Спитайте Мієчку. Е. Кузнецова

Читала у відпустці, коли моє життя поставлено на паузу, як і у героїнь роману. З перших рядків почала заздрити героїням, у яких залишився дім дитинства, куди можна втекти, жива бабусі, можна перебирати речі дитинства, пити чай ввечері на терасі, їсти малину з куща, лежати на траві та вдивлятись в зорі, гуляти босоніж стежками, накривати стіл під розлогим горіхом, перебирати яблука та готувати з них все аби запобігти їх псуванню. Це книжка для мене виявилась порталом, порталом у дитинство, у ті часи, коли мріялось легко та невимушено, коли полуденна спека заганяє в дім і немає сил вийти, коли важко поворухнути рукою і очі закриваються, але так не хочеться спати, бо шкода втрачати хоча б хвилину літа.

Мені здається в більшості з нас є такий будинок у який хочеться повернутись, тому що здається, що там можна віднайти відповіді на всі питання. І ця книжка про це нагадала. І тому зараз особливо боляче згадувати про своє літо в Криму на морі у бабусі, чи про дачу батьків на Донецькому морі. Але поки є люди, з якими мріялось, сварилось та жилось, є відчуття, що той шелтер завжди зі мною.

Якщо про книгу, то її можна читати влітку, на морі, не дуже замислюючись про образи героїв, щоб мати час порефлексувати про своє, тому що книга надихає саме на це.

Так як я не встигаю писати свої враження від прочитаних книжок, то просто загружу списком все, що прочитала. Поставлю оцінку по 5-ти бальній системі. Коли буде час і натхнення, продовжу.

1. Убивать осознанно. Карстен Дюсс. 4/5
2. О женщинах и соли. Габриэла Гарсиа. 4/5
3. Трое. Валери Перрен. 5/5
4. Завет воды. Абрахам Вергезе. 5/5
5. Море спокойствия. Эмили Сент-Джон Мандел. 3/5
6. Что видно отсюда. Марьянп Лекки. 4/5
7. Лес повешенных лисиц. Арто Паасилинна. 4/5
8. Дім у волошковому морі. Т.Дж.Клюн. 3/5 (один бал точно за переклад знизила, чомусь здається, що він трохи знизив враження від книги).

Щось читали з цього? Які враження?

«Маленька фігурка мого батька» Петер Хеніш.

Прочитано для участі у обговорюваннях Віденського книжкового клуба.
Я три роки живу в Австрії, і всі ці 3 роки мене не покоїть одне питання, на яке я поки що не знайшла відповіді, тому що рівень німецької ще не дозволяє брати участь в дискусіях і читати місцевих. А питання це має такий вигляд: як австрійці опрацювали ІІ світову війну та свою участь в ній, що з почуттям провини, відповідальності. І тому я з великою жадібністю та цікавістю почала читати книгу Петера Хеніша. Бо вона присвячена спогадам про його батька, який був видатним фотокореспондентом часів ІІІ Рейху.
Стосовно відповіді на моє питання – для мене вона у назві, маленька фігурка наштовхує на думки про маленьких людей, які нічого не змінюють та не вирішують, а просто намагаються вижити у буревії світової історії. Нічого особистого, просто виживання.
Далі про роман. На перший погляд текст має вигляд як спроба розповісти про батька. Петер записує розмови з батьком на плівку, прослуховує і шукає відповіді на свої питання. А його питання – це питання про власну ідентичність та належність. Говорячи про батька, автор намагається розмірковувати та говорити про себе, про свої відчуття, шукати своє місце в історії, через діалог з минулим створює свій власний голос і власне я.
Образ батька вийшов суперечливаим та розщепленим: талановитий фотограф, але водночас людина, що працювала у системі, співучасна її пропагандистським механізмам.
Памʼять в книзі є таким своєрідним конструктом. Образ батька постає не як «об’єктивна правда», а як результат складного монтажу: з інтерв’ю, документів, фотографій та особистих вражень. І завдяки цьому колажу виникає відчуття автентичності, а з іншого боку пам’ять постає як умовність, суб’єктивність.
Чи рекомендую? Якщо цікаве життя у Австрії в темні часи – то так.

