Кавказький удар по Кремлю: Туреччина висаджує війська в Азербайджані, Лондон тисне з тіні

У той час як Росія захлинається в українському фронті та внутрішніх бунтах, на її південних рубежах формується нова коаліція тиску. Туреччина, за мовчазної підтримки Великої Британії, заходить у Кавказький регіон з розмахом, який може змінити хід геополітичної гри.

Вранці 9 липня 2025 року в Азербайджані зафіксовано прибуття значного військового контингенту збройних сил Туреччини. За повідомленнями із регіону, мова йде про три-тисячний корпус, включаючи бронетехніку та системи протиповітряної оборони, частина якого висадилася у м. Баку. Офіційно це оформлено як початок нових спільних турецько-азербайджанських військових навчань, однак характер розгортання військ викликає занепокоєння експертів і дипломатів. Як повідомляє низка джерел, включаючи опозиційних блогерів у регіоні та військових спостерігачів, турецькі сили активно облаштовують військову базу. За даними TRT Haber, ці дії є частиною реалізації Стратегії безпеки Кавказького регіону, затвердженої у 2024 році. Згідно з офіційними заявами, мета операції — “підтримка стабільності на Південному Кавказ” та “поглиблення братньої військової співпраці з Азербайджаном”.

Географічне розміщення турецького контингенту робить його надзвичайно чутливим фактором для безпеки Північного Кавказу — регіону, де напруга між федеральним центром Росії та місцевими елітами традиційно залишається високою. За словами голови уряду Ічкерії в екзилі Ахмеда Закаєва, “турецька присутність в Азербайджані — це прямий виклик Росії на її традиційному полі впливу”. Близькість нових турецьких позицій до кордонів Чечні та Дагестану викликає занепокоєння у Москві, особливо на фоні дедалі частіших повідомлень про приховане зростання антиурядових настроїв у республіках Північного Кавказу. Як стверджує Caucasian Knot, у червні–липні 2025 року на території Дагестану та Інгушетії було ліквідовано щонайменше три групи, яких ФСБ РФ підозрює у “зв’язках із міжнародними терористичними осередками” — формулювання, що часто використовується для позначення будь-якого опору Кремлю.

Окрема загроза для Москви — вплив Туреччини на мусульманські діаспори всередині Росії. Анкара, на відміну від Заходу, має глибокі історичні, релігійні та культурні зв’язки з тюркськими народами Російської Федерації. Як зазначає Carnegie Russia Eurasia Center, турецька soft power через освітні програми, релігійні контакти та бізнес активно впливає на молодь у Татарстані, Башкортостані та навіть у Москві. Деякі експерти, зокрема колишній аналітик Stratfor Джордж Фрідман, прямо попереджають: якщо Ердоган вирішить використати лояльні діаспори для розхитування внутрішньої ситуації в Росії, це може виявитися ефективніше, ніж будь-яка пряма військова загроза. У Кремлі добре розуміють цю можливість — саме тому активність турецьких спецслужб у Татарстані та Північному Кавказі перебуває під пильним наглядом ФСБ.

Формат військових навчань, який обрано Анкарою, нагадує маневри НАТО в Східній Європі. Водночас, як зазначає Al Monitor, турецькі військові демонстративно застосовують сучасну зброю, зокрема системи ППО Hisar та бронемашини Otokar Arma, що вказує на готовність до операцій високої інтенсивності. У поєднанні із нещодавніми навчаннями збройних сил Азербайджану на кордоні із Вірменією та ескалацією ситуації в Нагірному Карабасі, аналітики Atlantic Council вважають, що Туреччина тестує можливість локального конфлікту, у якому Росія наразі не зможе адекватно відповісти, враховуючи її втрати на фронті в Україні.

Хоча увага міжнародної спільноти прикута до маневрів Туреччини, дедалі більше експертів звертають увагу на тіньову роль Великої Британії у формтуванні нового силового балансу на Південному Кавказі. Лондон не виступає прямим гравцем у регіоні, однак використовує гнучку стратегію “indirect containment” (опосередкованого стримування), зокрема у рамках післябрекзитної зовнішньої політики.

Початок. Продовження ⤵️

Завершення. Початок⤴️

Після 2020 року Лондон активізував двосторонні відносини з Баку, особливо в енергетичній сфері. Як відзначає Chatham House, Велика Британія — один з головних інвесторів у нафтовий сектор Азербайджану (зокрема через British Petroleum), а також у сферу кібербезпеки й оборонної модернізації. У 2024 році було підписано угоду між міністерствами оборони двох країн про обмін інструкторами та посилення спільних програм із боротьби з гібридними загрозами.

З огляду на поглиблене оборонне партнерство між Великою Британією та Туреччиною (відзначене нещодавно підписаними угодами у сфері військово-морського співробітництва та обміну технологіями), існує обґрунтоване припущення, що Лондон міг підтримати турецький маневр в Азербайджані — принаймні політично й розвіданими. Британська дипломатія традиційно уникає публічних заяв у чутливих регіонах, однак посольство Великої Британії в Баку оприлюднило 8 липня 2025 року заяву, в якій “вітає зміцнення регіональної стабільності завдяки зусиллям партнерів”. Це може бути завуальованим схваленням дій Туреччини.

Тим паче, британсько-турецька співпраця в оборонній сфері — зокрема у військово-морських технологіях і розвідці — може означати координацію дій в Азербайджані. Видання Politico Europe прямо вказує, що “Лондон є ключовим партнером Анкари у балансуванні впливу РФ на Чорному морі та Кавказ”.

Деякі дослідники, зокрема в Royal United Services Institute (RUSI), вказують, що дестабілізація південного флангу Росії — це стратегічно вигідно Британії, оскільки відволікає ресурси Кремля від України, Балкан і Арктики. Такий підхід не є прямим актом агресії, але чудово лягає в канву британської школи обмеженого конфлікту.

Поки Анкара привертає увагу своїми військовими пересуваннями, справжній стратегічний ефект може бути наслідком непублічної британської підтримки. Лондон традиційно не шукає гучних ролей у геополітичному театрі, однак у ситуації з Кавказом і внутрішньою вразливістю Росії саме така “невидима рука” може зіграти вирішальну роль у довгостроковій зміні регіонального статус-кво.

Аналітики CEPA у липневому звіті “Russia’s Fracturing Periphery” описують три сценарії подальшого розвитку ситуації:
— Переозброєне партнерство. Туреччина закріплює військову присутність, Азербайджан отримує гарантії безпеки, Росія мовчить — і це демонстрація глобального послаблення Москви.

— Конфлікт на дві зони: ескалація на кордоні з Вірменією + дестабілізація в Чечні або Дагестані = роздвоєний фронт для РФ, з ризиком втрати частини контролю.

— Інтернаціоналізація Кавказу. Під тиском Туреччини, Британії та США регіон поступово виходить з-під російського впливу — як це вже сталось із Грузією та частково Вірменією.

Турецька висадка в Азербайджані — це не просто навчання. Це сценічна репетиція стратегічного перелому. А Велика Британія, не виходячи на авансцену, керує прожекторами й декораціями. Росія, ослаблена війною в Україні, санкціями та демографічною кризою, не має резервів, щоб реагувати на багатофронтовий виклик. Кавказ, який десятиліттями утримувався під тиском Москви, може вийти з-під контролю зсередини — а може із зовні📌

Релігія в епоху гібридних загроз: позбавлення громадянства митрополита УПЦ МП як прецедент ХХІ століття

2 липня 2025 року у своєму вечірньому відеозверненні Президент України В. Зеленський заявив про “продовження цілком справедливої роботи щодо різних осіб, які пов’язали себе з Росією. Фігури — із політичним впливом та російським паспортом. Особи, які працюють проти української незалежності в усіх її вимірах, у тому числі проти духовної незалежності. Кожен, хто підтримує агресію, чи виправдовує її, всім цим персонам місця в Україні немає і не буде. Ухвалюємо відповідні рішення і готуємо нові українські санкції, будуть рішення РНБО”. При цьому прямо не було вказано на предстоятеля Української православної церкви Московського Патріархату (УПЦ МП) митрополита Онуфрія (Березовського Ореста Володимировича, 05.11.1944, уродженця с. Коритне Чернівецької обл.; фігуранта центру Миротворець), а також у публічному доступі, насамперед на офіційному сайті Президента України (https://www.president.gov.ua/), поки що не зазначено відповідний Указ. Незважаючи на такі обставини, прес-служба Служба безпеки України повідомила,  що “за матеріалами СБУ було припинено українське громадянство Ореста Березовського, котрий більше відомий як діяч УПЦ (МП) Онуфрій. Відповідний Указ підписав Президент України Володимир Зеленський”.

