Риторичний вапріс зранку: нахєра нам такий експірієнс, окрім того, щоби гіпотетичним онукам колись розповісти, якщо доживемо?
Чортові флешбеки річної давнини.

Перша ж авторка, чий текст я редагую, зненавидить мене, підозрюю.

Не зненавиділа, підписала ще на 14 оповідань.

Слухала інтерв'ю Масі Найєма, де він розповідав про фахову правову допомогу військовим, зокрема й пораненим. Він сказав таку річ, що мене зачепила: люди з інвалідністю не одразу її усвідомлюють, продовжують сприймати себе нормальними, такими як були до травми. І не треба до них ставитись, як до розумово відсталих.
Я ось що думаю, взагалі, будь-хто, здатний себе усвідомлювати, сприймає себе, мабуть, нормальним, навіть якщо має вроджені фізичні вади.
Якось до мами прийшла лікарка, їй треба було щось там записати, рекомендації чи рецепт, не пам'ятаю. Вона побачила, як я ходжу, й спитала: "Ви читаєте?" Тобто, чи я вмію. Я тоді стрималась, бо мені мамине здоров'я було важливішим за мою гідність, але дуже хотілося провести просвітницьку лекцію з приниженням і знущаннями.
Був ще випадок, коли мені потрібен був невролог, знайома порекомендувала й прийшла зі мною разом. Він намагався говорити про мій головний біль з нею, а не зі мною. Так іноді стається, коли ми приходимо кудись удвох з чоловіком. Останні роки я навчилася говорити людям прямо, що взагалі-то здатна сприймати мову й можу сама обговорити з ними те, що мене стосується безпосередньо. Ніяковіють зазвичай. А я трохи зловтішаюся.
Щебетюк розповідав, що коли йому треба спуститись в метро на колісному кріслі, він за правилами має викликати працівника станції. Найчастіше з ним не вітаються, хапають крісло й тягнуть його обличчям проти руху, як вантаж.
Я розумію, які всі замахані, скільки всього треба зробити, і що на якусь рефлексію і там усвідомлення чогось треба час, сили й мозок. Але ж це така проста річ, до якої нам усім доведеться таки дійти: люди — це насамперед люди. Їхні травми, поранення, вади, відсутність кінцівок, знижена мобільність тощо їх не визначають. Вони свідчать лише про певні потреби конкретної людини.

Книжкові враження цих днів. Переслухала добряче забутого зі шкільних часів Коцюбинського, послухала "Братів Лев'яче серце" Астрід Ліндгрен, котрих уникала багато років, і почала слухати Ґібсонового "Нейроманта".
Усі три — класичне старе добре про смерть.
"Тіні забутих предків" ще про життя, пристрасть, кров і магію в якомусь первісному розумінні без зайвих нашарувань, хоча й звісно, не без реверансів різним там Шекспірам. А ще гуцульські поминки за версією Михайла Михайловича нагадують ірландські з нівроку такою гулянкою наприкінці, що аж небіжчика на лаві підкидає і мідяки в труні бряжчать.
Фру Ліндгрен завела з дітьми розмову про страх, про невідворотність смерті і про боротьбу з тираном-загарбником цілком у нашому дусі. Іди до кінця, хай навіть тебе таки опалить в останню мить драконячим вогнем, і тобі не жити після перемоги, принаймні в цьому світі. Однак на тебе чекає новий, де ти забудеш свій біль і страхи, але зустрінеш нові. Боятися не соромно, соромно не діяти попри переляк і на межі сил. І ось ще що: на визвольній війні гинуть найкращі.
"Нейромант" за настроєм нагадав дев'яності: вуличні мутки, стрьомні чуваки, не менш стрьомні місця й події. Поки що дослухала до зустрічі головного героя з головною героїнею. Трохи знудилась, але, певно, продовжу.

Збагнула, що мені нагадують сучасні інтер'єрні подушки горою на ліжках. Моя бабуся, окрім функціональних подушок, викладала ще пірамідку декоративних, все це накривалося зверху мереживною або вишиваною накидкою.
Композиційно, звісно, інакше, але кількість та сама.

Ри: Хіба ж не я тут квіточка золотенька™?
Інтервал між знімками 30 секунд. Нарциси врятовано.

Смерть ніби ходить навколо по колу
Бачу її у розбитих будинках, на знімках бійців…
Нидіє, шкіриться, бродить містами спрокволу,
Зло в мої сни відправляє своїх посланців.
Тих, хто давно вже залишив і смуток, і тугу,
Тих, хто пішов і не знає нічого про нас.
Вибух і спалах вогню я сприйму як наругу,
Відчаю, певне, піддамся, як прийде мій час.
Доти ж сміятимусь вперто, робитиму справу,
Ту, що дає мені сили зносити щоденні жахи.
А за вікном хай сирени гудуть без угаву,
Долі моєї страшної рахуючи хвилі лихі

"Чаликушу" Гюнтекіна — турецька версія Джен Ейр. І там, і там героїні сироти, випускниці пансіонів йдуть вчителювати не з поклику, а через обставини, обом це непогано вдається. Етапи ті ж самі: сільські школи, дівочі училища і ще бозна які поневіряння, піклування про чужу дитину, постійні зустрічі з мудаками, боротьба з упередженнями, відстоювання права жінки на гідну роботу й можливість самій обирати свою долю. Обидві про щось там мріють, рвуться ніби в широкий світ, а насправді тільки повернутися до коханого аб'юзера, і обидві історії завершуються щасливими шлюбами з вилупками, через яких вся біда й почалась. Бісить. Причому авторка однієї з них — жінка.