Улюблена цитата: Щастя можна знайти навіть в найбільш темні часи, якщо не забувати звертатися до світла. Албус Дамблдор

Хто, що читає в грудні? Колись я робила добірку книжок для читання перед Різдвом. Можливо є щось новеньке? Порадьте, будь ласка!

Почати читати Шептуху Горіха Зерня у неділю ввечері, будо не дуже розумно з мого боку. Читала вночі, читаю ранком, робота стоіть, але яка неймовірна, затягуюча книга.

Остання книга року була Шептуха Тамари Горіха Зерня. І це було добре. Саме такою книгою хотілось завершити важкий рік (але коли він був легкий рік, не памʼятаю).
По-перше мова, я читала і згадувала свої роки в аспірантурі, коли моя подруга коментувала якісь дії чи події такими щирими, інколи грубими, але дуже влучними висловами, після яких залишається тільки сміятись над всім, що відбувається навколо.
По-друге історії, роздуми головної героїні, в чомусь я впізнавала себе, в чомусь своїх подруг, але як би то не було все дуже живе і справжне.
По-третє, я завжди була поціновувачем магічного реалізму. Шептуха, звичайно, не класичний магічний реалізм, але з такими добрими вкрапленнями, особливо на початку історії, коли головна героїня пручається своїй крові.

Важко було обирати мою книгу 2025 року, ту яка найбільше запам’яталась, ту про яку згадую і подумки повертаюсь. В мене було декілька претендентів. Серед них твори Абрахама Вергезе, Шептуха (але робимо поправку, що закінчила я її читати 29 грудня), твори Валери Перрен. Цього року я прочитала дійсно класні книжки. Але мій вибір – це Песнь пророка, Пола Линча.

Тому що ця книга про війну, про те як вона починається, проте як ти відчуваєш в середині шторму, як робити неможливі за своїм сенсом вибори, як врятувати свою родину, коли світ навколо розпадається на друзки.

Яка ваша книга 2025 року?

2026 рік я почала читаннями книг Тамара Горіха Зерня. Дякую Yakaboo, що вони є у електронному вигляді. Тож не довелось очікувати посилку з України, а купити о 12 ночі та почати одразу читати після закінчення Шепетухи.

Доця.

Події розгортаються у Донецьку, навесні та влітку 2014 року. Головна героїня опинилась у Донецьку після закінчення школи і прожила там років 10 до початку 2014 року. І вся книга присвячена декільком місяцям життя молодої жінки, яка бореться за український Донбас. Мені важко читати книги про війну і Донецьк, про війну і Крим, тому що я не можу читати їх як художні твори, я постійно скачуюсь до відчуття, що читаю документальні хроніки, я звіряю те, що написане в книзі з моїм внутрішнім уявленням як то було, мені важко просто читати, слідкувати за сюжетом. Звичайно, я співчувала героїні весь час, але на відміну від Шептухи, вона мені здалась якоюсь дуже несправжньою. Але мушу відмітити, що в Доці мені дуже сподобались не головні герої, так як вони були описані, їх життєві історії.

Принцип втручання.

Поки читала цей твір, не могла відірватись. Але після прочитання, я трохи відхилилась від тексту, побула трохи на самоті і зрозуміла, що в цілому картина мені не дуже подобається. Це як роздивлятись маленький візерунок на заварнику і бути в захваті від нього, але весь вироб не дуже-то і подобається. Якось так. Багато дрібниць, які не сходяться, випадають із загального ряду. І це не можна пояснити та описати магічним реалізмом, хоча я як фанат магічного реалізму – нічого проти нього не маю і так його вкраплення, на мою думку, додають твору приємного вайбу через який я не могла від нього відірватись.

Прочитала нещодавно. Як на мене дуже неоднозначна книга. Як вам вона? Своє враження напишу пізніше.

