Що виказує в перекладачці зумерку?
А те, що вона фразу
“It seems he didn’t like it when the committee changed ‘fellows’
of the King James Version to ‘comrades’ in Hebrews 1:9,” Metzger
explained with a chuckle. “He accused them of being communists!”
перекладає
«— Йому не сподобалося, що у Посланні до Євреїв 1:9 комітет змінив “друзів” , як було в Біблії короля Якова, на “побратимів” , — сміючись, пояснив Метцгер. — Він кричав про комуністичну пропаганду!»
Ну не застала людина «товаришів» (:

Хто протяг звук "ц" у слово плачинда?
ПОВБИВАВБИ (с)

За два дні побачила два випадки адекватного сучасного батьківства, один в інсті, один у знайомих, дуже потішилася.
Інстаграмна історія. Іде малий-дошкільня, тримає цукерку. Якась ліва бабця надворі:
— А мені даси цукерку?
— Ні, я собі хочу.
— То ти жадний хлопчик?
— Ні, просто у мене їх всього дві, я обидві хочу.
— Ну, значить жадний.
— Мам, скажи їй щось. Я не хочу віддавати.
Мама:
— Що я їй казатиму, ти можеш ні з ким не ділитися, якщо не хочеш.
Бабця сміється:
— Жадний.
Малий, теж зі сміхом:
— Тікаймо від цієї бабусі.
***
Історія про знайомих.
Урок по зуму. До учениці заходить дочка й каже засмучено:
— Мам, допоможи з задачкою, не можу розв'язати.
— Та ну, це ж перевірочна робота, вчителька має бачити, що ти можеш, а що ще ні, де тобі треба допомогти розібратися. Нічого страшного в цьому немає, доцю.
Нарешті. Нарешті. Нарешті. Батьки на боці своїх дітей в ситуації, коли ліві дорослі лізуть зі своїми дурнуватими методами виховання, і розуміють, що знання їхніх дітей і реальна картина для вчителя важливіші за оцінки.

Зара буде відверте про еміграцію. Тоні поїхала в березні 22, в перші тижні відмовлялася, хотіла залишитися з нами. Тоді під час чергового обстрілу ми сиділи в коридорі вчотирьох з Офелечкою плюс п'ятеро котів по переносках. Тоні сказала: "їдьмо, страшно". Мені теж було страшно, та якось не за себе, а за неї: що з нею буде, якщо сюди таки зайде русня. Тоді було ніфіга не ясно, чи встоїмо. Я знала, що сама я нікуди не поїду. Але за Тоні якось за півгодини домовилася з Сі, що вона прийме її в себе в Німеччині, з її братом, що той зустріне її в Ужгороді, допоможе пару днів, поки Сі доїде до кордону, щоб зустріти. Буквально за пару годин зібралася й поїхала, ми навіть не провели, бо ж коменда о п'ятій тоді починалася. Дитина досить швидко адаптувалася, навіть приїздила потім цього літа додому ненадовго, але її життя наразі вже цілком там: навчання, прагнення. Думаю, вона б і без війни поїхала. Іноді хочу розповісти про неї тут, чи бодай поскиглити, як я скучила, та соромно: об'єктивно нічого їй не заважає повернутися, небезпека тут відчутно зменшилася, до того ж її однолітки взагалі воюють. Тому й мовчу.
А про себе знаю одне: я б за кордоном давно далася йобу. Не тому, що я тут аж така корисна чи цінна, й не тому, що там було б тяжке емігрантське життя. Я до 24 лютого ліниво мріяла побачити ту саму Скандинавію, якою всім вуха прогуділа, але сама, зі своєї волі, тому що так хочеться, а не через те, що страх, русня, обстріли чи хєр зна що ще вигнало мене з дому. Оце б мене й знищило зсередини, а ще контраст між мирним безжурним життям десь там і тим, що відбувається з Україною. Моя мама завжди характеризувала мене "всерусь — не підкорюсь". Ох, мамо, мабуть, це й тримає.

Чомусь мені дуже відгукується ідея отакими невеличкими банками зібрати гуртом на міномети. Правильно Монстри придумали.

