"Бляха" це не матюк.
Увага! Цензура відсутня!
Але його ліпше таки не вживати, бо то прикрите "бля". Ліпше вже віддавати перевагу "чорт", "собака", "бісова лапа" тощо...
З подібних міркувань свід не вживати "якого художника", бо це прикрите "якого хуя", а ліпше "з якого дива".
Виходить, що ми вживаємо "бляха", щоб прикрити "бля". Це все одно що запікувати себе. Таким чином ти просто накладаєш на слово цензуру, бо лишаються натяки на погане слово. А коли вживати просто інше слово зі схожим контекстом, але не таке грубе, то тут ніякої цензури нема, бо просто вжито допустиме слово зі схожим, але м'якшим змістом.
Якщо сказати "ця сумка обікрала мене", то одразу ясно як названо крадійку, а якщо сказати "ця зміюка мене обікрала", то натяку на "суку" нема. Вжито просто інше слово.
Це схоже на секс в кіно. Цензура -- це коли статеві органи прикривають, але ти все одно бачиш, що вони трахаються. А коли застосувати пом'якшення, то замість сексу показують танці, як в індійських фільмах.
І ти вже думаєш про те, що пара танцює, а не те, що у них статеві зносини.

Оцінити:
anonymous poll

👍 – 14
👍👍👍👍👍👍👍 93%

👎 – 1
👍 7%

👥 15 people voted so far.

Мені не сподобався «Бійцівський клуб».
Та кому він узагалі може сподобатися. Філософія, що її подає автор небезпечна. Не даремно книги Чака Поланіка мають рейтинг 18+. І це не лише через те, що там кишки й порно. Вони небезпечні для несформованого розуму. Читаючи книгу, підліток може сприйняти написане за керівництво до дій і наробити горя. Ба більше – автор не просто розмірковує, а напряму стверджує, що отак слід робити. Доросла розумово людина зрозуміє посил автора належним чином, але не діти.
Проте є дещо, в чому твір шикарний (що книга, що фільм): він змушує замислитись. Хай навіть ти не погоджуєшся із думкою автора, то в такому разі формується своє обдумане сприйняття. Ти мислиш над тим чи іншим питанням, яке порушує автор (чи режисер). Твір слугує інкубатором для формування власно світобачення.
Та й те, що викликає огиду зроблено майстерно. І фільм, і книга створені так, що водночас відштовхують і притягують. Твір може не сподобатись, але його все одно будуть обговорювати. В цьому, напевно, і є його цінність. «Бійцівський клуб» залишив по собі неприємні враження, але ж він таки вразив.
Щось подібне було з творами Дена Брауна. Автор вже на першій сторінці вказує, що всі історичні факти у книзі є справжніми, хоча критики розносять її саме через історичну недостовірність. Не можу не погодитись. Так, автор може використовувати такі історичні чи наукові факти, що насправді є сумнівними або ж узагалі спростовуються більшістю вчених. Але яка різниця у достовірности, якщо під час прочитання я переглядав полотна митців, згадані в книзі, не вилазив із Вікіпедії, щоб перевірити той чи інший факт з книги, мучив знайомих істориків питаннями тощо… Чи не в цьому ще одна цінність твору: він пробуджує тягу до знань. Ну й нехай автор прибрехав, зате він змусив мозок попрацювати, дізнатися щось нове.
Інколи цінність твору не в тому, щоб сподобатись, а в тому, щоб змусити людину замислитися.

В чому сенс життя?
Перш за все слід розібратися, що від нас хочуть почути. Не будемо розглядати питання про те, чому виникло життя. Розберемо інший аспект: чому людина живе?
Пригадаймо три речі, що має виконати чоловік: посадити дерево, збудувати будинок, виростити сина. Це можна трактувати так: посадити дерево – мати харчі; збудувати будинок – мати якийсь прихисток, місце хоч трохи захищене від згубного зовнішнього впливу; виростити сина – залишити по собі потомство, щоб власний вид продовжив існувати. Щоб вижити достатньо дотримуватися цих трьох правил. Це щоб вижити. Але що маємо: людина виконує їх усі, а що потім? Не вбивати ж себе… Чому ми продовжуємо жити і не скоюємо самогубств (одиничні випадки не слід брати до уваги)? Що таке побуджує нас займатися іще чимось окрім інстинктивних природніх потреб (отих трьох вище описаних)? Люди ж пишуть, малюють, мандрують, читають, займаються спортом…
Відповідь на це вже можна проглянути. Втекти від нудьги. Не даремно перші й істинні описи пекла саме як пустки, де немає нічого й нікого; людина там сам на сам із самою собою, вічно. І це дійсно пекельні муки. Виходить, що наш мозок постійно потребує стимулу. Мусить бути хоча б якийсь зовнішній подразник. Коли вас мучитиме лінь щось робити, просто сядьте перед стіною і нічого не робіть. Просто сидіть і все. Більше нічого. Через певний час захочеться зробити те, що було так ліньки виконувати. А все тому, що нас мучить нудьга.
Не зачепило це навіть тварин. Коти полюють задля задоволення, якщо лишити собаку самого вдома, то від з нудьги всю хату рознесе, хом’як бігає в колесі тощо. Всі ці речі не мають очевидної практичної користі. Щоб вижити, їх можна і не робити. Але їх роблять. І все тому, що приходить нудьга.
Просто треба робити хоч щось. Бути зайнятим чимось: будь-чим.
Тож, в чому сенс життя? Може дійсно у тому, щоб не нудьгувати.

Настрій: вийти із дому й податись до Львова у невідомому напрямку.

Настрій: вийти з вікна...

Перезаймався математикою це коли у словосполученні "something in everything" хочеться "thing" за дужки винести.

Навіть чорна редька всередині біла. А чи є в цьому расистські підтексти -- то вже інше питання.

Три закони Дідковського в акустиці (модифіковані):
1. Стук доходить раніше, ніж звук.
2. Якщо стук не доходить -- його повторюють.
3. Краще стукати, аніж перестукуватись.