Мій прапор запісяв котик. Лєна Лягушонкова.
Я прослухала подкаст з авторкою – не захотіла читати. Потім перед Новим Роком у декількох книжкових блогах побачила, що ця книга увійшла в ту чи іншу номінацію «Книга року». І я подумала «мабуть воно і мені треба». І почала читати.
Авторка в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що є люди, яким категорично книга не подобається, а є ті, які просто у захваті, пісяють кипятком, так би мовити (це я починаю мімікрувати під мову твору). Так от, я можу зрозуміти чому подобається, а чому – ні. З власною думкою, у якому я таборі – набагато складніше.
Цей твір про дитинство та юність дівчини у смт під Луганськом, що припало на початок перебудови і далі-далі-далі. Це такий концентрат дитячих спогадів перемішаних зі страшилками, міськими або сільськими легендами, забобонами, прикметами та просто життям на межі постійного страху та виживання. Це було смішно. Але це сміх з розряду сміємось аби не померти від страху. Це було дуже реалістично та бридко. Багато моментів упізнавалось, згадувалось як фантомний біль.
Якщо відійти від особистого, а спробувати проаналізувати цей текст, то я б відмітила б 3 шари, які варті уваги.
Перший. Це деміфологізація щасливого радянського дитинства. Ми всі складаємось з історій, із спогадів, із подій, із сумного, а інколи щасливого досвіду. Так ось, в цій книзі є спроба подивитись на минуле без рожевих окулярів, без ностальгії. Спробувати побачити, що насправді є у нашому фундаменті, на якому страху, бруді та якійсь магічній суміші дефіциту з язичництвом, ми стоїмо.
Другий. Цей шар про географію, про схід України, про Луганщину. Я мало її знаю, але трохи тямлю за Донбас. І як на мене, в книзі класно показано, що відбулось в регіоні після розпаду СРСР, коли він був кинутий на призволяще державою, а власний фундамент – це забобони, які дають надію на виживання, без осмислення.
Третій. Метафоричний. Прапор як символ чогось патріотичного, але не забуваємо про реальність. Інколи вона приходить у вигляді котика, який пісяє, какає та блює одночасно.
Мабуть, я не оберу табір. Буду згадувати цю книгу з огидою і думати «не треба було читати». А іншим разом згадувати та схвально вигукувати «Як класно вона це показала!» Сміємось, бо страшно. Читаємо, бо це дозволяє краще себе пізнати.

Эмпайр Фоллз» (англ. Empire Falls). Ричард Руссо


Цей твір про життя в невеликому американському містечку, з я кого разом з промисловістю йдуть гроші та життя, але поряд з тим залишаються і стають дуже яскравими всі людські «чесноти», як то заздрість, байдужість, жорсткість та черствість. Головний герой, Майзл Робі, більшість свого життя прожив у нерозумінні того, що відбувається поруч з ним, без можливості поглянути на своє життя з боку, побачити яке воно насправді, взяти за нього відповідальність. Все своє життя він чекає, коли ж, коли ж йому передадуть заклад у власність. Але, що буде потім, як його життя може змінитись чи взагалі чи хоче він, щоб воно змінилось, не зрозуміло. Стільки безпорадності, не можливості взяти відповідальність ще треба пошукати. Він не просто безпорадний, він начебто жертва цього міста, вкритий іржею. Здається, що занепад виробництва одразу впливає на амбіції людини, на її можливості щось бажати для себе.

Лінія, яка мені сподобалась, це стосунки батька з донькою. Донька Майлза – це фактично його дзеркало. Саме вона є єдиною недепресивною лінією цього твору, саме, говорячи про неї відчувається надія. Але як же боляче, що батьки мріють про краще життя для своїх дітей, але абсолютно зневажають себе, ставлять хрест.

Читала в рамках зустрічей Віденського книжкового клубу. Читала швидко, так як не встигала за строками. Тому можливо якісь подробиці могла і пропустити. Попри повільний темп і часом дратівливу пасивність героя, книга отримує 5/7 за неймовірну психологічну точність. Руссо не розважає читача, він змушує його відчути цю в’язку атмосферу безнадії, з якої так важко вибратися.