В Північній Алабамі безліч горілчаних заводів, ткацьких фабрик, сталеварних компаній, республіканців, професорів та іншого люду без роду-племені.
Гарпер Лі
Убити пересмішника

The fat cat on the mat
may seem to dream
of nice mice that suffice
for him, or cream;
but he free, maybe,
walks in thought
unbowed, proud, where loud
roared and fought
his kin, lean and slim,
or deep in den
in the East feasted on beasts
and tender men.
The giant lion with iron
claw in paw,
and huge ruthless tooth
in gory jaw;
the pard, dark-starred,
fleet upon feet,
that oft soft from aloft
leaps on his meat
where woods loom in gloom--
far now they be,
fierce and free,
and tamed is he;
but fat cat on the mat
kept as a pet,
he does not forget.
#TolkienReadingDay

#TolkienReadingDay
Я знов до старого свого тексту, бо тоді я, здається, все сказала, а день цей лишається особливим завжди.
Той день, коли ти бачиш, як стоїш на стіні Мінас Тіріта і холодно тобі у розшитій зірками мантії, вітер з Андуїна розвиває твоє волосся, а ти засмучено дивишся у посвітліле раптом небо, що ніби сміється з твоєї туги, і помічаєш орла, і він проголошує: «Радійте, люди Гондору!»
Або уявляєш себе на схилі Ородруїна, і гуркіт вулкана не заглушає у твоїх вухах останній крик твого ворога, маленького і підступного. Крізь попіл, що запорошує тобі очі, заважає дихати і відбирає голос, розрізняєш чорні крилаті тіні, і вони тебе більше не лякають. Єдине, про що ти думаєш — що немає навіть хустки, перев'язати закривавлену руку друга.
Або, стежачи за грою промінчиків сонця на золотих кучериках незнайомої дитини, промовляєш про себе: «Еланор...»
https://www.youtube.com/watch?v=Xo4VyqJHctw&t=3s

— Попросимо нашого регента почати перший гімн,— сказав він.
Зібо підвівся з свого місця, пройшов між рядами, зупинився перед нами і оглянув паству. В руках у нього був досить потріпаний збірник гімнів. Зібо розгорнув книгу і сказав:
— Проспіваємо номер двісті сімдесят третій.
Цього я вже зовсім не розуміла.
— Як же ми співатимемо, коли перед нами немає слів?
Келпурнія всміхнулася.
— Заспокойся, дівчинко,— прошепотіла вона,— зараз усе зрозумієш.
Зібо кашлянув і голосом, що нагадував далеку канонаду, почав:
— Там, за рікою, лежить країна...
І сотня голосів напрочуд злагоджено проспівала ці слова слідом за Зібо. Не встиг завмерти протяжний голос на останньому слові, а Зібо читав далі:
— Серцю кожного із нас близька і мила...
І знову дружні й сильні голоси підхопили ці слова. Коли завмирала протяжна остання нота, Зібо читав наступний рядок:
— Тільки віра допоможе нам досягти заповітних берегів.
Паства трохи зам'ялась, і Зібо чітко повторив слова, хор проспівав їх. Коли вступав хор, Зібо загортав книгу, що означало: продовжуйте без мене.
Після того як завмерла остання нота урочистого хору, Зібо мовив:
— За тією сріблястою рікою спокій вічний і жаданий.
...
— Такий і наш священик,— сказав Джем,— але ви якось чудно співаєте гімни.
— 3 повтором?
— Це називається повтором?
— Еге ж. Скільки я себе пам'ятаю, тут завжди так співають.
Джем сказав, що за рік церква могла б назбирати досить грошей, щоб купити збірники гімнів.
Келпурнія засміялася.
— Це не допомогло б. Ніхто не вміє читати.
— Не вміє читати? Як? Стільки людей — і всі неписьменні?
— Так,— Келпурнія кивнула головою.— В «Першій Покупці», можливо, тільки четверо набереться таких, що вміють читати... В тому числі і я.
Гарпер Лі
Убити пересмішника
Якось я раніше не замислювалася про таку очевидну річ, та ось, схоже, розкрита причина появи госпелів.

Переклад Гарпер Лі дивнуватий трішки. То красива українська з живими слівцями й зворотами на кшталт "чесний герць на кулачиськах", то раптом вигулькують " чемодан", "галстук" чи "підміниш". Не знаю, що й сказати