За наявною у Службі безпеки України інформацією, Онуфрій (Березовський) зберігає звʼязок з Московською Патріархією та свідомо протидіяв отриманню канонічної незалежності Української Церкви від Московської Патріархії, представники якої відкрито підтримують російську агресію проти України. Попри повномасштабне вторгнення, фактично продовжує сприяти політиці РПЦ та її керівництву, зокрема патріарху Московському Кирилу (Гундяєву Володимиру Михайловичу, 20.11.1946, уродженцю м. Ленінград, РФ), який благословив збройну агресію російських військ та проводить пропагандистську політику виправдовування і підбурювання до геноциду українського народ, сприяє злочинній діяльності політичної верхівки країни-агресора.

Припинення митрополиту Онуфрію (Березовському) громадянства України — це не політичне переслідування, а реалізація легітимного права держави на захист у надзвичайних обставинах. Згідно із частиною 3 статті 18 Міжнародного пакту ООН про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН від 16.12.1966 № A/RES/2200 (XXI) та ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року (№ 2148-VIII), свобода сповідувати релігію може підлягати законним обмеженням, якщо вони “є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб”.

Тобто держава має пряме право реагувати на діяльність будь-якої релігійної структури, якщо вона створює реальну загрозу громадському порядку або функціонує як інструмент зовнішнього впливу. Саме цю юридичну норму Служба безпеки України і послідовно застосовує у контексті системних розслідувань щодо УПЦ МП, що включають підтверджені факти колаборації, координації із російськими спецслужбами та підривної інформаційної діяльності. Таким чином, припинення громадянства митрополита Онуфрія — не релігійна санкція, а правовий захід у межах міжнародно визнаного мандату національної безпеки.

Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

Один із ключових елементів гібридної тактики релігійно-політичного впливу Російської православної церкви в Україні через її структурну складову — УПЦ МП — полягає у поєднанні публічного “умиротворення” із приватною антидержавною мобілізацією. Така двоєслівна риторика, за класичними моделями інформаційної війни, дозволяє Церкві залишатись нібито аполітичною в очах міжнародної аудиторії, одночасно радикалізуючи свою внутрішню паству та духовенство. Найяскравішим прикладом цього став епізод із реакцією керівництва УПЦ МП на припинення митрополиту Онуфрію громадянства України. Попри наявність процесуальних доказів, зібраних СБУ щодо наявності у нього російського паспорта, голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент (Вечеря Олег Олександрович, 16.08.1977, уродженець м. Київ, фігурант центру Миротворець) публічно виступив із запереченням цієї інформації. 9 липня 2025 року він разом із 44 іншими єпископами УПЦ МП підписав так зване “Відкрите звернення єпископату до Президента України”, в якому йшлося про “захист правди, честі, гідності й духовного авторитету Блаженнішого Митрополита Онуфрія” та прохання “переглянути рішення про припинення громадянства”. У документі Онуфрій позиціонується виключно як “молитовник” і “духовна людина”, яка, мовляв, не мала жодного відношення до політики, а була “фундатором доленосного Собору УПЦ” 2022 року.

І за формою, і за сутністю звернення єпископату МП в Україні до Президента із проханням “повернути громадянство” митрополиту Онуфрію (Березовському) — нагадує риторику церковних документів радянської доби. Замість того, щоби зробити чіткі юридично важливі кроки — перелічується “процент жирів у маслі”.

Водночас, уже того ж дня, у закритому Telegram-каналі, який можливо модерують сам Климент (Вечеря) та митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич Іван Іванович, 25.08.1967, уродженець с. Чумальово Тячівського району Закарпатської області; фігурант центру Миротворець), з’явився анонімний, але політично спрямований пост, що суперечив офіційній позиції: “Президент України — лицемірний гонитель Церкви”, “міні-Ірод, який виправдовує репресії брехнею”, “Чи потрібен йому імпічмент? І які форми народного протесту варто використати?”. Ця риторика вже не релігійна, а політично-мобілізаційна, і несе у собі ознаки публічного підбурювання до дестабілізації конституційного ладу. Такі висловлювання в умовах воєнного стану можуть кваліфікуватись згідно зі статтями 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади) та 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками) Кримінального кодексу України.

Сама практика “двох голосі” — м’якого у зверненнях до влади та радикального у внутрішньоцерковних каналах — є системним методом УПЦ МП ще із 2022 року, коли аналогічну тактику застосовували при реакціях на фіксацію агентурної мережі в єпархіях Чернігівської, Сумської, Херсонської областей. А відтак, така форма гібридної поведінки релігійної організації повинна розглядатися як потенційна загроза національній безпеці — не лише в юридичній, але й у комунікаційно-мобілізаційній площині.

Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

У контексті гібридного релігійно-державницького протистояння особливу увагу заслуговує миттєва реакція Московського патріархату на внутрішньополітичне рішення України щодо припинення громадянства митрополита Онуфрія. Це свідчить не лише про органічну пов’язаність УПЦ МП із РПЦ, а й про цілеспрямовану інформаційну кампанію, у якій “канонічність” використовується як політична зброя для делегітимації української державності. Зокрема, голова Синодального відділу РПЦ у зв’язках Церкви із громадськістю та ЗМІ Легойда Володимир Романович (08.08.1973, уродженець м. Кустанай, Казахстан) оперативно прокоментував ситуацію, заявивши: “Українська влада продовжує тиск на паству, духовенство та архієреїв Української Православної Церкви — єдиної канонічної Православної Церкви в країні. Позбавлення громадянства митрополита Онуфрія — не просто юридичний захід, спрямований проти громадянина України. Це жорсткий політичний акт з метою чинити тиск не на одну людину, але на всю багатомільйонну паству Української Церкви. Це продовження гонінь на Церкву і віруючих людей, які становлять більшість громадян України”.

Цей меседж, поширений через російські державні та церковні ресурси, відтворює типову кремлівську методику “перевернутої правди”, в якій держава-агресор звинувачує демократичну державу у “переслідуванні віруючих”, і при цьому апелює до міжнародного співтовариства як жертва релігійної дискримінації. Така риторика — частина системної стратегії Росії, спрямованої на міжнародну делегітимацію України, зокрема в межах ООН, ОБСЄ та міжцерковного діалогу. Особливу небезпеку вона становить у тих юрисдикціях, де вплив РПЦ або її партнерів зберігається: Балкани, частина Африки, Близький Схід, а також у Глобальному Півдні.

Наративи РПЦ при цьому навіть не намагаються імітувати дистанціювання від УПЦ МП, навпаки — всі заяви чітко вказують на приналежність митрополита Онуфрія до “єдиної канонічної Церкви” під омофором Москви, що повністю спростовує декларації УПЦ від травня 2022 року про її нібито “самостійність”. Таким чином, заява Легойди та її миттєве тиражування через медіа РПЦ, ЗМІ Росії та закордонні проксі-ресурси свідчать про використання “канонічного дискурсу” як легітимаційної обгортки для політико-інформаційного вторгнення, яке може мати серйозні наслідки у дипломатичному полі.

Згідно із публікаціями СБУ за 2023-2025 рр., попри заяву про “незалежність” у 2022 році, УПЦ МП продовжувала поминання патріарха Кирила (офіційного пропагандиста війни проти України); зберігала канонічну підлеглість РПЦ (відсутність рішення про вихід зі складу РПЦ, автокефального статусу чи визнання зі сторони інших помісних церков); мала архієреїв і кліриків, які координувалися з ФСБ РФ.