Читала б я її, якби не була зв’язана обіцянкою клубові – навряд чи. Жалкую, що прочитала – абсолютно ні.

Саніє Парінуш. «Книга долі»
Цю книгу я читала у лютому разом із книжковим клубом Відня. Це було моє друге знайомство з іранською художньою літературою. Попередня зустріч з іранськими авторками відбулася ще у серпні, і хоча тоді я не встигла зафіксувати свої враження, цей досвід став важливим контекстом для розуміння «Книги долі».

Це історія життя жінки в Ірані, яка охоплює величезний часовий проміжок: від дитинства головної героїні Масуме у 70-х роках до її зрілості у 2000-х. На цьому тлі розгортається історія сучасного Ірану — з його революціями, війнами, поваленням старого режиму та встановленням нового. Всі ці історичні події є фундаментом, на якому будується і руйнується доля головної героїні.

Протягом усього читання мене супроводжувала лють. Спочатку це була агресія, спрямована на батьків Масуме, потім на її чоловіка, згодом — на її дітей. Проте найбільше обурення викликала сама героїня. Мене неймовірно бісила її покірність, її специфічна «жіноча мудрість» та постійне моралізаторство. Це роздратування було настільки інтенсивним, що мені довелося відкласти написання відгуку на кілька тижнів, щоб заспокоїтись і спробувати відрефлексувати цей досвід.

Масуме все життя намагалася грати за правилами чоловічого світу, сподіваючись, що дотримання традицій принесе їй врешті-решт спокій чи щастя. Але її жертовність не врятувала нікого, а лише зміцнила систему її власного рабства. Кожне нове покоління чоловіків у її родині — спочатку брати, потім чоловік, а зрештою і власні сини — висували до неї ті самі вимоги, що й сто років тому.

Особливо болючим став фінал. Якщо на початку книги можна було звинувачувати «старих і неосвічених» батьків, то поведінка дорослих синів і доньки Масуме викликає справжній шок. Вони, виросли в інші часи й бачили всі страждання матері, але врешті-решт самі стали її головними тюремниками. І тут хочеться написати щось пафосне на кшталт того, що патріархат успішно відтворює себе через дітей, навіть якщо мати поклала на їхнє майбутнє все своє життя. Але я напишу по-іншому. У Масуме було достатньо відваги, щоб роками боротися за інших: рятувати чоловіка, витягувати синів із халеп, забезпечувати їхній добробут у часи війни та репресій. Вона була героїнею, коли йшлося про інтереси сім’ї. Проте, коли справа дійшла до її власного щастя та елементарного права на особисте життя, вся ця сміливість кудись зникла.

І це найстрашніший наслідок такого виховання дівчинки. Жінку навчили бути ідеальним інструментом, але не навчили бути суб’єктом. Вона — лише зручний об’єкт для забезпечення комфорту інших, функція, яка не має права на власні бажання. Виявилося, що бути сміливою для себе — значно важче і «злочинніше», ніж пожертвувати собою заради тих, хто врешті-решт цю жертву навіть не здатен оцінити».

Здається, Масуме викликає таку агресію саме тому, що вона не є просто жертвою обставин. Вона — співучасниця власної неволі, людина, яка так сильно тримається за своє «добре ім'я» та соціальне схвалення, що дозволяє їм стати своєю могилою. Її моралізаторство виглядає як спосіб виправдати відсутність сміливості жити інакше.

Для мене в цій книзі звучить від того, наскільки в'язкими можуть бути традиції. Подумалось, що те, що я сприйняла як особисте роздратування, можливо є головним меседжем авторки: «жіноча мудрість» у такому суспільстві є лише формою повільного самогубства.

Дуглас Стюарт. Шагги Бейн.

