"Бляха" це не матюк.
Увага! Цензура відсутня!
Але його ліпше таки не вживати, бо то прикрите "бля". Ліпше вже віддавати перевагу "чорт", "собака", "бісова лапа" тощо...
З подібних міркувань свід не вживати "якого художника", бо це прикрите "якого хуя", а ліпше "з якого дива".
Виходить, що ми вживаємо "бляха", щоб прикрити "бля". Це все одно що запікувати себе. Таким чином ти просто накладаєш на слово цензуру, бо лишаються натяки на погане слово. А коли вживати просто інше слово зі схожим контекстом, але не таке грубе, то тут ніякої цензури нема, бо просто вжито допустиме слово зі схожим, але м'якшим змістом.
Якщо сказати "ця сумка обікрала мене", то одразу ясно як названо крадійку, а якщо сказати "ця зміюка мене обікрала", то натяку на "суку" нема. Вжито просто інше слово.
Це схоже на секс в кіно. Цензура -- це коли статеві органи прикривають, але ти все одно бачиш, що вони трахаються. А коли застосувати пом'якшення, то замість сексу показують танці, як в індійських фільмах.
І ти вже думаєш про те, що пара танцює, а не те, що у них статеві зносини.

Оцінити:
anonymous poll

👍 – 14
👍👍👍👍👍👍👍 93%

👎 – 1
👍 7%

👥 15 people voted so far.

Мені не сподобався «Бійцівський клуб».
Та кому він узагалі може сподобатися. Філософія, що її подає автор небезпечна. Не даремно книги Чака Поланіка мають рейтинг 18+. І це не лише через те, що там кишки й порно. Вони небезпечні для несформованого розуму. Читаючи книгу, підліток може сприйняти написане за керівництво до дій і наробити горя. Ба більше – автор не просто розмірковує, а напряму стверджує, що отак слід робити. Доросла розумово людина зрозуміє посил автора належним чином, але не діти.
Проте є дещо, в чому твір шикарний (що книга, що фільм): він змушує замислитись. Хай навіть ти не погоджуєшся із думкою автора, то в такому разі формується своє обдумане сприйняття. Ти мислиш над тим чи іншим питанням, яке порушує автор (чи режисер). Твір слугує інкубатором для формування власно світобачення.
Та й те, що викликає огиду зроблено майстерно. І фільм, і книга створені так, що водночас відштовхують і притягують. Твір може не сподобатись, але його все одно будуть обговорювати. В цьому, напевно, і є його цінність. «Бійцівський клуб» залишив по собі неприємні враження, але ж він таки вразив.
Щось подібне було з творами Дена Брауна. Автор вже на першій сторінці вказує, що всі історичні факти у книзі є справжніми, хоча критики розносять її саме через історичну недостовірність. Не можу не погодитись. Так, автор може використовувати такі історичні чи наукові факти, що насправді є сумнівними або ж узагалі спростовуються більшістю вчених. Але яка різниця у достовірности, якщо під час прочитання я переглядав полотна митців, згадані в книзі, не вилазив із Вікіпедії, щоб перевірити той чи інший факт з книги, мучив знайомих істориків питаннями тощо… Чи не в цьому ще одна цінність твору: він пробуджує тягу до знань. Ну й нехай автор прибрехав, зате він змусив мозок попрацювати, дізнатися щось нове.
Інколи цінність твору не в тому, щоб сподобатись, а в тому, щоб змусити людину замислитися.

