Відгук про книжку, з якою я працюю:
«Лі Стробел завжди пише творчо й захопливо. “Христос під слідством” — глибоко переконлива праця, що порушує надзвичайно важливі питання й робить це без усіляких маніпуляцій і замовчувань. Я наполегливо рекомендую вам прочитати цю проникливу й цікаву книжку».
— Гарі Коллінз, доктор філософії в Richmont Graduate University
Текст книжки: маніпуляція на маніпуляції. От думаю, чи вистачить мені нервів завершити проєкт, не стерши зуби до ясен.

Раптом збагнула, що найкращий супровід до цього проєкту — альбом "Тисяча очей" (:

"... коли диявол шепоче на вухо мені
я іду молиться
УВАГА! ВІДБІЙ ПОВІТРЯНОЇ ТРИВОГИ!
я іду молиться.. "
ВІДБІЙ ПОВІТРЯНОЇ ТРИВОГИ!
Перша думка: коли вони встигли вставити цей ефект у пісню? Вчора ж не було

Намагаючись запалити нову свічку в ліхтарі згадала етимологію слова "спічкі", здається, Емми Антонюк: це коли в тебе немає сірників, ти дістаєш жаринку з пічки й щось там собі запалюєш 😂

Коли працюєш з текстом, де питання підігнані під заздалегідь готові відповіді, головне пам'ятати, що це таке, не психувати й просто перевіряти чергування, пунктуацію й виправляти невдалі формулювання. Зміст адресований не тобі. Тож розслабся.

Гріхи та й годі, як казала моя мама.
Цей ноут у мене вже понад рік, а я тільки зараз помітила, що в налаштуваннях системного пошуку в мене стояло отаке. Вінда переймалася за мою мораль (:, причому в текстовій формі — будь ласка, розбещуйся скільки влізе.
Я майже не користуюся саме системним пошуком, тому тільки зараз це побачила, бо хотіла налаштувати зовнішній вигляд самої кнопки (:
А вчора ще збагнула, що можна приховати панель задач і перемістити все на ній з центру наліво. Але за 14 місяців уже звикла до меню пуск по центру, тому забила. Перші пару тижнів то була істерика: аааа, що за дикий вигляд?!!! А зазирнути в налаштування й зробити все, як раніше, ні, не додумалася. Спишу напад тупості на блекаути тієї осені й загальну задовбаність.

Це наша найкраща в світі вет про нашого найдорожчого в світі котика

Глюк одного вордівського файлу, котрий не має для мене пояснення. Замість половини спеціальних і розділових знаків набираються лапки, замість другої — тире. Більше ніде такого немає, це не косяк налаштувань, бо вони ж для всіх файлів однакові. Не розумію, чого так і не знаю, як виправити.

Та ви жартівник, пане СУМ

Робоче: ворд підкреслює слово "шаурма", але не підкреслює слово "пиздець". Щось-таки він знає за життя.

Мені одній аніс уперто асоціюється з Кримом?

Цьогоріч у нас доволі пізній, та вельми вдалий штолен. Зробили два великі й один маленький пробний — легенький, пухкенький, уже доволі насичений, достигне, буде взагалі розкішний

І Фб такий: та ти й перший свій сім років тому пекла запізно, саме в цей день

Хай би де мені трапився вислів "запанувала цілковита тиша", якийсь дурнуватий голосок в голові чомусь завжди замінює останнє слово на "миша" і змальовується образ поважної миші у вікторіанському строї: чепець, в'язка ключів на поясі, оце все. І всьо, серйозний текст іде по одному місці 😂

Що виказує в перекладачці зумерку?
А те, що вона фразу
“It seems he didn’t like it when the committee changed ‘fellows’
of the King James Version to ‘comrades’ in Hebrews 1:9,” Metzger
explained with a chuckle. “He accused them of being communists!”
перекладає
«— Йому не сподобалося, що у Посланні до Євреїв 1:9 комітет змінив “друзів” , як було в Біблії короля Якова, на “побратимів” , — сміючись, пояснив Метцгер. — Він кричав про комуністичну пропаганду!»
Ну не застала людина «товаришів» (:

Хто протяг звук "ц" у слово плачинда?
ПОВБИВАВБИ (с)

За два дні побачила два випадки адекватного сучасного батьківства, один в інсті, один у знайомих, дуже потішилася.
Інстаграмна історія. Іде малий-дошкільня, тримає цукерку. Якась ліва бабця надворі:
— А мені даси цукерку?
— Ні, я собі хочу.
— То ти жадний хлопчик?
— Ні, просто у мене їх всього дві, я обидві хочу.
— Ну, значить жадний.
— Мам, скажи їй щось. Я не хочу віддавати.
Мама:
— Що я їй казатиму, ти можеш ні з ким не ділитися, якщо не хочеш.
Бабця сміється:
— Жадний.
Малий, теж зі сміхом:
— Тікаймо від цієї бабусі.
***
Історія про знайомих.
Урок по зуму. До учениці заходить дочка й каже засмучено:
— Мам, допоможи з задачкою, не можу розв'язати.
— Та ну, це ж перевірочна робота, вчителька має бачити, що ти можеш, а що ще ні, де тобі треба допомогти розібратися. Нічого страшного в цьому немає, доцю.
Нарешті. Нарешті. Нарешті. Батьки на боці своїх дітей в ситуації, коли ліві дорослі лізуть зі своїми дурнуватими методами виховання, і розуміють, що знання їхніх дітей і реальна картина для вчителя важливіші за оцінки.

Зара буде відверте про еміграцію. Тоні поїхала в березні 22, в перші тижні відмовлялася, хотіла залишитися з нами. Тоді під час чергового обстрілу ми сиділи в коридорі вчотирьох з Офелечкою плюс п'ятеро котів по переносках. Тоні сказала: "їдьмо, страшно". Мені теж було страшно, та якось не за себе, а за неї: що з нею буде, якщо сюди таки зайде русня. Тоді було ніфіга не ясно, чи встоїмо. Я знала, що сама я нікуди не поїду. Але за Тоні якось за півгодини домовилася з Сі, що вона прийме її в себе в Німеччині, з її братом, що той зустріне її в Ужгороді, допоможе пару днів, поки Сі доїде до кордону, щоб зустріти. Буквально за пару годин зібралася й поїхала, ми навіть не провели, бо ж коменда о п'ятій тоді починалася. Дитина досить швидко адаптувалася, навіть приїздила потім цього літа додому ненадовго, але її життя наразі вже цілком там: навчання, прагнення. Думаю, вона б і без війни поїхала. Іноді хочу розповісти про неї тут, чи бодай поскиглити, як я скучила, та соромно: об'єктивно нічого їй не заважає повернутися, небезпека тут відчутно зменшилася, до того ж її однолітки взагалі воюють. Тому й мовчу.
А про себе знаю одне: я б за кордоном давно далася йобу. Не тому, що я тут аж така корисна чи цінна, й не тому, що там було б тяжке емігрантське життя. Я до 24 лютого ліниво мріяла побачити ту саму Скандинавію, якою всім вуха прогуділа, але сама, зі своєї волі, тому що так хочеться, а не через те, що страх, русня, обстріли чи хєр зна що ще вигнало мене з дому. Оце б мене й знищило зсередини, а ще контраст між мирним безжурним життям десь там і тим, що відбувається з Україною. Моя мама завжди характеризувала мене "всерусь — не підкорюсь". Ох, мамо, мабуть, це й тримає.