Я б назвала цей роман Дугласа Стюарта справжніми хроніками алкоголізму. Це настільки без прикрас, що часом події здаються неможливими, але варто озирнутися навколо – і розумієш: життя буває значно жорсткішим. Читання в’язке, муторне, крізь нього треба буквально ломитися, щоб побачити справжнє людське «дно». Спочатку взагалі важко: думки плутаються, не зовсім зрозуміло, про що йдеться. Але варто продертися крізь перші сторінки, і вже не відкладеш. Це як хоррор: страшно, але ти все одно дивишся.

У книзі для мене два головних герої, Агнес та її син Шаггі. Агнес – жінка, яка через алкоголь руйнує все навколо: стосунки з дітьми, батьками, чоловіками. Найбільше мучить питання чому? Начебто все було добре: нормальні батьки, перший чоловік, чудові діти. Автор не дає чіткої відповіді, і це лякає ще більше. Агнес постійно балансує: з одного боку вона приваблива жінка й турботлива мати, а з іншого людина, яка пропиває останні копійки, забуваючи, чи їли її діти хоч щось за весь день. Вона одночасно притягує і викликає огиду.

Усе це відбувається на тлі абсолютної безвиході: безробіття, сірість і тотальна бідність, нікому ні до кого немає діла. Люди навколо або ігнорують трагедію, або, що ще гірше, підштовхують хвору людину до прірви, пропонуючи «лише один бокальчик» алкоголіку в зав’язці.

Але найболючіше – це Шаггі. Наймолодший, він стає заручником материнської хвороби. Його відданість викликає не захоплення, а жах, бо дитина не має ставати батьком для своїх батьків. Діти повинні мати право бути дітьми, нести свої проблеми дорослим, а не навпаки. До всього цього додається ще й нещадний булінг – Шаггі цькують усі, хто відчуває себе сильнішим. Він опиняється в пастці між домашнім пеклом і жорстоким зовнішнім світом.


Чи рекомендую читати? Так, якщо важкі романи про реальне життя, яке буває різним і не завжди з рожевими кониками, вас не лякають.

Дві книги про Другу світову війну. Не відпускає мене ця тема, скільки себе пам’ятаю, стільки нею цікавлюся. Проте з часом ця зацікавленість абсолютно змінила вектор.

Якщо в дитинстві я зачитувалася історіями про дітей-героїв і захоплювалася однолітками, їхньою мужністю та готовністю віддати життя, то зараз мені навіть ніяково від тих думок. Тоді я потайки шкодувала, що живу в мирний час: «От якби війна! Я б теж стала героїнею, теж би страждала від загарбників, але була б стійкою та незламною». Зараз мене буквально нудить від подібної романтизації війни та болю, і охоплює злість за те, як нам це подавали.

Вже дорослою я почала відкривати для себе європейських авторів. Для мене стало справжнім одкровенням, наскільки сильно Європа страждала, як відчайдушно билася та чинила опір. Виявилося, що перемога далеко не одноосібна заслуга СРСР. Хоча в школі про це згадували, саме через художні твори прийшло справжнє усвідомлення масштабу.

«Поштова листівка», Анн Берест
Це історія єврейської родини. Розлучені долі: хтось вижив, хтось загинув. Таких історій безліч, але від того кожне свідчення стає ще болючішим.

Найбільше мене зачепило те, як люди до останнього відмовляються вірити в реальність жаху. Віра в людяність інколи перемагає здоровий глузд, заважаючи подивитися правді в очі й визнати: «Навколо смерть, і скоро вона прийде за мною та моїми дітьми».

Інший важливий аспект – трансгенераційна травма. Що відбувається з тими, хто пережив Голокост, у мирний час? Як вони будують життя з величезною порожнечею всередині та як цей біль передається їхнім дітям? Це дійсно страшно.

«Речі, про які ми не можемо розповісти», Келлі Ріммер
Події розгортаються паралельно в Польщі та США. Онука 95-річної жінки намагається розплутати таємниці, які її бабуся приховувала з часів війни. Це зворушлива розповідь про життя в окупованій Польщі.
Щодо цієї книги маю кілька зауважень, які трохи зменшують її цінність. По-перше, авторка подекуди пише занадто банально – описи стосунків точно не є її сильною стороною. По-друге, початок дуже затягнутий. Головне — продертися крізь перші розділи, ігноруючи певну художню простоту.