Зараз усі публікують вішлісти, я ж маю лише одне бажання, проте масштабне. Я хочу зібрати на 1/42 82-мм міномета разом із @MonstresInc_OdessaCharityFundati і стати міномонстром (не плутати з Мінотавром). Буду дуже вдячний за допомогу!
Якщо треба номер картки Приват чи пейпел, можу дати в коментарях

🎯 Ціль: 10 000 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/2HmLgU3LpN

💳Номер картки банки
5375 4112 1056 2927

Києве, як ви?

У тій самій голові майже одночасно: «ці вчені-християни у спробах довести автентичність та істинність Євангелій проколюються в очевидних місцях» і «нова рааадість стала, яка й неее бувала», — голосом Капраля.

Як вони, бля, обирають, яке місто обстрілювати?

Joy shall be yours in the morning

Молодша учениця переходить до нової школи, де буде щодня до шостої вечора, каже мамі: "скасовуй усі додаткові заняття, крім англійської".
Я приречена. Шестирічна дитина сама просить витратити годину свого вихідного на урок зі мною.

Святковий настрій силоміць

Зара буде про дрібну на тлі війни, втрат, справжнього горя, але до біса непозбувну внутрішню бентегу, тому, мабуть, усе, що нижче, візьму під спойлер.
Зазвичай підготовка до Нового року в кулінарному плані — справа клопітка, а подеколи й марудна. Але це частина мого щорічного ритуалу, і те, що вона того була варта, усвідомлюєш не під час головного застілля, а на другий, третій, а то й на четвертий день. Коли в тебе повний холодильник і пара шафок офігенної їжі, гідної і на гостину, якщо хтось зайде, і на лінивий пізній сніданок удвох під якусь приємну відяху чи подкаст. Так от, цьогоріч у мене, схоже, такого не буде. Обоє замахані, купа всього іншого, реально не до того. Я розумію, як мені буде через це сумно, бо, здається, більше за саме свято ціную оці години зосереджених підготувань до і розслаблені перші дні після. Разом це такий собі цілісний акт перезапуску усіх систем, після якого можна прожити ще рік. У мене взагалі такий собі легкий бзік на циклічності, на сезонних атрибутах, вони дають змогу якось триматися купи.

Ні. Господи, ні. Як це?

У січні ми ходили удвох, шукали їй подарунок на Таємного Равлика серед тих речей, що їй подобалися: різні прикраси, усілякі готичні й чарівницьки штуки, перерили "Шафу", обійшли усі крамнички в центрі, не побачили нічого, що б не здавалося якимось попсовим, не знали, де ще дивитися, та й часу обмаль було. І раптом на єдиній на всю Соборку стійці знайшли прегарного мідного перстня з аметистом. Якраз таким, як вона описувала у вішлисті. Була задоволена. Світла пам'ять Шае.

Смерть у принципі завжди не так щоб і далеко, просто поки живеш, щось робиш, про неї не надто замислюєшся аж до таких днів, як ці два. Принаймні про власну. Смерті інших тобі просто хронічно болять, як болить окупація, як болять зруйновані міста й села, як болять понівечені знайомі місця в рідному місті. Тільки дужче, бо то люди.
А про свою намагаєшся не думати: прийде то й прийде.
А все ж таки, як раптом мене не стане, скажіть, будь ласка, що у вас залишиться на згадку про мене чи від мене, якою ви мене пам'ятатимете?
Скажіть зараз, бо потім я вже не почую.
А життя триває. Сьогодні заходили дві трохи розгублені, але милі колідниці років так по десять (:

Гучномовець надворі чомусь виголошує відбій тривоги наче із сумнівом у голосі. Останнє слово вимовляє із запитальною інтонацією й навіть якось розпачливо.
Агов, машинко, я теж не впевнена, що ця тривога остання за ніч, можна хоч ти не знущатимешся?

Висока температура — найкращий стан, щоб слухати Intermezzo Коцюбинського. Схоже, доросла я нарешті до цього надповільного тексту, утім, можливо, у підлітковому віці він теж би вплинув на мене: чи то загострив, чи то вгамував би біль, не знаю, ризикована штука як на шкільну програму. А зараз його п'єш помалу з інструментальними перебивками між ковтками на подумати, на відчути, і цей трунок тобі то бридко-солодкий, то свіже-гіркий, і сподіваєшся, що зрештою він тебе зцілить, а мо й доб'є.