Якось останні роки сучасна література йде майже вся повз мене, аж тут Емма каже, що не рекомендувала б Саллі Руні й Бакмана. Нуууу, як відома популяризаторка читання каже ні, то треба ж бодай поцікавитись, що воно таке. Глянула: Бакман нічого так чувак, варто й у тексти зазирнути, не тільки в огляди й критику. Хоча перекладають його українською переважно з англійської, а не з оригіналу. Треба подумати, словом.
А Саллі Руні точно ні, і не тому що Емма холодно ставиться до її текстів, а через громадянську позицію авторки. Коли людина підтримує "культурний бойкот Ізраїлю" і каже про "солідарність з палестинським народом", для мене це характеризує і її, і те, що вона пише, доволі однозначно.
Якщо читали цих авторів, що скажете?

Під механічну роботу часто дивлюся реставраторські відео, обожнюю спостерігати, як відновлюють старовинні меблі або якесь прикольне приладдя. Але й тут тре бути уважною, аби не натрапити на руснявий канал. Майстри часто мовчазні й коментують процес текстово, а назви каналів і роликів, а також підписи до дій зазвичай англійською. Цей теж мімікрував під англомовного, однак підозрілою здалася робота з ДДРівським кріслом, етикетка на якому дублювалася російською. Але давно дивлюся одного дядька з Естонії, котрий відновлює навіть якісь ранньорадянські штукенції, тож не одразу вимкнула. Тоді побачила напис на балоні із засобом для обробки іржавого металу, пішла подивитись інформацію про канал, ясна річ, в опису знайшлися посилання на, прости господи, яндекс дзен і вк. До побачення, телебачення.

Пишу подружці, що її Абердинський універ спалився, що то насправді школа чарів, бо ж там є програма з вивчення ші, на що вона відповідає, що не дуже й прикидався: "Євгенія Іванова, [21.02.2023 14:31]
тут і міст по якому Хогвартс-експрес їде..
Євгенія Іванова, [21.02.2023 14:33]
і що цікаво мені тут, всі школяри носять форму як у Хогвартсі (тільки кольори відрізняються). А для місцевих весь ГП це про життя як у них, тільки з магією. А для мене навіть їх буденне життя як магія
коли було якесь свято в універі, то всім надіслали листа про дрес-код на цій події, що хто має право носити мантію повинен бути у мантії, і якщо ви не маєте власної мантії то можна позичити в університету чи замовити зі знижкою"

Рік тому я подалася на редакторську посаду в одному київському слоу-медіа про стилі життя, а мені натомість запропонували писати, узгодили перший матеріал і дедлайн. Я збиралася зробити текст про tiny house movement у світі загалом і в Україні зокрема. Угу.

Іноді зум вибрикується, не з'єднує мене з ученицею, я їй пишу й чемно прошу відключитись і перезайти, а в голові лунає голос шкільної вчительки: "Вийди і зайди нормально!" (((:

Попри напругу й очікування обіцяного вторгнення ще з осені, на торішнє 24 лютого ми виходили якось нууу... нормально. Тобто по життю нормально. Більш-менш розібралися зі своїми роботами-фінансами-здоров'ям, Тоні вже закінчила навчання, мала свій заробіток, планувала самостійне життя. Було відчуття якоїсь свободи, чогось там хотілось, щось там загадувалось на майбутнє. З першими ранковими вибухами одразу після промови пуйла все це полетіло шкереберть, життя набрало нового, шаленого, і водночас якогось застиглого ритму. Батьки збирались просто спокійно з'їздити в гості на кілька тижнів і повернутись, і ось ми вже рік спілкуємось лише онлайн. Тоні довелося стрімко остаточно подорослішати, раптово й одразу поринути у самостійне життя зовсім не так, як ми всі то собі уявляли. Ми лишилися вдома, про що я не шкодую, бо зараз як ніщо ціную цю можливість. Пережили все, що принесли ці 365 днів, якось оговтались і робимо те, що можемо, те, що маємо робити. В уяві все було страшніше: прогнозували нам і холод, і голод, і окупацію якщо не всієї України, то Одеси точно. Я безмежно вдячна тим, хто нас захищає, що ми досі в цілому, не розбомбленому, не захопленому і навіть не у звільненому місті, і маємо можливість перетворити свою вдячність на допомогу.