Анні Ерно «Роки»: Як розгледіти себе у натовпі
Коли починаєш читати цю книгу, почуваєшся трохи дезорієнтовано. Шукаєш звичні мемуари, але постійно натикаєшся на дивне «ми» або відсторонене «вона». Здається, авторка навмисно не дає тобі зачепитися за приватну історію, натомість пропонуючи щось значно масштабніше — голос цілого покоління.

У чому фокус цього тексту?

Спільний простір: Ерно не просто згадує своє минуле. Вона описує спільний досвід, ідеали та настрої всього французького суспільства. Це спроба зрозуміти, з чого складалося повітря, яким дихали люди десятиліттями.

Відсторонений погляд: Використання «вона» замість «я» допомагає побачити, як змінюється фізика часу. Ми спостерігаємо за дорослішанням та старінням не однієї жінки, а цілого людського пласту.

Археологія пам'яті: Усе починається зі спалахів: стара лікарняна палата, поїздка в автобусі до Парижа. З цих уривків, жестів та випадкових слів Ерно вибудовує конструкцію цілого життя.

Магія дрібниць

Ерно робить те, на що рідко наважується «велика література» — вона канонізує побут. Читати це — як знайти на горищі стару скриню зі скарбами, про які всі забули. Тут і про жуйки, і про те, як виводили плями, і про пісні, що лунали з кожного вікна, і про нескінченні розмови за святковим столом. Те, що зазвичай випадає з історії, тут стає її основою.

Текст пульсує: він то завмирає на деталях 60-х, то проноситься крізь цілі п'ятирічки. Зрозуміло, чому 60-ті та 70-ті описані так детально — це час найбільших внутрішніх зсувів авторки, її молодості та заміжжя.

Чому це відгукується нам?

Дивно, але історія французької провінції працює як дзеркало.

У розділах про 40-ві я мимоволі починаю чути голос своєї бабусі.

У 70-х — впізнаю досвід мами.

А вже ближче до нульових у цей контекст вписуюся я сама.

Ерно фіксує живу мову того часу без жодних фільтрів — чесно, прямо, іноді навіть грубо, саме так, як говорили люди на вулицях.

Замість підсумку:
«Роки» — це частина величезного полотна, яке Анні Ерно ткала все життя. Це розповідь про те, як наші приватні спогади неминуче розчиняються у великій спільній пам'яті.

Після останньої сторінки лишається тільки одне питання: чи запише хтось отак наш час? З нашими маркерами, піснями та брендами прального порошку. Виявляється, це страшенно важливо для розуміння того, хто ми є насправді.

Раджу кожному, хто хоче відчути, як час тече крізь пальці.

Що могло піти не так, коли я після подорожі до Парижу вирішила щось почитати про історію відносин Алжиру та Франції (не питайте). Штучний інтелект підсунув мені роман Аліс Зенітер «Мистецтво втрачати». І з перших строк я пропала. Це неймовірна книга, неймовірні переживання, які виявились дуже близькими мені. Хоча здавалась би де я, а де Алжир. Мистецтво втрачати – це надзвичайно глибока й щира родинна сага, яка досліджує, як невимовний досвід та травми Алжирської війни за незалежність тихо передаються крізь покоління, формуючи життя нащадків.

