Сьогодні подружка поскаржилася, що не може сприймати ГП українською, бо їй свого часу привезли з-за поребрика росменівській переклад повним комплектом, так вона його й читала й вивчила напам'ять. А я згадала свої трабли на іграх 11 й 12 років від Quo Vadis, коли не могла добрати, що воно оті когтеврани з пуфендуями, бо читала одразу в перекладі Морозова, а росменівський варіант побачила сильно пізніше. Пам'ятаю, що кинула першу ж книжку на рядку, де Макгонегел була "в шоке" від витівки Гаррі.
Після Морозова був уже оригінал голосом Стівена Фрая. А у вас як?

Цікаво, це одних і тих самих головах якось комбінується "дякуємо нашим котикам" і "боїмося військової форми"?

Заходжу в інсту, а там на мене отаке вистрибує. Підписана на авторку, щоб вітати учениць щораз новою карткою. І в принципі воно мені ок, але сьогодні в комплекті з мігренню й необхідністю працювати здалося знущанням (:

Одна відома в мережі трирічна кулінарка: так, все, зібралася, йду на бал. Там танцюватиму з принцом, а вийду за конячку.😂

Раптом чомусь так добре й затишно, що аж боляче

Років, здається, п'ять тому почала збирати собі особливий плейлист Fra Samhain til Yule. Спершу там було до двадцятьох композицій, тоді він почав розростатися, додалося як зимових, так і осінніх відтінків і тепер він у мене аж til Imbolc. З оригінального там залишилися чотири пісні шведською й парочка інструментальних джиг. Усе, що було російською пішло в небуття восени напередодні повномасштабного: щось просто віджило й перестало відгукуватися, за щось було трішки ніяково, бо в цілому вдома це перестало звучати ще раніше, і якось потайки в навушниках... Ну, самі розумієте.
Тепер там сто композицій на понад шість годин. Якось органічно влилися Zwyntar, Folkulaka, naddél, Таш, Tricky Tales, Очеретяний Кіт, ще купа українських музикантів, різні там хороші шведи, норвежці, ірландці, шотландці, бельгійці, британці й данці. Іноді є по кілька різних версій тієї самої народної пісні, особливо колядок. Фінів немає. Порадьте, може, щось, будь ласка. Мелодійне й похмуре, фолькове чи реально народне, не металеве.

Замовник:
Зберігайте верстку оригіналу у ворді.
Я: ???
Менеджерка:!!!
Я:хх (самовбиваюсь, зберігаю)
Замовник:
Навіщо ви зберігали верстку оригіналу у ворді, написи на картинках поїхали, я мав перекладати зі шведської, щоб врубити, що до чого.
Менеджерка:
(бідкається, розводить руками)
Я: А я ж казала...
Менеджерка:
Та то замовник

Бля. Мене фізично верне, коли люди свою ватність аргуметують фразою "я одєссітка в четвьортом поколєніі".

Поки готувала, послухала "Студента" Винниченка. Сучасні редактори засоромили б його за кількість активних дієприкметників (плачучі діти тощо) й за слова штибу "висок".
(:

Художній. Сука. Музей. Бляді.
Хоч би вони там всі повиздихали

Майнула якась тінь повз шибку, на думку одразу спало щось таке:
Дракони зазирають у вікно,
Чаяться в темряві, шугають в листі,
Я вже й не пам'ятаю, як давно
Вони не залітали в сни барвисті

Утім, мої барвисті сни — це майже безвідмовна ознака того, що насувається важка мігрень. Вранці прокинулася після перегляду напрочуд яскравої історії по те як ми удвох, а ще Офелечка, Мірі й троє чи четверо інших друзів якось заїхали в брянські ліси, щоб вчинити страшну диверсію. Я ще здивувалася, як це наш бусик так легко пропустили, трошки попорпалися в речах, не відібрали мій записник українською. І от щойно ми влаштувалися в лісовій хатині, як нас оточили й почали розстрілювати. Встигла подумати, що хрінові з нас диверсанти, померла, прокинулася, а за пару годин відгребла потужний напад на весь день