Дії України щодо обмеження діяльності УПЦ МП, яка, попри заяви про “незалежність”, фактично залишається органічною частиною Російської православної церкви, викликають не лише внутрішню критику, а й використовуються Москвою для маніпуляцій на міжнародному рівні — насамперед у США. Так, 4 липня 2025 року конгресвумен від Республіканської партії Анна Пауліна Луна (Anna Paulina Luna, до шлюбу Маєргофер / Mayerhofer, у шлюбі Гамберцкі / Gamberzky; 06.05.1989, уродженка м. Санта-Ана штату Каліфорнія, США), виступаючи у соціальних мережах та під час публічного заходу, заявила: “Зеленський заборонив Православну Церкву. Я можу обіцяти, що фінансування зброї для вас більше не буде. Домовляйтесь про мир. Ми — не ваша скарбничка”. На зауваження журналістів, що Україна обмежує виключно структури, афілійовані з Московським патріархатом, у зв’язку з загрозами національній безпеці, політикиня відповіла ще жорсткіше: “Ці провоєнні підставні особи тепер виявилися експертами з релігії. Вони переконані, що жоден християнин не ходив до цих храмів молитися. Уявіть собі, якби ми зробили це в Штатах. Лицеміри”.

Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

Цей епізод чітко демонструє ефективність гібридної дипломатії РПЦ через релігійні ідентичності у США — особливо серед частини консервативного республіканського крила, де дезінформаційні меседжі про “заборону Православ’я” успішно перетворюються на інструмент саботажу військової допомоги Україні. За даними дослідників з George Washington University та RAND Corporation, саме на релігійно-чутливу аудиторію в американському Конгресі (Freedom Caucus, MAGA-орієнтовані кола) спрямована низка інформаційних кампаній проксі-мереж РПЦ і “православного лобі”, зокрема через канали “Orthodox Reflections”, “Russian Faith”, “LifeSite” та афілійовані структури в православних діаспорах США, Канади та Сербії.

Заяви на кшталт виступу Анни Пауліни Луни — це не поодинокі інциденти, а результат системної підривної роботи РПЦ та російських медіа у західному політичному середовищі, що особливо небезпечно в умовах перегляду обсягів підтримки України у 2025–2026 роках.

Публікація Державної служби з етнополітики та свободи совісті України від 08.07.2025, в якій за результатами правового аналізу було встановлено ознаки афілійованості Київської митрополії УПЦ із Російською православною церквою, формально забороненою в Україні, стала черговим підтвердженням того, що так звана “незалежність” УПЦ МП — це декларація без реального змісту.

Попри значний суспільний резонанс, частина вірян і духовенства виявила байдужість або демонстративну лояльність до Москви, що відкриває глибоку ідентичнісну тріщину у самому тілі УПЦ МП. Серед найяскравіших ознак цієї кризи — поширене небажання значної частини вірян навіть уявити собі створення справді незалежної, автокефальної української Церкви, не пов’язаної з Московським патріархатом. У суспільних дискусіях і коментарях під дописами кліриків та ієрархів УПЦ (МП) у соціальних мережах дедалі частіше зустрічаються твердження про готовність приєднатися до будь-якої іншої іноземної православної юрисдикції, аби лише не збудувати власну. Як наслідок — моделюються сценарії “канонічної еміграції”: Волинь і Галичина — до Польської автокефальної церкви, Закарпаття — до Сербської, Буковина — до Румунської тощо.

Це не лише свідчення внутрішньої слабкості структури, а й симптом культурної залежності, в якій навіть думка про незалежну Українську Церкву сприймається як загроза, а не як цінність. Такий стан речей пояснюється свідомою бездіяльністю церковного керівництва, яке десятиліттями не лише не сприяло формуванню автокефальної самосвідомості, а й навмисно розмивало канонічну орієнтацію пастви.

Упродовж трьох років, які минули з часу так званого “Собору у Феофанії” від 27.05.2022, УПЦ МП не зробила жодного кроку до фактичного розірвання зв’язків із РПЦ: не надсилала офіційних грамот до інших помісних церков; не заявляла про автокефалію; не просила Вселенського Патріарха про визнання; не сформувала механізмів канонічного самовизначення.

Це дозволяє зробити проміжний висновок: УПЦ МП не просто зберегла адміністративну та канонічну залежність від Москви, а й свідомо блокує будь-які можливості її подолання. Водночас паству роками зумисно вводила в оману, розповідаючи про “самостійність” і “незалежність”, які не визнає жодна автокефальна Церква світу. У цьому контексті припинення громадянства митрополита Онуфрія — не лише адміністративний крок держави у сфері безпеки, а й символ завершення епохи релігійного самообману, яку очолювали ті, хто нібито “не має нічого спільного з Москвою”, але ніколи реально не покинув її канонічної орбіти.

Цей момент вимагає від українського суспільства — і насамперед від тих, хто ще залишається в структурі УПЦ МП — глибокої рефлексії: не лише юридичної, а й еклезіологічної та культурної. Історична перспектива створення Української Церкви не повинна зводитися до вибору між Москвою чи Варшавою. Вона має стояти на основі власної відповідальності за майбутнє — у вірі, культурі та правді.

Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

Указ Президента України про припинення громадянства митрополита Онуфрія (Березовського), датований 2 липня 2025 року, на момент підготовки цієї публікації не був оприлюднений у відкритому доступі, що є характерною рисою практики держави щодо питань, пов’язаних із державною безпекою та громадянством. Очікується, що адвокати Онуфрія будуть витребовувати повний текст Указу, що відкриває часову паузу для формування публічної лінії захисту. За попередньою інформацією експертів із числа фахових правників, підставою для припинення громадянства могла стати наявність у нього російського паспорта або форми №1 — документа первинної реєстрації громадянина РФ.

У разі, якщо у наявності є лише форма №1 без фактичного паспорта, доведення громадянства іншої держави у суді може бути юридично складним, але не неможливим. Прецедентне значення тут має справа бізнесмена Вадима Альперіна, якого Верховний Суд України залишив без громадянства саме через визнання ним факту володіння ізраїльським паспортом, попри його аргументи щодо формальної недійсності документа.

Крім того, слід розуміти, що припинення громадянства автоматично не означає депортацію, особливо коли: немає чинного паспорта іншої держави; відсутня угода про реадмісію; або інша країна (наприклад, Росія) формально не визнає таку особу своєю. У такій ситуації видворення Онуфрія з України є технічно ускладненим. Більше того, держава, до якої може бути спрямована така особа, має повне право не прийняти її без дійсних документів. Єдині реалістичні опції — це в’їзд до союзних для Москви територій (наприклад, Білорусі) або перетин кордону в неконтрольований спосіб, що потенційно загрожує не лише Україні, але й регіональній стабільності.

З урахуванням зазначеного, можна визначити ймовірні сценарії розвитку подій у разі депортації або адміністративного виведення митрополита Онуфрія за межі України після позбавлення громадянства. Аналіз має на меті спрогнозувати поведінку Синоду УПЦ МП як ключового агента гібридного впливу РФ в Україні.

1. Симуляція “незалежності 2.0”. Оголошення нових рішень, скерованих на отримання “незалежного статусу” зі збереженням фактичної залежності від РПЦ: ймовірність — висока; ризики — середні, переважно медійні; наслідки — затягування юридичного процесу протидії, підтримка маргінальної ілюзії незалежності; відповідь політиків — державна реєстрація церковних структур на основі публічного розриву із РПЦ, публічна експертиза богослужбових практик на предмет наявності або відсутності юрисдикційної підлеглості патріарху Московському.

2. Відкрите повернення до юрисдикції МП. Ймовірність реалізації цього сценарія на сьогодні виглядає як середня. Але такий розвиток подій стане значно ймовірнішим, якщо посаду предстоятеля УПЦ обійме митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич) або інший проросійський архієрей. Відхід від керівництва УПЦ митрополита Онуфрія неминуче поставить перед цією церковною структурою питання про подальшу модель управління, яка може бути або 1) аналогічною сучасній (коли влада в УПЦ де-факто належить предстоятелю), або 2) синодальною (колегіальне управління). Введення синодального управління може просуватися групою єпископату, яка орієнтується на подальший “незалежницький” курс УПЦ. Водночас нинішня (вождистська) форма управління може бути більш вигідною для Антонія (Паканича), який вже багато років мріє про майбутнє предстоятельство в УПЦ та орієнтується на авторитарні методи управління.

Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

Відповідно до Статуту РПЦ (розділ 10, пункт 5): предстоятель УПЦ обирається єпископатом цієї Церкви “і благословляється Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі”. Аналогічне за змістом положення містилося й у Статуті про управління УПЦ (глава 5, пункт 2), але після “Собору в Феофанії” воно було вилучено. Обрання нового предстоятеля на соборі єпископів УПЦ відкриває перед Москвою нові можливості тиску на УПЦ. У разі, якщо новий предстоятель ухвалить рішення звернутися за отриманням “благословення” до патріарха Московського, він ipso facto визнає останнього своїм юрисдикційним зверхником. А у разі, якщо новообраний предстоятель УПЦ утримуватиметься від таких дій, то він не виглядатиме легітимним церковним очільником в очах РПЦ та помісних православних церков, які є її сателітами (Сербська, Болгарська, Польська та деякі інші). Ба більше, відмова від отримання “благословення” від патріарха Московського буде сприйнято останнім як розкольницькі дії, і може призвести до накладення канонічних санкцій. Все це, а також особисті проросійські погляди, можуть змусити наступника митрополита Онуфрія (якщо такий буде обраний!) капітулювати перед Москвою і де-факто відмовитися від рішень собору УПЦ в Феофанії. Аби протидіяти таким небезпечним для майбутнього УПЦ тенденціям, помірковані та проукраїнськи налаштовані єпископи цієї структури скоріше за все лобіюватимуть синодальну модель управління, яка не передбачатиме обрання нового предстоятеля.

3. Самовизначення патріотичної частини єпископату УПЦ. Частина єпископів (зокрема із Вінниччини, Буковини, Волині) оголошує про возз’єднання із ПЦУ або створює “незалежну структуру” із перспективою об’єднання із ПЦУ в майбутньому: ймовірність — висока у разі послідовної жорсткої державної політики; ризики — мінімальні; наслідки — нова конфігурація православного поля, зменшення впливу Москви; відповідь політиків — юридичне та майнове сприяння переходу громад, державне визнання канонічного самовизначення частини єпископату УПЦ як процесу деколонізації, комунікаційна підтримка парафій.

Продовження ⤵️

Завершення. Початок⤴️

4. Підпільна мережа. УПЦ МП переходить у тіньовий формат, не визнає нового предстоятеля, проводить богослужіння без державної реєстрації: ймовірність — середня; ризики — високі – безконтрольні фінансові потоки, радикалізація; наслідки — правова дестабілізація релігійного поля (масовий вихід парафій УПЦ МП з офіційної реєстрації; виникнення “сірої зони” поза юрисдикцією Мін’юсту та Держслужби з етнополітики; унеможливлення прозорого контролю за діяльністю релігійних організацій), радикалізація частини духовенства та пастви (утвердження дискурсу “мучеництва” і “нових катакомб”, формування внутрішньої ідеології “Церкви переслідуваних”, залучення релігійного наративу до протестного мобілізаційного середовища), безконтрольні фінансові потоки та загроза легалізації коштів із РФ (припинення звітності до податкових органів, можливе переведення фінансування на готівкову основу, використання пожертв як каналу для іноземного впливу (зокрема через криптовалюту та приватні фонди у Сербії, Молдові, Грузії, РФ)), інформаційний резонанс на міжнародному рівні (активізація наративу про “гоніння на Православ’я в Україні” у США, Греції, на Балканах і в православних діаспорах; використання “підпільної Церкви” як інструмента впливу на православний світовий простір — особливо в Африці, Близькому Сході, Латинській Америці, де присутня антизахідна та прокремлівська риторика); відповідь політиків — оперативне спостереження (створення міжвідомчої системи моніторингу релігійних структур, що втратили реєстрацію або продовжують діяльність нелегально; виявлення нових нелегальних локацій богослужінь, закритих гуртків та проксі-мереж), превентивне інформування громад (кампанія із роз’ясненням правових наслідків діяльності у складі незареєстрованої релігійної організації, включення місцевих громад до процесу прийняття рішень щодо користування майном (землею, культовими спорудами тощо)), залучення міжнародних партнерів для виявлення іноземного фінансування (налагодження обміну розвідувальною та фінансово-аналітичною інформацією із міжнародними структурами: EUROPOL, MONEYVAL, Держдеп США, OFAC, OSINT-групами; ініціатива створення спеціальної робочої групи при ОБСЄ або ПАРЄ із вивчення транснаціонального релігійного впливу Росії).

У разі реалізації сценарію “підпільної Церкви” Україна зіштовхнеться не лише із викликом правового характеру, а й із новою фазою багаторівневої гібридної релігійної операції — в якій риторика гонінь буде синхронізована із політичним тиском на міжнародну підтримку Києва.

5. Закордонна релокація. Синод або його частина виїжджає до РФ / Білорусі, реєструє “центральний орган” поза Україною: ймовірність — низька; ризики — високі для інформаційної безпеки; наслідки — перетворення структури на екстратериторіальний інформаційно-агентурний центр; відповідь політиків — запит до країн ЄС щодо визнання таких структур як іноземних агентів (аналог FARA), міжнародні санкції проти такої інституції, заборона трансляції або присутності в інформаційному просторі України.

Усі сценарії, окрім 3-го, ведуть або до самознищення УПЦ МП як українського феномена, або до її перетворення на прямого агента Кремля. Для держави найбільш прийнятним є сценарій самовизначення частини єпископату УПЦ та переформатування, а для РПЦ — сценарій “прямої колонізації”. Питання полягає не лише в релігії, а в тому, чи здатна Україна завершити духовну деколонізацію — не декларативно, а інституційно, канонічно та юридично📌

Британці підтверджують розслідування щодо розкрадання допомоги Україні та запуск альтернативної системи ППО

У той час як Київ продовжує вести переговори із партнерами про чергові транші військової допомоги, у Лондоні вже діє інша логіка. Джерела з британських урядових і аналітичних структур підтверджують початок незалежного розслідування щодо можливих зловживань українською стороною при розподілі західних коштів, а також участь британських фахівців у створенні нової системи протиповітряної оборони, яка, ймовірно, не буде контрольована українськими владними структурами.

За даними джерел, близьких до британського Міністерства оборони, з весни 2025 року британські експерти проводять внутрішню оцінку ефективності використання коштів, виділених Україні на безпекові потреби. Оцінка здійснюється паралельно з ініціативою Міністерства юстиції США (у США ініціатором створення вищезазначеної групи є представники Офісу Генерального інспектора Мін’юсту США, а також — незалежні аудитори з Програми контролю за допомогою в умовах збройного конфлікту (Conflict-Related Aid Oversight Program)), яке через своїх представників у Лондоні звернулося до групи незалежних фахівців, у т.ч. із числа українців, які тимчасово або постійно проживають на території Великої Британії, із запитом на неформальну координацію.

У самій Британії робота із перевірки розподілу допомоги відбувається через структури, афілійовані з Government Communications Headquarters (GCHQ), Службою урядового аудиту, а також — через закриті аналітичні групи при Парламентському комітеті з міжнародної безпеки. Відомо також про контакти з окремими членами Палати громад, які підтримують підсилення контролю над грошовими потоками на східному напрямку.

На думку британських експертів, Міністр оборони України Рустем Умєров з 1 липня не отримує зворотного зв’язку від Пентагону. Причиною стала втрата довіри після серії підтверджених сигналів про корупційні схеми, зокрема — у сфері логістики, постачання амуніції та управління допомогою з боку міжнародних партнерів. Умеров пробував домовитися через дипломатичні канали, але в Лондоні та Вашингтоні рішення вже ухвалено: з ним більше не спілкуються напряму.