Історія охоплює три покоління однієї родини, чий шлях пролягає від сільського Алжиру через холодні французькі табори для мігрантів до сучасного Парижа. Здавалось би виїзд з Алжиру – це кінець історії, насправді лише початок. Найболючішим стає те, що відбувається даНа чужині, у холодній Франції героям незрозуміло все, вони що сили намагаються стати французами, але це неможливо за різних причин, одна з яких ксенофобія та расизм. Усі зрозумілі сенси, що тримали внутрішній світ людини, розпадаються, а контакти з минулим життям обриваються назавжди. Герої роману втрачають не тільки мову, вони втрачають здатність говорити, опиняються в пастці неможливості відгорювати й оплакати свою втрату. Катастрофа настільки масштабна, а нове оточення настільки чуже й глухе, що на легітимізацію власного болю просто немає ресурсу та простору.
Ще один шар роману про який хочеться сказати – це руйнація звичної ієрархії в родині. Батьки, які раніше були опорою та носіями авторитету, на чужині втрачають орієнтири й замикаються у цьому вимушеному мовчанні. Натомість діти змушені дорослішати екстремально швидко. Саме на них покладається важка місія – стати провідниками для власних батьків у новому світі. Вони швидше вчать мову, краще адаптуються, і ця зміна ролей створює глибоку тріщину між поколіннями. Прагнучи інтегруватися, діти свідомо відмовляються від рідної мови, запечатуючи спогади минулого на роки.
Уже в наші дні онука цієї родини, Наїма, намагається розірвати це коло німоти й заповнити успадковану тишу. Вона крок за кроком збирає уламки сімейної пам'яті, де замість живих розвідей залишилися лише «скалки, переплавлені роками мовчання».

Для мене «Мистецтво втрачати» виявилось щось на кшталт розмови наодинці, розмови на на тему культурного розриву та історичної пам'яті. Це нагадування про те, що художнє осмислення минулого необхідне саме для того, аби заповнити пустки, заціпеніння й мовчання, які ми так часто отримуємо у спадок.

Раджу!

Джессамін Чен «Школа ідеальних матерів».

Давно я так не злилася і не плакала при читанні.

Сюжет книги здається простим. Головна героїня, щоб повернути собі доньку, потрапляє до школи, де протягом року її разом з іншими жінками навчають бути ідеальними матерями. Але дуже швидко стає зрозуміло, що це не школа. Це місце, де жінка має постійно доводити своє право бути матір’ю.

Але чим далі я читала, тим менше мені здавалося, що це книга про материнство. Для мене вона стала книгою про те, як будь-яка правильна ідея може стати небезпечною, якщо вчасно не помітити, де закінчується здоровий глузд і починається абсурд, а турбота про людину непомітно перетворюється на систему вимог, яка починає її руйнувати.

Авторка майже нічого не вигадує. Вона бере знайомі уявлення про те якою має бути матір і доводить їх до кінця (це все ж таки антиутопія, то так і має бути, але читати було моторошно). Хороша мати не втомлюється, вона ніколи не злиться, в неї не виникає бажання побути на самоті, вона не відволікається, не помиляється, в неї немає власних бажань. Тобто мова йде про функцію, а не про живу людину.

Всі ці вимогу доволі впізнавані, вони існують поза книжкою. Засудження у соціальних мережах, у розмовах літніх жінок, оцінювання на дитячих майданчиках. Ми звикли до них настільки, що перестали помічати, як вони поступово стають нормою.

Ще більше мене зачепило те, наскільки по-різному в цій історії показані матері й батьки. Батьки теж проходять свою програму. Але вона описана майже спокійно. В програмі для чоловіків не має місця жорстоким покаранням, ніяких безглуздих обмежень, через які доводиться проходити жінкам. Складається враження, що для того, щоб залишатися достатньо хорошим батьком, чоловікові достатньо не зробити чогось справді серйозно поганого. До матері ж вимоги зовсім інші. Вона повинна бути не просто хорошою. Вона повинна бути бездоганною.

На жаль, ця різниця не є вигадкою авторки, вона є нашою реальністю. Від чоловіків і жінок ми досі очікуємо різного. Хороший батько – це часто той, хто присутній, не завдає шкоди, бере мінімальну участь у житті дитини. Хороша мати –це жінка, яка повинна відповідати нескінченному списку очікувань. В цьому списку і бути терплячою, і спокійною, і уважною, і завжди доступною, і ніколи не втомлюватися, і не обирати себе. Чим довшим стає цей список, то менше в ньому залишається місця для живої людини.

Якщо описати враження від книги одним словосполученням, то це бути «внутрішній протест». Стільки такого знайомого, стільки болісного, стільки неможливого передати словами.