В чому сенс життя?
Перш за все слід розібратися, що від нас хочуть почути. Не будемо розглядати питання про те, чому виникло життя. Розберемо інший аспект: чому людина живе?
Пригадаймо три речі, що має виконати чоловік: посадити дерево, збудувати будинок, виростити сина. Це можна трактувати так: посадити дерево – мати харчі; збудувати будинок – мати якийсь прихисток, місце хоч трохи захищене від згубного зовнішнього впливу; виростити сина – залишити по собі потомство, щоб власний вид продовжив існувати. Щоб вижити достатньо дотримуватися цих трьох правил. Це щоб вижити. Але що маємо: людина виконує їх усі, а що потім? Не вбивати ж себе… Чому ми продовжуємо жити і не скоюємо самогубств (одиничні випадки не слід брати до уваги)? Що таке побуджує нас займатися іще чимось окрім інстинктивних природніх потреб (отих трьох вище описаних)? Люди ж пишуть, малюють, мандрують, читають, займаються спортом…
Відповідь на це вже можна проглянути. Втекти від нудьги. Не даремно перші й істинні описи пекла саме як пустки, де немає нічого й нікого; людина там сам на сам із самою собою, вічно. І це дійсно пекельні муки. Виходить, що наш мозок постійно потребує стимулу. Мусить бути хоча б якийсь зовнішній подразник. Коли вас мучитиме лінь щось робити, просто сядьте перед стіною і нічого не робіть. Просто сидіть і все. Більше нічого. Через певний час захочеться зробити те, що було так ліньки виконувати. А все тому, що нас мучить нудьга.
Не зачепило це навіть тварин. Коти полюють задля задоволення, якщо лишити собаку самого вдома, то від з нудьги всю хату рознесе, хом’як бігає в колесі тощо. Всі ці речі не мають очевидної практичної користі. Щоб вижити, їх можна і не робити. Але їх роблять. І все тому, що приходить нудьга.
Просто треба робити хоч щось. Бути зайнятим чимось: будь-чим.
Тож, в чому сенс життя? Може дійсно у тому, щоб не нудьгувати.

Настрій: вийти із дому й податись до Львова у невідомому напрямку.

Настрій: вийти з вікна...

Перезаймався математикою це коли у словосполученні "something in everything" хочеться "thing" за дужки винести.

Навіть чорна редька всередині біла. А чи є в цьому расистські підтексти -- то вже інше питання.

Три закони Дідковського в акустиці (модифіковані):
1. Стук доходить раніше, ніж звук.
2. Якщо стук не доходить -- його повторюють.
3. Краще стукати, аніж перестукуватись.

В якому світі краще жити : в ідеальному, але мрійливому, несправжньому, уявному світі або ж обрати реальний з усіма його негараздами? Чи має реальність якусь вагу перед задоволенням? А якщо людина навіть не відчуває різниці? У Матриці, до речі, це питання порушували.
Стараюся не обманювати. Проте ми завжди чогось не знаємо. Ба більше – нам невідомо, що ми чогось не знаємо. Ми думаємо, що наше уявлення відбиває реальний світ, хоч насправді це не так. І ми можемо припускати, що це не так, але гадки не маємо чому це не так.
Завжди буде щось, чого ми не знаємо. Що більше наше коло знань, то більша межа незнань. Так буде завжди. Ти ніколи не зможеш сприйняти відразу усе. Щось лишиться поза цим.
То якщо реальний світ існує тільки як проєкція у тебе в голові, то чи варто знати щось таке (погане), якщо воно не матиме ніякого впливу на твій світ, допоки ти тільки це дізнаєшся?
От нехай у жінки щасливий шлюб, але її чоловік убивця. Та злочинна діяльність ніколи не відбивалась і не відіб'ється на жінці. Вона так і житиме в щасливому шлюбі до кінця свого життя, і тільки, якщо дізнається про чоловікові справи, то її щастя зруйнується. То чи треба їй про це знати? Навіщо їй це знати, якщо ці знання зруйнують її світ?
Якщо незнання не спричинить у майбутньому нічого світу людини, то я б так і жив у цьому світі незнань.
Інша річ, якщо чоловік у майбутньому надумає вбити дружину (він же убивця), то тут ліпше їй повідомити заздалегідь. Хай це завдасть їй болю, але вбереже від ще більшого.
Але штука реального світу в тому, що ми не знаємо як воно буде в майбутньому. І тут ймовірність навіть не 50 на 50. Як тоді чинити в такому разі?
Можливо, якщо є хоч найменша ймовірність, що дружину уб'ють, то слід цього запобігти.
Окрім того – інший аспект уявного світу в тім, що це ще безкінечне задоволення, без болю. Якщо задоволення (подразник) сталий, то з часом він не даватиме вже насолоди. І тут або збільшувати подразник, або додавати контрастів.
Чи можемо ми в реальному світі постійно збільшувати подразник? Навряд. Лишається другий варіянт.
Але чи дійсно навіть в уявному світі щораз більша насолода так нас задовольнятиме? А що як нам все одно набридне?
Проблема таких міркувань у тому, що ми не можемо перевірити все на досліді.
Чи буде людина щаслива, маючи постійно лише задоволення? Хай навіть це задоволення щораз більшає. Невідомо чи є межа задоволення. Якщо так, то слід увести контрасти, а якщо ні, то чи не краще жити в постійному задоволенні? Інше питання: чи зможе людина жити в постійному задоволенні? І знову вертаємося до того, що слід усе перевіряти екпериментом.