Цікаво, що британська сторона отримала запит на оцінку можливості призначення Умєрова послом України у США. Це рішення мало б замінити чинну послиню Оксану Маркарову, яка останнім часом зазнає критики за неефективну публічну та політичну активність. Утім, жоден з урядів Великої сімки не підтримав ідею призначення нового посла з таким бекграундом, і про агреман не може бути мови.

У цьому контексті особливо показовим є інший факт: розробка нової системи ППО середньої дальності, яку британські та українські інженери створюють без будь-якого залучення офіційного Києва. Платформою виступає модифікований БТР “Шторм”, на якому монтується нове покоління мобільного ракетного озброєння.

Систему навігації та траєкторної адаптації ракети розроблено частково в Кембриджському університеті — в одній із лабораторій авіаційної інженерії, де українські фахівці перебували на дослідницькій програмі. Ракета змінює траєкторію під час польоту, і за низкою характеристик перевищує комерційні аналоги — IRIS-T, NASAMS, Spyder. За словами розробників, вартість однієї такої ракети в 10–12 разів нижча, ніж в існуючих ринкових зразків, при цьому — бойова ефективність навіть вища у разі використання проти дронів і тактичної авіації.

Британські оборонні експерти також підтвердили: ОАЕ вийшли з офіційною пропозицією на команду розробників, аби розгорнути спільний проєкт із виробництва ППО у себе. Йдеться про повноцінну структуру зі створення нової лінійки засобів ППО середньої дальності з використанням “Шторму” як платформи. Контракти передбачають високі зарплати, проживання, посвідки на проживання і повну матеріально-технічну підтримку. Йдеться не лише про експорт технології, а про формування нової транснаціональної військово-промислової ініціативи, в якій Україна — один із головних центрів R&D. У складі шуканої команди — фахівці із радарів, інженери ППО, конструктори та ІТ-інтегратори.

Початок. Продовження ⤵️

Завершення. Початок⤴️

На сьогодні вже почалося внутрішнє формування пулу спеціалістів. Набір українських фахівців уже розпочався. Першочергово шукають радарних інженерів, спеціалістів із систем управління вогнем, технологів ППО.

За інформацією британських фахівців з оборонного середовища, перша партія ракет із нової серії буде передана Україні найближчим часом. Її закупівлю профінансували британські урядові структури через резервні канали. Вартість для української сторони — нульова. Умовою поставки є жорстке адресне призначення, без жодного залучення київських чиновників: ракети мають надійти винятково на передову, у підрозділи ЗСУ, а не до центральних складів, де, за словами британців, “все швидко випаровується”.

Лондон дедалі частіше відіграє роль оперативного центру міжнародного контролю за українським напрямком. Тут акумулюється перевірена інформація про зловживання, тут запускаються паралельні проєкти допомоги Україні — вже без посередництва політичних еліт Банкової. В умовах, коли формальні структури в Києві втрачають довіру, альтернативні неформальні ініціативи стають реальним гарантом технологічного прориву та військової ефективності📌

#НовинизАльбіону

Наступна війна Росії буде не схожа на попередні — і Європа може її не впізнати

Поки більшість європейських урядів розглядає 2030 рік як гіпотетичну межу наступної великої агресії Кремля, один з українських публічних інтелектуалів попереджає: Росія може завдати гібридного удару по Європі вже до кінця цього року. І цього разу — без танків, без вторгнення, але з катастрофічними наслідками.

ПЕКАР Валерій Олександрович (15.01.1966, уроодженець м. Київ) — громадський діяч, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Львівської бізнес-школи УКУ, співзасновник громадянської платформи “Нова Країна” — не є військовим аналітиком чи політиком. Але саме він ще у 2021–2022 роках публічно попереджав про підготовку до вторгнення РФ, коли більшість називала це “панікою”. Сьогодні він говорить про нову загрозу: масштабну гібридну атаку на Польщу чи інші країни Східної Європи, яка паралізує ЄС до того, як він зможе зреагувати.

Як зазначив Валерій Пекар: “Традиційно першою ціллю вважаються країни Балтії — це простіше із точки зору малого розміру і високої ймовірності невтручання США, але це не дає Кремлю досягнення стратегічної мети вивести з гри Європу. Цього можна досягти ударом по Польщі. Але не через Сувалкський коридор, де на Росію чекають… Війни зразка лютого 2022 року більше не буде”.

Кремль готується до війни нового типу — так званої лімінальної (допорогової) війни, в якій межа між “миром” і “війною” настільки розмита, що нападник може діяти безкарно й ефективно. Цю концепцію докладно описує австралійський стратег Девід Кілкаллен у своїй книжці “Дракони і змії”, де показано, як держави переходять від прямого збройного зіткнення до багатофакторного деструктивного впливу у сірій зоні.

У ймовірному сценарії, який описує Пекар, Росія не застосує традиційну армію, а розпочне комбіновану атаку на Польщу або іншу країну НАТО, яка включатиме:

— масові атаки дронами й ракетами по об’єктах енергетики, логістики, транспорту (зокрема із провокаційним маскуванням — нібито “українськими” мітками: “це вам за зерно”);

— широкомасштабні кібератаки на державні системи, урядові бази даних, фінансову інфраструктуру;

— глушіння GPS і радіозв’язку через засоби РЕБ, що викличе навігаційний колапс;

— диверсійні та терористичні атаки, пожежі, “випадкові” техногенні катастрофи;

— активацію радикальних політичних сил через соціальні мережі та проросійських агентів впливу;

— керовану хвилю міграційної дестабілізації через кордон із Білоруссю — з тисячами мігрантів, частина з яких матиме зброю.

Мета такої атаки — не окупація, а управлінський та інфраструктурний колапс. “Першим наслідком буде знеструмлення країни [Польщі] не на години, а на тижні. Другим наслідком буде колапс урядування. Третім наслідком будуть десять мільйонів польських біженців, що тікають до Німеччини, викликаючи колапс урядування й там. Далі ефект доміно поширюється на Брюссель. В принципі, мета досягнута. В якості бонусу зірвано постачання України через Польщу”, — пояснює Пекар.

У цьому сценарії постачання озброєння та гуманітарної допомоги в Україну припиняється, адже основні логістичні маршрути — через Польщу — виявляються паралізованими.

Сценарій Пекаря здається тривожним, але не безпідставним. За останній рік у різних країнах ЄС було зафіксовано низку подій, які експерти пов’язують із тестуванням гібридних атак: загадкові підпали військової техніки в Німеччині та Бельгії; масові знеструмлення в Іспанії та Чехії; пожежі у Польщі; глушіння сигналів навігації в країнах Балтії та північній Польщі. Жодна із цих подій офіційно не пов’язана з Москвою. Але у комплексі вони виглядають як бойова розвідка і зондування реакції.

Більшість європейських стратегічних документів виходить із припущення, що нова велика війна можлива у 2030-х. Але саме це робить Європу вразливою: Путін не чекатиме, доки ЄС озброїться, навчиться і збудує стійкість. Він діятиме тоді, коли Європа — найслабша. Пекар застерігає: “Польща готується до війни минулого століття — бронетехніка, гармати, танки. Але ця війна буде зовсім іншою. Вони навіть не встигнуть виїхати з ангарів”.

Початок. Продовження ⤵️

Завершення. Початок⤴️

Фінальна стратегічна мета Москви — зруйнувати суб’єктність Європейського Союзу і перетворити глобальну архітектуру сили на “сплющений” трикутник: США залишаються, але на іншому боці — Китай і Росія як геоекономічний альянс. Росії не потрібна польська територія. Їй потрібно, щоби ЄС як політичний гравець зник. Далі заходить Китай із програмами “стабілізації”, і маємо нову геополітичну реальність. Це відповідає доктрині багатополярності, яку Москва культивує з 1990-х років, і добре лягає у логіку інтересів Пекіна.

Чому Росія не застосовує цей сценарій проти України? У 2022 році вони ще не розуміли, що таке справжня гібридна війна. А зараз — розуміють. Але Україна вже навчена. Ми витримали, стали стійкішими. Їм більше нічого не вийде тут. А от Європа — слабка і неготова.