Щось мене, здається, понесло. Вибачєйте (:
Мирта любила проводити вечори в порожньому нині татовому кабінеті. Пані Леля розпалювала там для неї камін, приносила молоко й печиво. Дівчинка лежала на пухнастому килимі з товстим зошитом-розмальовкою і величезною бляшаною коробкою олівців. То малювала зосереджено, намагаючись не виходити за краї фігурок, як учив тато, то задивлялася на стоси книжок і карти на стінах, а то зиркала раз по раз тихцем на вікно: а раптом з’являться?
На темні монітори на столі не дивилася, боялася що вони самі собою засвітяться й вона побачить тих страшних великих чорних драконів, про яких казав тато. Він тепер їх відстежує десь там, куди вони з мамою подалися.
А тих, що були в саду, — невеличких, прудких синіх і жовтих драконячих дитинчат, вона не лякалася. Хотіла тільки краще роздивитися. А, ось одне, зачаїлося в гіллі, зазирає просто у вікно. Мирта не наважилася подивитися на нього прямо, тільки скоса кинула швидкий погляд. Устигла побачити гостру, усю в шпичаках голівку, примружені золотаві очі, місячне сяйво на лусці.
От якби вони не були такими полохливими, якби не ставали невидимими вдень. Учора вона бігала по саду, зазирала під кожен кущ, у кожну велику тріщину в старих деревах.
— Що ти там шукаєш?
— Та ж драконів, Лелю.
— Забагато казок залишили тобі батьки, сьогодні ввечері читатимемо вірші.
Та й пішла собі, бурмочучи, що спершу перевірить, чи не про драконів вони.
Отже, з нянею про них не поговориш, доведеться чекати маму з татом.
І дивитися на них зась, бо ж наполохаються й ще втечуть із саду.
А от Рондові можна безсоромно витріщатися на них скільки завгодно: у нього зіниці такі самі, як у них, і хвіст є, хіба без луски. Це саме Рондо їх викрив: сидів на підвіконні й тоненько пищав як удень, коли бачив за склом барвисті латки пташок у гіллі. А в темряві, на кого ж він полює? Придивилася, побачила, як крізь скло потягся до котячої лапки кумедний писок, як майнула довга синя спинка, крила, блиснув у світлі місяця гострий кінчик хвоста.
Відтоді Мирта потайки придивлялася й невдовзі знала: сад повен драконячих дітисьок. Треба тільки вміти розгледіти, не перервавши їхніх забавок.
От і сьогодні вона частіше позирала у вікно, ніж на малюнок, де був такий самий сад, як у неї, тільки без драконів. «Та нічого, —думала, — домалюю».
Почувся тупіт, вбігла Лінка.
— Сцьо цє? — Вхопила олівця, запхала в рота.
— Леееелю, Лінка слинить мої олівці!
— Ходімо, маленька, спати, і ти, Миртоньку, не засиджуйся, вкладу Ліночку, прийду по тебе, — сказала няня, підхоплюючи на руки замурзану блакитним малу, — я ж мушу відправити вашим батькам фото, як сплять їхні дітки.
— А мого малюнка покажете? Він уже майже готовий.
— Авжеж, домальовуй хутенько й до ліжка.
Ото назвали мені сестричку, не могли якоюсь квіткою, як мене: Ружа абощо. Джавеліна. Пхе.
Уночі щось зненацька заголосило, заревло, а тоді рівно загуло, загуркотіло, блиснуло високо в небі. Потім пролунав такий грюкіт, що здригнулася земля й коротко дзенькнули шибки по всьому будинку, шарпнулися двері, десь далеко спалахнуло й затихнуло.
Мирта знала: це мама відпустила одну зі своїх срібних драконок. Та здійнялася, ракетою полетіла назустріч чужому чорному звірові, котрого тато побачив на своєму моніторі. Від удару засвітилося пів неба й чорне чудовисько гепнулося в поле, запаливши суху траву й кущі, до міста цього разу не долетіло.
А драконяча малеча в саду здійняла такий галас і метушню, що помітити їх могла б і недовірлива пані Леля, якби не сиділа на підлозі в кімнаті із замкненими віконницями, пригортаючи до себе сонну Лінку й невідомо чому всміхнену Мирту.