Серед головних новин за день, окрім можливого ракетного удару протягом двох діб, Суспільне вказує те, що в Одесі подовжили на дві години час продажу алкоголю. От же ж проблеми в людей (: Я навіть не знала про обмеження. Ми, здається, востаннє брали пляшку в "Бестіарію" ще позатієї осені і замовили в них же ще одну, ексклюзивну, котра вийде після перемоги, коли пан алхімік повернеться. Отакі з нас пияки.

Експатка з Нової Зеландії, авторка каналу про життя в Німеччині скаржиться на поділ у шкільній системі на Hauptschule, Realschule й Gymnasium. Тестування діти проходять у 10 років, і з цього часу визначається їхня подальша доля: можливість вступити до універу, рівень майбутніх заробітків, соціальний статус. Дітям емігрантів найчастіше світить школа з найнижчим рівнем, але й батьки місцевих дітей пнуться зі шкіри, аби ті потрапили саме до гімназії, пресують дітей, карають за добрі, але недостатньо високі оцінки. І ось вона розповідає, що однокласниці її дочки за не найвищу оцінку заборонили смартфон на місяць. Вона шокована тим, що дитину карають за оцінки, а не за якусь серйозну провину. А я згадала, як мама однієї дівчинки в класі у Тоні почала бити свою дочку за десятку з якогось предмету просто на батьківських зборах. Причому спершу нам всім як ніби заціпило, аж за хвилину оговтались, почали вимагати припинити це.

Got it!

Не перестаю думати, як то воно рідним і друзям розстріляного полоненого, побачити в мережі відео його загибелі...

Риторичний вапріс зранку: нахєра нам такий експірієнс, окрім того, щоби гіпотетичним онукам колись розповісти, якщо доживемо?
Чортові флешбеки річної давнини.

Перша ж авторка, чий текст я редагую, зненавидить мене, підозрюю.

Не зненавиділа, підписала ще на 14 оповідань.

Слухала інтерв'ю Масі Найєма, де він розповідав про фахову правову допомогу військовим, зокрема й пораненим. Він сказав таку річ, що мене зачепила: люди з інвалідністю не одразу її усвідомлюють, продовжують сприймати себе нормальними, такими як були до травми. І не треба до них ставитись, як до розумово відсталих.
Я ось що думаю, взагалі, будь-хто, здатний себе усвідомлювати, сприймає себе, мабуть, нормальним, навіть якщо має вроджені фізичні вади.
Якось до мами прийшла лікарка, їй треба було щось там записати, рекомендації чи рецепт, не пам'ятаю. Вона побачила, як я ходжу, й спитала: "Ви читаєте?" Тобто, чи я вмію. Я тоді стрималась, бо мені мамине здоров'я було важливішим за мою гідність, але дуже хотілося провести просвітницьку лекцію з приниженням і знущаннями.
Був ще випадок, коли мені потрібен був невролог, знайома порекомендувала й прийшла зі мною разом. Він намагався говорити про мій головний біль з нею, а не зі мною. Так іноді стається, коли ми приходимо кудись удвох з чоловіком. Останні роки я навчилася говорити людям прямо, що взагалі-то здатна сприймати мову й можу сама обговорити з ними те, що мене стосується безпосередньо. Ніяковіють зазвичай. А я трохи зловтішаюся.
Щебетюк розповідав, що коли йому треба спуститись в метро на колісному кріслі, він за правилами має викликати працівника станції. Найчастіше з ним не вітаються, хапають крісло й тягнуть його обличчям проти руху, як вантаж.
Я розумію, які всі замахані, скільки всього треба зробити, і що на якусь рефлексію і там усвідомлення чогось треба час, сили й мозок. Але ж це така проста річ, до якої нам усім доведеться таки дійти: люди — це насамперед люди. Їхні травми, поранення, вади, відсутність кінцівок, знижена мобільність тощо їх не визначають. Вони свідчать лише про певні потреби конкретної людини.