошим що й ориґінал?

Зазвичай продовження знімають так: зробити в дусі першої частини або зняти щось інше. Проте що так, що так, а глядачам все одно може не сподобастись. У першому разі закидатимуть самоповтори, нічого нового, топчемося на місці, всесвіт не розширюється і таке інше. А в другому – що начхали на спадок першої чатини, перекрутили канон, рініше було ліпше і всяке таке.

Наприклад, друга частина «Кінґсмена» -- повністю в стилі першої: антогоніст у такому ж стилі, знову присутні сцени 18+, так само загроза всесвітнього масштабу, знову рятувати світ, у обох частинах ближче до фіналу всесвітня загроза зачіпає й близьких головного героя. Словом, класне кіно, але все це ми вже бачили в першій частині – така причина несприйняття.

А ось інший приклад: восьма частина Зоряних Воєн. Введено нові можливості сили, погляди на джедаїв та ситхів переосмислені, нема поділу на біле та чорне (повстанці не такі вже святі, а «імперія» не така вже й погана) і ще багато всяких деталей, що вводять у всесвіт або нові речі, або переосмислюють старі, або просто міняють тон повідання. І що ж ми маємо – створена петиція, щоб визнати восьмий епізод неканонічним; творці, мовляв, обісрали спадок попередніх частин і просто поглумилися над всесвітом. І це при тому, що сьомому епізодові закидали те, що нічого нового у всесвіт не вніс, все це ми вже бачили, знову те саме…

Всі ці речі зводять до думки про те, що зняти гарну другу чатину можна: коли перша через брак чогось (коштів, наприклад) вийшла слабенька, але все одно класна, а в другій вже всього буде вдосталь щоб зняти гарне кіно, або коли творець геній, і в нього всі фільми класні, незалежно від того сиквел це чи ориґінал.

Чоловіка формують манери, а що формує гарний сиквел?

На додаток прикріплю посилання на відеонарізку з першого Кінґсмена під круту музику (поєднання звуку й картинки просто фантастичне, ритміка божественна, а ще класна гра з кольорами). Та й узагалі канал класний – там безліч таких роликів. Відео містить спойлери до фільму, тому не раджу дивитися тим, хто ще не бачив картини.
https://www.youtube.com/watch?v=DwBM7QjOl7M

Що спільного між Лавкрафтом і Термінатором?
Можливі незначні спойлери до фільмів Термінатор 1 та 2.

Якщо Ви знайомі з творчістю майстра горору, то можливо помітили що часто в його творах герої зостаються віч-на-віч із тим жахом, глядачами якого стають. Нерідко його твори починаються з того, що це невигадки, попри те, що герою ніхто не вірить. Повідач може казати, що не може відрізнити реальність від гри уяви. Лавкрафт завжди подає твори від першої особи, лишаючи героя і читача сам-на-сам із жахіттям, щоб не було погялу автора на події, адже це може порушити двоякість: реальність чи фантазія.

Сюжет міняється від твору до твору, проте ідея лишається. Герой стикається із чимось за межами людського розуміння, але ніхто йому не вірить. І через це ніхто йому не допомагає, бо його сприймають за божевільного. Та й він сам перебуває в стані невизначености: може то дісно просто уява й нічого перейматися, а з іншого боку він бачить на власні очі, що коїться щось жахливе, і він знаходить тому докази. Через такі прийоми читач більше проймається страхом. Протягом твору може навіть ніхто не померти, просто, наприклад, чиясь поведінка видасться героєві підозрілою чи він стане свідком жахливих подій, що лежать за межами людського сприйняття, або просто збере переконливі докази на існування чогось надприроднього і жахливого.

Зазвичай, коли читаєш щось страшне або дивишся такий фільм, то думка про те, що це вигадка, що це все несправжнє, розвіює відчуття страху. Ти ж точно знаєш, що в світі немає зомбі, що ніякі мурахи-убивці тебе не зжеруть. Герой не один. Він має однодумців, підтримку, підмогу й розраду. Так легше протистояти жахіттям. Проєктувати на себе(на реальний світ) таке важко, тому і цим проймаєшся менше. Таке просто не може статися, і через це страху нема. Єдине, що може лякати в таких фільмах – несподівана поява якоїсь почвари і все.

А тепер до чого ж тут Термінатор…
От ви собі просто працюєте офіціянткою, коли раптом приходить якийсь чоловік і стверджує, що він із майбутнього, де машини повстали, а ви – єдина надія у боротьбі з ними. І тому вони відправили із майбутнього робота замаскованого під людину, щоб він вас убив ще до початку повстання (так званого Судного Дня). Чи повірите ви цьому чоловікові? Риторичне питання.

А потім з’являється химерний чоловік, що поводиться ніби робот, і хоче вас вбити. Гаразд, вам удасться його подолати, а той чоловік героїчно загинув, захищаючи вас. Але як жити потім в очукуванні цього Судного Дня, який може взагалі й не настане? Повстання машин – звучить нереально. Хто в таке повірить… І як тепер жити безтурботним життям… А що, як потім дійсно настане Судний День, і ви, через те, що не готувалась до нього, миттєво помрете, поховавши всю надію людства на порятунок.