Хоча цей сценарій вже обговорюється на експертному рівні — від аналітичних центрів до силових структур — політичне керівництво Європи не поспішає реагувати. Причина банальна: страх перед панікою, обвалом фондових ринків і падінням урядових рейтингів. Підготовка викличе паніку. Паніка обвалить ринки. Легше мовчати. Але мовчання — це ще більший ризик.

Навіть якщо масштабної атаки не буде у 2025-му, головне попередження Пекаря залишається актуальним: гібридна війна вже триває. І вона ближча, ніж здається. Європа не має права знову прогаяти час. Бо наступного разу буде не Київ — буде Варшава. І потім — Берлін. А далі — тиша 📌

Візит патріарха Варфоломія до США: Константинополь повертається у глобальну політику?

Упродовж кількох місяців інформація про підготовку офіційного візиту Вселенського Патріарха Варфоломія до Сполучених Штатів залишалася предметом кулуарних перемовин і суворої конфіденційності. Навіть у колах американської православної ієрархії та міжнародної релігійної дипломатії цей візит тримали в тіні — не лише з міркувань протоколу, а насамперед через його високу стратегічну чутливість.

Ні офіс Президента США, ні Константинопольський патріархат не поспішали публічно підтверджувати маршрут, склад делегації чи навіть ключові зустрічі Патріарха в Нью-Йорку і Вашингтоні. Це нетипово — особливо з огляду на церемоніальний масштаб візиту та вручення Вселенському Патріархові Варфоломію Templeton Prize, морального еквівалента Нобелівської премії. Водночас обставини світового порядку, а також загострення гібридної релігійної війни з боку Росії, змусили організаторів відкласти анонси до останнього моменту. Лише тепер, менш ніж за два місяці до події, стали відомі ключові деталі. І це не просто протокольний візит духовного лідера — це делікатна моральна інтервенція у світ, який хитається під тиском війни, еко-криз та авторитарної експансії “сакральної геополітики”. А відтак візит має чітку геополітичну і міжконфесійну мету — зміцнити лідерство Константинополя як морального центру у добу релігійних воєн та гібридної духовної політики Кремля.

У вересні 2025 року Патріарх Варфоломій І (Πατριάρχης Βαρθολομαῖος Αʹ / Patrik I. Bartholomeos; при народженні Димитріос Архондоніс (Δημήτριος Αρχοντώνης / Dimitris Arhondonis; 29.02.1940, уродженець с. Айі-Теодорі острову Імброс, Туреччина) здійснить офіційний візит до Сполучених Штатів Америки на запрошення архієпископа Американського, іпертима та екзарха Атлантичного і Тихого океанів, митрополита Елпідофора (Μητροπολίτης Ελπιδοφόρος / Archbishop Elpidophoros, при народженні Іоанніса Ламбриніадіса (Ιωάννης Λαμπρυνιάδης / Ioannis Lambriniadis); 28.11.1967, уродженця м. Стамбул, Туреччина), єрархів Константинопольського Патріархату в Америці, духовенства та вірян Православної Церкви США.

Архієпископ Елпідофор — колишній довголітній помічник та довірена особа Патріарха Варфоломія, один із натхненників та архітекторів “українського автокефального проєкту”. Ім’я Елпідофора — разом з іменами митрополита Халкідонського Еммануїла (Μητροπολίτης Ἐμμανουήλ / Metropolitan Emmanuel; при народженні Еммануїла Адамакіса (Ἐμμανουήλ Ἀδαμάκης / Emmanuel Adamakis); 19.12.1958, уродженцем м. Айос-Ніколаос острову Крит, Греція) та архієпископа Австралійського Макарія (Αρχιεπίσκοπος Μακάριος / Archbishop Makarios; при народженні Макаріоса Грінієзакіса (Μακάριος Γρινιεζάκης / Makarios Griniezakis); 15.03.1974, уродженцем м. Іракліон острову Крит, Греція) — згадується експертами у контексті виборів наступника Патріарха Варфоломія, візит якого до США, на думку експертів, може вплинути на шанси Елпідофора обійняти у майбутньому Константинопольску кафедру.

Початок. Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

Спрогнозувати ймовірність обрання Елпідофора на посаду Патріарха сьогодні складно. Допомогти Елпідофору посісти патріарший престол можуть фінансові та політичні фактори. Фінансову підтримку Елпідофору можуть надати американські бізнесмени грецького походження, значна частина яких згуртована в Ордені Святого апостола Андрія Первозванного (Order of St. Andrew the Apostle / Τάγμα του Αγίου Αποστόλου Ανδρέα; або Архонтів Вселенського Патріархату / Archons of the Ecumenical Patriarchate / Αρχοντες του Οικουμενικού Πατριαρχείου). Одначе, ключова роль у цьому питанні належатиме Білому дому (White House). Зрозуміло, що якби Адміністрація Президента США поставила собі за мету домогтися патріаршого сану для Елпідофора, то питання, скоріше за все, було б вирішено позитивно. Проте чи захоче ця або наступна американська адміністрація просувати “свого” кандидата на Константинопольські патріархи? Релігійний чинник відіграє у сучасному світі важливу роль, яскравим прикладом чого є зовнішня політика таких релігійно-забарвлених країн як РФ та Іран. То ж зрозуміло, що мати “свого” ієрарха в якості лідера православного світу інтересам США б не завадило. Проте, станом на сьогодні, відомостей про бажання та готовність адміністрації Трампа домагатися у майбутньому Константинопольського престолу для “кандидата від США” немає. Тут Елпідофору не обійтися без лобістських зусиль впливової та багатої грецької діаспори в США.

Наскільки у такому сценарії зацікавлений сам архієпископ Елпідофор? Очільника Грецької Православної Архієпископії в США вважають одним із головних кандидатів на патріаршество у майбутньому. Однак сам Елпідофор може утриматися від висунення своєї кандидатури. Адже станом на сьогодні він (завдяки своїм фінансовим та політичним можливостям) уже є одним найвпливовіших ієрархів у православному світі.

Дії архієпископа Елпідофора свідчать, що він намагатиметься за будь-яку ціну заблокувати обрання на посаду патріарха митрополита Халкідонського Еммануїла, який вважається сьогодні довіреною особою патріарха Варфоломія та постаттю № 2 на Фанарі. Конфлікти між Елпідофором та Еммануїлом мали місце на кількох засіданнях Священного Синоду в Константинополі. Формально об’єктом критика була нібито “незадовільна” церковна ситуація в Україні. Але насправді Елпідофора цікавили не українські проблеми, а послаблення головного “куратора” українського питання на Фанарі — митрополита Еммануїла.

Архієпископ Елпідофор та митрополит Еммануїл перебувають сьогодні в жорсткому протистоянні, і виглядає так, що якщо один із них стане Патріархом, то іншому “забракне місця” у Патріархаті. На тлі цього конфлікту відчутно посилюються шанси третього (альтернативного обом фігурантам конфлікту) кандидата на посаду Патріарха. Хто виступить в ролі такої компромісної постаті? На сьогодні в цьому контексті найчастіше згадують ім’я Австралійського митрополита Макарія. Проте, потрібно взяти до уваги, що кандидатура Макарія стала обговорюватися у контексті успішного візиту до Австралії патріарха Варфоломія у жовтні минулого року.

Чим завершиться протистояння між двома чільними ієрархами Вселенського патріархату? Чи задовольниться Елпідофор своїм актуальним становищем? Чи лобіюватиме його кандидатуру американська адміністрація? І чи взагалі не зарано говорити про наступника патріарха Варфоломія? Як припускають експерти, відповіді на ці й подібні питання можна буде принаймні частково сформулювати за результатаи візиту патріарха Варфоломія до США.

Окремої згадки заслуговує програма візиту. Патріарх Варфоломій прибуде на військову базу Джойнт-Бейс Ендрюс (Joint Base Andrews) поблизу Вашингтона 15 вересня. Програма у столиці США передбачає офіційні зустрічі з президентом США Дональдом Трампом, членами Конгресу і Сенату, а також представниками дипломатичного корпусу — як це вже було під час попередніх візитів Вселенського Патріарха до Сполучених Штатів.

Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

17 вересня Його Всесвятість очолить Велику Патріаршу доксологію [урочисте богослужіння, яке прославляє Бога за Його творіння, спасіння та всі інші благодіяння] в грецькій православній церкві Святої Катерини у Фолс-Черч, штат Вірджинія, США.

Починаючи з 18 вересня, Патріарх Варфоломій перебуватиме у Нью-Йорку. У перший день візиту він очолить Патріаршу доксологію у грецькій православній церкві Святого Миколая.

19 вересня Його Всесвятість виступить у Раді з міжнародних відносин (Council on Foreign Relations, CFR) — впливовому аналітичному центрі, що відіграє ключову роль у формуванні зовнішньої політики США. Того ж дня він зустрінеться з молодими православними лідерами США та візьме участь у Галі на честь Святого Миколая, що пройде у престижному Casa Cipriani у Нью-Йорку.

20 вересня, у Міжнародний день очищення узбережжя, Його Всесвятість буде вшанований як “Зелений Патріарх” — титул, який він заслужив завдяки своїм екологічним ініціативам. Церемонія вшанування відбудеться на морській станції Університету Стоуні-Брук у Саутгемптоні, штат Нью-Йорк. Після цього у церкві Успіння Пресвятої Богородиці відбудеться щорічний Синаксис [Зібрання] єрархів Константинопольського Патріархату в США та вечірня з патріаршим банкетом.

Виступи Варфоломія у Нью-Йорку торкнуться не лише кліматичних питань, а й майбутнього релігійної освіти, етичного лідерства у світовій політиці, діджиталізації віри та духовного опору авторитарним режимам.

21 вересня Його Всесвятість очолить Божественну Літургію у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Гемптонсі разом із архієпископом Елпідофором та членами Священного Єпархіального Синоду. Після літургії відбудеться Агапа та благословення Патріарха.

22 вересня Вселенський Патріарх повернеться до Нью-Йорка для зустрічі з керівництвом Фонду Патріарха Варфоломія (Patriarch Bartholomew Foundation / Ίδρυμα Πατριάρχη Βαρθολομαίου) та Національної ради Ордена Святого апостола Андрія Первозванного у кафедральному соборі Святої Трійці.

У другій половині дня він звернеться до Щорічного саміту Concordia — міжнародної платформи, яка об’єднує лідерів бізнесу, політики та громадянського суспільства для розвитку партнерств і соціальних трансформацій. Саміт завершиться вечерею, організованою родиною Libra Group — приватною глобальною бізнес-групою, що належить британсько-американському бізнесмену грецького походження Джорджу Майклу Логотетісу (George Michael Logothetis / Γιώργος Μιχαήλ Λογοθέτης; 18.01.1975, уродженцю м. Лондон, Велика Британія).

Особливе значення має участь у Sammit Concordia — платформі для діалогу між ООН, Світовим банком, НАТО та приватними глобальними акторами. Саме тут Патріарх продовжить просувати свою концепцію “відповідального співтворення”, яка поєднує богослов’я, технології та природну етику.

23 вересня у кафедральному соборі Святої Трійці відбудеться Патріарша аудієнція з духовенством, чернецтвом і мирянами, а також обід, організований архієпископом Елпідофором на честь Комітету Премії Темплтона. У другій половині дня — візит Патріарха до історично пов’язаного із Католицькою Церквою та орденом єзуїтів Фордемського університету (Fordham University) і Центру християнських православних досліджень (Orthodox Christian Studies Center) при ньому.

24 вересня Його Всесвятість очолить доксологію у храмі Святого Георгія у Нью-Йорку, а також звернеться до вірян із Константинополя, Імвроса та Тенедосу з окремим благословенням. Того ж вечора Патріарх Варфоломій отримає Премію Темплтона на приватній церемонії у Нью-Йорку.

Отримання Templeton Prize 2025 — перше в історії для православного ієрарха — посилює міжнародну легітимність Варфоломія як духовного лідера не лише православного, а й універсального масштабу. Його голос дедалі частіше чути на кліматичних самітах ООН, у Європейській комісії, серед радників при Конгресі США.

Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

25 вересня офіційний візит завершиться прощальним ланчем, організованим архієпископом Елпідофором, за участю рабина Артура Шнайєра (Arthur Schneier; 20.03.1930, уродженця м. Відень, Австрія; засновника Appeal of Conscience Foundation), за підтримки диверсифікованої глобальної інвестиційної компанії Calamos Investments, у Рокфеллер-центрі. Такі заходи є символом міжконфесійної єдності у добу глибокої поляризації.

На тлі розколу у православному світі, вторгнення РФ в Україну, зростання антикліматичного популізму та розпаду багатьох транснаціональних структур, візит Патріарха Варфоломія — це сигнал: духовні лідери здатні бути геополітичними лідерами змін.

Глобальна та стратегічна мета візиту Вселенського Патріарха Варфоломія до США у вересні 2025 року полягає у посиленні міжрелігійного та геополітичного впливу Константинопольського патріархату як морального лідера у світі, що переживає кризу цінностей, зміни клімату та гібридні війни, а саме:

— Геостратегічне закріплення впливу Константинополя в Західному світі. Вселенський Патріарх, як примус inter pares (перший серед рівних) у православному світі, використовує цей візит для: демонстрації тісного партнерства зі США, зокрема з урядом, Конгресом і провідними аналітичними центрами (як-от Council on Foreign Relations); нейтралізації впливу Москви в американському релігійному середовищі та православній діаспорі; актуалізації ролі Фанару як цивілізаційного центру православ’я, що знаходиться у відкритому протистоянні з Російською православною церквою.

— Релігійна дипломатія і міжконфесійна коаліція. Цей візит також має зміцнити міжрелігійні союзи у контексті глобальних викликів — екоетики, міграції, війни, технологій; підкреслити роль Православ’я в глобальному етичному порядку денному, зокрема через партнерство з інституціями типу Templeton Foundation; підтримати православну діаспору у США та посилити позиції Архієпископії Америки під омофором Вселенського патріархату.

— Екологічне лідерство — позиціонування як “Зеленого Патріарха”. Через серію заходів, приурочених до International Coastal Cleanup Day і вшанування на екологічному форумі в Університеті Стоуні-Брук, Вселенський Патріарх прагне зміцнити свій міжнародний імідж як релігійного провідника кліматичного руху, що виступає за духовну відповідальність за довкілля; просуває екологічне богослов’я як інструмент морального та політичного впливу на міжнародну кліматичну політику.

— Підтримка глобальної православної єдності проти розколів. Цей візит — це також демонстрація стійкості Вселенського престолу після криз, що спричинені деструктивною політикою РПЦ із розколу світового православ’я та війною РФ проти України; меседж західному православ’ю та молодому поколінню духовенства: майбутнє Православ’я — не в ізоляціонізмі Москви, а у відкритості, діалозі, моральному авторитеті.

— Публічна дипломатія в епоху гібридної релігійної війни. Патріарх Варфоломій виступає не лише як релігійний лідер, а й як учасник цивілізаційного діалогу Схід – Захід, який протистоїть кремлівській моделі “русского міра” та вбудовує Православ’я у глобальну демократію, підтримуючи верховенство права, свободу совісті й плюралізм.