І остання моя думка після прочитання. Ця книга дуже точно показує, як легко любов до дитини можна підмінити нескінченними вимогами до матері. А коли вимоги стають важливішими за людину, вони вже не підтримують. Вони починають руйнувати.

Щиро раджу.

Зазвичай усе відбувається однаково. Я натрапляю на рецензію, яка мене чіпляє, додаю книгу в бібліотеку на телефоні з думкою, що колись я її прочитаю, як буде слушний час. Через якийсь час відкриваю список, згадую, хто її радив, чому вона мене зацікавила, і вже під настрій обираю, що читати.

Із «Часом старого Бога» Себастьяна Барри все склалося зовсім інакше.

Я не пам’ятаю, як ця книга взагалі потрапила до моєї бібліотеки. Не пам’ятаю, хто її радив, де я про неї читала і що тоді мене зачепило. Таке враження, що вона просто була в списку чи з’явилась якимось магічним чином.

Перед відпусткою я закінчила «Школу ідеальних матерів» і почувалася настільки виснаженою, що не хотілося обирати щось складне. Мені сподобалася назва, я відкрила книгу й почала читати, абсолютно не знаючи, про що вона.

Майже до середини я була впевнена, що читаю психологічний роман, якби мене хтось спитав, що саме я читаю, мабуть би я так відповіла. Потім у романі починає проступати злочин. Спочатку ледь помітно, кількома штрихами, ніби автор лише робить його ескіз.

І незважаючи на вбивство, у центрі цієї історії все рівно були просто люди зі своїм звичайним, абсолютно неідеальним життям. А також – травма, те, як вона повільно проростає крізь роки.

Як насильство залишає слід не лише в тому, хто його пережив, а й у тих, хто живе поруч. Як влада і безкарність змінюють людей, навіть якщо вони намагаються про це мовчати.

Під час читання я весь час думала про те, що закон потрібен не лише для покарання. Він ще й окреслює межу, за яку не можна заходити. Коли цієї межі немає, людська жорстокість перестає бути чимось винятковим. Вона стає частиною звичного життя.

Є ще одна думка, яку я забрала із цієї книги.

Ми дуже любимо повторювати, що час лікує.

Не впевнена.

Мені здається, є рани, які залишаються з людиною назавжди. Є історії, які не перестають звучати, навіть якщо про них більше ніхто не говорить. Людина вчиться жити далі, але це не те саме, що зцілення.

Тож формально, це – детектив, але насправді це книга про людській біль, про життя десятиліттями з цим болем, про те, що інколи змінити не можливо, як би не намагався.

Раджу.

Бен Єлтон. Два брата.

Мабуть я почну з кінця – я раджу цю книгу.

Хоча я багато знаю про ІІ світову війну, про події, які були до неї і зробили її можливою, але «Два брати» Бена Єлтона несподівано додали кілька дуже важливих пазлів до картини, яку я вибудовувала багато років.
Книга починається з народження трьох: двох братів та Націонал-соціалістичної німецької робочої партії. І саме третій «немовля» визначить долю братів, і не тільки їх, але і більшості людей у світі.
З одного боку, автор чудово, дуже майстерно описує родинну історію з сімейними таємницями, дорослішання хлопців, закоханістю– щасливим та не дуже.
А з іншого боку, він показує як крок за кроком, шматок за шматком змінюється суспільство. Як звичними стають слова, які ще вчора здавалися неприйнятними. Як ненависть поступово перестає дивувати. Як жорстокість починає виглядати нормальною. Як у людині прокидається те, що, здається, завжди було поруч, але довгий час залишалося стриманим.
Автор дуже точно показує, як відбувається дегуманізація. Вона не приходить раптово. Людину спочатку перестають бачити рівною собі, потім перестають їй співчувати, а згодом насильство над нею вже не викликає внутрішнього протесту і стає абсолютно нормальним і бажаним у суспільстві.

Можливо, автор намагається дати відповідь на питання: у який момент усе починається? У який момент людина починає дивитися на іншу людину і бачити в ній уже не людину?