А якщо ви знайдете того, хто в майбутньому створить штучний інтелект, що повстане і знищить людство, то чи вб’єте його? Коли так, то вас просто кинуть до в’язниці чи божевільні, бо в такі нісенітниці ніхто не повірить.

Ви героїчно рятуєте світ од Судного Дня, і немає з ким розділити вашу радість. Що, як це просто гра вашої уяви і вбиті не машини з майбутнього, а невинні люди?

Звісно, така атмосфера присутня лише в першому та другому фільмах і частково у третьому.
Тож, недаремно Термінатори 1 та 2 лишаються шедевральними картинами, адже змушують вертатися до себе знову, знаходити там щось нове та дивтись на них під іншим кутом.

І на останок вам видиво.
Лекція Остапа Українця про Лавкрафта й архетип його жаху: https://www.youtube.com/watch?v=UxRgTl0M79g (якщо будете уважно дивитися, то серед гляачів зможете відшукати мене).

Кожен бачить те, що хоче бачити.

Якось до мене в двері подзвонили люди, що їх у народі звуть «свідками Єгови», і запитали чи я читаю Біблію. А потім сказали, що вона досі актуальна й там насправді зібрані цінні життєві поради. Сперечатися з ними не став, а просто взяв брошурку, де мали бути ці приклади «цінних життєвих порад». І що ж я там побачив…

Творець брошурки просто тлумачив різні цитати зі святого письма так, як він їх розумів. Тобто там не написано прямо, що треба робити, щоб було добре. Потрібний зміст у них знаходить читач.

Якщо дати простір для маневру, то можна знайти що завгодно. Гарно це проілюстровано в книзі Джордана Елленберґа «Як ніколи не помилятися». Існують такі люди яких автор назвав дешифрувальниками Біблії. Що вони роблять: обирають якесь число, наприклад 5, і виписують кожну п’яту літеру з якогось святого письма, а потому читають те, що вийшло, і намагаються дошукатись у ньому якогось змісту. Таке дослідження провели з Торою і відшукали там імена відомих рабинів, а ще дати їхньої смерті й народження. Опа…Тора передбачує майбутнє!
Нічого подібного. Провівши кілька маніпуляцій із «Війною та Миром» Толстого (переклавши на іврит абощо), то можна знайти таке й там.

Зараз новина про те, що вчені відшукали екзопланету не дивує. В новинах уже пишуть, що вчені відкрили чергову екзопланету. Проте на початку 21-го століття така новина могла шокувати світ. Отже, років десь 8 тому вчені знайшли планету, яка має схожий із Землею розмір, перебуває від своєї зірки на такій відстані, що там можуть бути умови як на Землі, там можливо є вода і всяке таке. Зауважте: жодного натяку на те, що там можливо є життя. Журналісти, які переповідали це відкриття з публікацій вчених, для зацікавлення написали, що вчені знайшли планету, де є всі умови для існування життя. А журналісти, що почули про новину від перших журналістів, уже писали про те, що вчені знайшли життя на іншій планеті.

Як то кажуть в народі, не дочує, то добреше.
І пам’ятаймо: для великої вибірки неймовірна подія стає цілком імовірною.

На останок тримайте видиво про збіги й не тільки: https://www.youtube.com/watch?v=v9FPjypL4PQ&t=681s

Кожен був на пляжі, вкритому камінням. Поганий, якщо хочеться загоряти, але добре підходить для досліду. Уявімо, що ми віднайшли три камінчики, що утворюють рівносторонній трикутник. Як далеко слід зайти у пошуках, щоб віднайти ще три камінчики, що теж утворюють рівносторонній трикутник? В принципі, не так і далеко. Десь метрів за три-чотири можна його відшукати.

А якщо ми візьмемо складнішу фігуру (наприклад, п'ятикутник), тоді шукати її копію доведеться довше і брати більшу площу пляжу.

Можемо взагалі дистанціюватись від камінців і прикинути, як багато кишень слід переглянути, щоб там виявилась така ж кількість копійок, що у вас. Пляжу буде замало. Якщо взяти Київ, то в когось таки має бути в кишені стільки ж, як і у вас.

Ускладнімо задачу. Скількох котів слід переглянути, щоб їхнє забарвлення шерсті було таким же, що й у вашого котика? Гадаю, якщо взяти всіх котів на планеті, то принаймні один такий же, як і ваш, знайдеться.

Ловите логіку..? Що складніша система, то більшу площу (об'єм простору) слід перевірити, щоб знайти її копію. А якщо взяти систему з клітин, ба більше із атомів, і уявити, що на всіх екзопланетах є життя, то яку територію слід охопити, щоб знайти того, в кого конфігурація атомів у організмі така ж як у вас?

Інакше кажучи, як далеко полетіти у космос, щоб натрапити на свого клона?