Відповідаючи на питання про успіх, це коли є де жити, є на що жити і є з ким жити. А цілком чи частково -- то вже інше питання.

А чи замислювався хто над тим, що на одній території не може існувати двох споріднених видів. Ніби як очевидно (вони б посхрещувались, і вийшов один єдиний вид), але на те якось не звертається уваги. З людьми, до речі, так само: мати українка, батько француз, а дитина живе в польщі -- і хто він: поляк, француз чи українець. Як зрозуміти, що людина от саме українець, наприклад? Ознаки постиралися. Просто тепер ми всі громадяни Землі.

Коли чогось не договорюєш, то можна не збрехавши підняти себе в чиїхось очах.

Наприклад, за все своє життя я не програв у суді жодної справи.

І тут я не кажу, що попри це жодної справи й не виграв. Та я взагалі не брав участі в судових справах.

І тут виникає філософське питання: якщо чогось не договорювати -- це також брехня?

Міркування над стрічкою "2049"

Єдиний спосіб виявити репліканта -- очі. Ніандер Воллес (персонаж Джареда Лето) сліпий. Ловите думку?

Вчені хочуть збільшити підлітковий вік до 24 років.

Гадаю, причина у швидкій індустріялізації та росту рівня життя. У людей зникає потреба швидкого формування в дорослу особу. Якщо колись дівчинка могла вже в 14 років одружуватись, а в 17 мати дітей, то зараз жінки все пізніше вагітніють. А все тому, що тоді середня тривалість життя була меншою аніж зараз. Не було потреби в тому, щоб людина у свої 15 вміла і куховарити, і майструвати, і працювати на городі абощо.

Сучайний світ не вимагає від людини швидкого дозрівання. Зараз уже не страшно, якщо хлопчик не вміє водити авто чи не тямить в електриці, щоб банально полагодити лампу. Світ не карає за такі незнання, тому люди можуть дозволити собі довше дитиніти.

На сьогодні не буде надто критичним, якщо у 20 людина іще не матиме постійної роботи чи банально стабільного заробітку.

Світ перестав бути суворим. Він стам м'якшим, через що у дітей зникає потреба у ранньому дозріванні.

В Італії, для прикладу, вважається нормальним, якщо чоловік до 30 років живе з батьками. Вважається, що він шукає себе. Рівень життя це дозволяє.

Якщо хочете трішки більше деталей, то можете почитати ось цю статтю: http://www.bbc.com/ukrainian/news-42749011

Якщо на лекції викладач виїдає мозок, то, скоріш за все, ГАНІБАЛ ЛЕКТОР.

А що, як політики на початку своєї кар'єри мали дійсно хороші наміри, але, дібравшись на певні вершечки влади, зрозуміли, що боротися з тією системою надто тяжко. Вони або самі на впораються, або їх настигне доля Кенеді (пішов проти корупціонерів -- корупціонери його прибрали). От їм і доводиться грати в ту гру, яка вже встановлена.

Хоча... що це я їх виправдовую... Були злочинцями -- ними й залишаться.)

Що ліпше: мати дітей у ранньому віці, щоб уникнути проблеми взаєморозуміння із ними, але бути у тяжкому матеріяльному стані чи завести вже у досить зрілому віці, коли з коштами повний порядок, і дитині нічого не бракуватиме, але наразитись на нерозуміння через велику вікову різницю?

Не беремо до уваги золоту середину. Хай буде абсолют -- що в такому разі ліпше, а що гірше?

Зауважте зміни:
- 10 років тому: хочеш когось побачити -- просто ідеш до нього;
- 5 років тому: хочеш когось побачити -- дзвониш з питанням чи можемо побачитись;
- зараз: хочеш із кимось побачитись -- пишеш йому повідомлення із питанням чи можна тому подзвонити, а, як подзвониш, тоді вже й питаєш чи можна побачитись.

У деяких новеньких нормах етикету навіть є правило: не дзвонити, попередньо не домовившись про це або не попередивши електронним повідомленням.
Але чи дійсно це так важливо?