Продовження ⤵️

Завершення. Початок⤴️

Після проголошення автокефалії Православної Церкви України (ПЦУ) у 2019 році Вселенський Патріарх опинився у центрі глобального конфлікту: Москва розірвала із ним канонічне спілкування, а багато православних церков опинилися під тиском РФ. Але саме зараз, через одинадцять років війни Росії проти України, Константинополь посилює свій курс на відновлення глобального морального балансу. Вселенський Патріархат поступово стає частиною західної системи моральної дипломатії — своєрідним “православним Ватиканом” у союзі з демократіями — маніфестацію живучості і легітимності Фанару, який зберігає повну підтримку у Вашингтоні, Лондоні, Парижі та Брюсселі. А відтак, Константинопольський патріархат стає інструментом “м’якої сили” західної демократії у боротьбі за духовний вплив на Сході. На відміну від Москви, яка мілітаризує релігію, Фанар просуває світогляд співіснування, духовної відповідальності та просвітництва, а також демонструє, що релігійна дипломатія може стати дієвим інструментом у боротьбі за світ, заснований на гідності, відповідальності й розумінні. У світі, де Москва робить із релігії зброю, Фанар пропонує зробити з неї — міст 📌

#ЦерковнаГеополітика

🔥 Битва за Лондон: Трамп повертається, Стармер здає позиції

🇺🇸🇬🇧 У вересні 2025 року Лондон стане ареною політичної драми євроатлантичного масштабу. Офіційний державний візит президента США Дональда Трампа до Великої Британії, організований за участі короля Чарльза, відбудеться на фоні безпрецедентного політичного ослаблення прем’єр-міністра сера Кіра Стармера. Втім, за лаштунками цього візиту — не лише дипломатія, а й глибокі внутрішньополітичні кризи, які можуть завершитися достроковою зміною уряду.

🛬За підтвердженням Buckingham Palace та White House Press Office, президент Трамп здійснить державний візит до Великої Британії 17–19 вересня 2025 року. Прийом на найвищому рівні відбудеться у Віндзорському замку, без виступу у парламенті — через обережність обох сторін, щоб уникнути спалахів протестів й опору з боку лейбористських депутатів.

Цей візит матиме також економічне підґрунтя: передбачено перемовини про нову торговельну угоду після Brexit, а також участь Трампа у неформальних зустрічах із британськими бізнес-групами та урядовцями, зокрема щодо проєктів у шотландському енергосекторі. Однак подія відбувається на тлі масових протестів: рухи Stop Trump, Just Stop Oil та інші прогресивні організації вже оголосили про акції у центрі Лондона.

🧨За повідомленнями Economic Times, Sky News та Politico премʼєр-міністр сер Кір Стармер серйозно розглядає можливість дострокової відставки у зв’язку з політичним та внутрішньопартійним тиском, включно із розбіжностями всередині Лейбористської партії, головними чинниками яких є:

— Внутрішньопартійний конфлікт. Зростає опір серед депутатів так званого “софт-лівого” крила. Відсторонення чотирьох парламентарів через “непокору” лише підкреслило авторитарну тенденцію керівництва.

— Крах реформ у сфері соціального забезпечення. Спроби обмежити виплати малозабезпеченим спровокували бунт серед депутатів і виборців, а згодом — відкликання ініціатив урядом.

— Звинувачення в елітарності. Скандал з отриманням “розкішних подарунків” прем’єрською родиною, за інформацією The Guardian, погіршив образ Стармера як “людини народу”.

— Міграційна криза. Жорстка політика Home Office щодо мігрантів у Ла-Манші, включно з інцидентами навколо пошкодження шлюпок, викликала критику з боку ООН та Amnesty International.

🤝Показово, що чутки про можливу відставку Стармера виникли невдовзі після оголошеного непублічного візиту 25-29 липня 2025 року Трампа до своїх гольф-курортів в Абердинширі та Ейршайрі та зустрічі із прем’єр-міністром Кіром Стармером для обговорення торговельних питань, а також до приватної резиденції одного з британських консервативних меценатів у графстві Бакінгемшир (Шотландія), що лише підлило олії у вогонь щодо потенційного переформатування політичного ландшафту. За даними Financial Times, темами неформальних обговорень будуть можливий сценарій його повернення на міжнародну політичну арену, а також підтримка правих рухів і торговельна стратегія для захисту інтересів UK перед обличчям Reform UK та зростанням євроскептицизму. Цей крок показує, наскільки глибокі і своєрідні перетини між внутрішньополітичними турбуленціями у Великій Британії і міжнародною правою мережею, орієнтованою на Трампа. Спільне бачення: тісніша співпраця із США як відповідь на зріст крайніх правих рухів в Європі.

Продовження ⤵️

Продовження. Початок ⤴️

У цьому контексті Politico та Financial Times повідомляють про ймовірний сценарій, за якого у випадку краху коаліційного компромісу до влади може повернутися... Борис Джонсон. Сама постать Джонсона залишається суперечливою, зокрема через наслідки скандалів часів пандемії та гострої критики за хаотичну зовнішню політику, його популярність серед консервативного електорату знову почала зростати. У разі кадрової кризи в опозиції або провалу наступника Стармера, Джонсон як харизматичний антиістеблішментний лідер цілком може спробувати взяти реванш — на хвилі зростаючої євроскептичної та протимігрантської риторики, схожої на ту, що підштовхнула до влади ультраправих у Франції, Італії чи Ізраїлі.

Так, у Франції політична нестабільність після неочікуваних парламентських виборів 2024 року відкрила шлях до посилення впливу правого флангу та глибокої кризи довіри до центристів. В Італії уряд Мелоні, хоча й формально стабільний, стикається із внутрішньопартійною ерозією та наростаючим тиском з боку євроскептичних груп. А в Ізраїлі неодноразові політичні перезавантаження (від Нетаньягу до Беннета і назад) демонструють, як швидко кардинальні фігури можуть повертатися на політичну арену в умовах нестабільності.

Хоча формально для повернення Джонсону доведеться знайти місце у парламенті через by-election і перемогти на внутрішніх виборах серед депутатів — що є складним, але не нереальним шляхом, — у фокус-групах фіксується рівень підтримки Джонсона серед розчарованих виборців Labour, які вже готові надати його другий шанс. Проте його потенційний політичний камбек уже впливає на стратегії Tory — не лише як шанс реабілітації, а й як фактор політичної нервозності всередині партії.

Хоч інформаційний галас навколо Бориса Джонсона залишається сильним, його реальний політичний шлях — заблокований парламентськими вимогами, внутрішньопартійним опором і нестачею підтримки серед депутатів. Значно ймовірніше, що наступником Стармера стане один із лідерів Labour з усталеною присутністю в парламенті або сильним адміністративним досвідом.

🔮 Хто міг би замінити Стармера із числа лідерів Labour:

— Ендрю Мюррей Бернем (Andrew Murray Burnham, або більш відомий як Енді Бернем (Andy Burnham), 07.01.1970, уродженець с. Ейнтрі графства Ланкашир, Англія), мер Великого Манчестера — за оцінками найбільш ймовірний кандидат. Має сильний електоральний вплив на Півночі, хоча наразі не є депутатом Палати громад — для участі в перегонах потрібен би виграш у парламентській виборчій окрузі.

— Веслі Пол Вільям Стрітінг (Wesley Paul William Streeting або Вес Стрітінг (Wes Streeting), 21.01.1983, уроодженець м. Лондон, Англія) — центрист, дуже видний у Shadow Cabinet, популярний серед політичних коментаторів як майбутня альтернатива.

— Ліза Єва Нанді (Lisa Eva Nandy; 09.08.1979, уродженка м. Манчестер, Англія; тіньова міністерка міжнародного розвитку Великої Британії (2023-2024)), Анджела Рейнер (Angela Rayner, дівоче прізвище Боуен (Bowen); 28.03.1980, уродженка м. Стокпорт графства Великий Манчестер, Англія; тіньова канцлерка герцогства Ланкастерського (2021-2023)), Іветт Купер (Yvette Cooper; 20.03.1969, уроодженка м. Інвернесс, Шотландія; тіньова міністерка внутрішніх справ Великої Британії (2021-2024)), Рейчел Джейн Рівз (Rachel Jane Reeves; 13.02.1979, уродженка м. Лондон, Англія; тіньова канцлерка скарбниці (2021-2024)) — всі з них регулярно з’являються у списках потенційних кандидатів і мають підтримку різних груп партійної бази.

📉Згідно з останніми опитуваннями Sky News, понад 56 % британців вважають, що рівень злочинності “вийшов з-під контролю”, а 48 % не вірять, що Лейбористи зможуть реалізувати передвиборчі обіцянки. На цьому фоні зростає популярність правопопулістської партії Reform UK, яка вже посіла друге місце в опитуваннях у низці округів “червоного пояса” на півночі Англії.

Продовження ⤵️