Бібліотека спалених книжок. Бріанна Лабускес
Це не черговий воєнний роман із героїзмом і трагізмом на кожній сторінці. Ця книжка про інше. Про те, як слова, думки і книжки здатні підтримувати людину тоді, коли зовнішній світ руйнується. Про те, як читання стає актом опору, а бібліотека тихим фронтом, на якому змагаються не армії, а ідеї.
У центрі сюжету три героїні, і кожна з них у різний спосіб втілює жіночий досвід спротиву. У різні роки, в різних країнах, але кожна з них носійка голосу, який занадто довго в історії вважали фоновим. Через свою роботу з книжками, вони втягуються у процеси, що формують свідомість цілого покоління. І саме ця робота обрана, невидима, “негероїчна” з погляду традиційного історичного наративу стає актом політичного спротиву.
Жінки в цій книзі не просто жертви чи супутниці. Вони діють, ухвалюють рішення, помиляються, ризикуючи. Кожен день, година за годиною, не зраджуючи собі та своїм принципам. Вони витримують і не ламаються, навіть тоді коли навколо все руйнується.
Книга захоплюю, відірватись не можливо. В ній не має пафосу на який страждають багато книжок про війну, але є і впертість тих, хто не чекає, що їх назвуть героїнями, але щодня поводяться саме так.
З образів мене дуже захопив образ Берліну 1933 року. Напруження, бажання боротьбі та одночасно страх репресій. І на цьому тлі – героїні, справжні, живі та дуже мужні, хоча вони просто живуть своє життя і не відмовляються від свого я.
Рекомендую? Рекомендую!
Я чекала паперову версію цієї книги з таким нетерпінням і воно того було варте. Чудова книга, не тільки з динамічним сюжетом, але й з простором для роздумів.

Забытые по воскрсеньям. Валери Перрен
Люблю цю авторку. Років пʼять тому я прочитала роман «Поменяй воду цветам» і закохалась в її творчість. Легка, але не легковажна, ніжна, але не солодка, повільна, але не нудна.
У книзі «Забуті по неділях» йдеться про молоду жінку, яка працює в будинку для літніх людей і мешкає у невеличкому селищі разом з кузеном, бабусею та дідусем. Здавалось, що може бути цікавого в такій завʼязці, але повірте, на слово, читати будете і вночі.
Ця книга – про тих, кого ми не помічаємо. Про старих, які стали фоном нашого поспіху. Про жінок, яких життя змусило мовчати. Про кохання, яке не стало щастям, але стало сенсом.
Про старість, яка не героїчна, не красива, не надихаюча, але просто є. Про самотність, яка приходить не завжди тоді, коли ми самі, а часто коли ми поруч з кимось, кого вже давно не відчуваємо. Про життя вдвох, але в тиші, де кожен зачинений у власній в’язниці.
Про молодість, яка сприймається як важкий тягар. Про неможливість відчувати та страх бути поруч з кимось.
Про те, що кожна людина – це прекрасна історія, але кожній історії потрібний слухач.
Раджу. Читати повільно чи поспіхом, на відпустці чи прямуючи на роботу. Тому що, коли читаєш відчуваєш, що щось зсувається всередині і ти живий.

Помпеї. Роберт Гарріс
Ця книга, яку читаєш не очима, а шкірою. Від перших сторінок тут щось напружено гуде. Немов земля готується заговорити. Роберт Гарріс не просто розповідає про катастрофу. Він занурює нас в імперію, що ще дихає спокоєм, ще будує, торгує, команду, але вже стоїть на краю.
Це не книга про попіл. Це книга про життя перед ним. Про людей, які будують акведуки з математичною точністю, але не вміють зчитати наближення вулкану. Про велич Римської імперії, яка здається вічною і в цьому її найбільша ілюзія. Наштовхує на думки проте, що немає нічого стабільного в цьому світові і що наші думки про стабільність, це лише фантазія. Особливо цікаво спостерігати за тим, як технічна думка, політика, жадоба і страх зіштовхуються на фоні ще не вибухлого Везувію. Інженерія тут не просто фон, а окрема дійова особа. Рим у Гарріса — живий, величний, амбітний і трохи засліплений собою. І читати про нього – це наче торкатися грандіозної, але вже приреченої краси.
Рекомендую. Я не знаю наскільки книга відповідає історичній реальності, не так добре знаю історію. Але особисто я, дуже люблю книги, в яких фоном виступають історичні події.

Не лише наші вчинки, а й те, чого ми не зробили, стає нашою долею.
Це цитата з книги «Рассечение Стоуна» Абрахама Вергезе.

Якщо коротко описати сюжет, то це історія двох братів, сіамських близнюків, які народилися зрослими головами і, хоча їх розділили відразу після народження, вони назавжди залишаться єдиним цілим. Але насправді це не лише історія про медичне диво. Це книга про кохання, без якого неможливо жити і яке шукаєш усе життя. Про відданість батьків своїм дітям, про те, що насправді важливе в батьківстві, про те, як це бути хорошою матір’ю чи хорошим батьком. Мені здається, Абрахам дає відповідь на це питання: це про любов, повагу та жагу життя.

Вся книга - це життєвий шлях одного з братів. Історія починається в Ефіопії і там же закінчується, але їхня дорога пролягатиме через Індію, Великобританію та США. Це книга про те, як бути ауслендером, відчувати себе чужим навіть там, де ти готовий віддати серце і працювати до останніх сил. Про любов до країни, яка, попри твою відданість, так і не приймає тебе по-справжньому.

Тут багато медицини. Дуже багато. Вона вплітається в сюжет з перших сторінок і залишається до кінця: операційні сцени, описи інструментів, процедур, діагнозів. Це надає роману особливої глибини й правдивості, але й робить його не для тих, хто воліє уникати таких подробиць. Я попередила.

І, можливо, головне. Ця книга залишає після себе відчуття, ніби ти прожив чиєсь ціле життя: з усіма його втратами, радощами, поразками і перемогами. І тепер воно стало частиною твоєї власної історії.

Щиро раджу.

Спитайте Мієчку. Е. Кузнецова

Читала у відпустці, коли моє життя поставлено на паузу, як і у героїнь роману. З перших рядків почала заздрити героїням, у яких залишився дім дитинства, куди можна втекти, жива бабусі, можна перебирати речі дитинства, пити чай ввечері на терасі, їсти малину з куща, лежати на траві та вдивлятись в зорі, гуляти босоніж стежками, накривати стіл під розлогим горіхом, перебирати яблука та готувати з них все аби запобігти їх псуванню. Це книжка для мене виявилась порталом, порталом у дитинство, у ті часи, коли мріялось легко та невимушено, коли полуденна спека заганяє в дім і немає сил вийти, коли важко поворухнути рукою і очі закриваються, але так не хочеться спати, бо шкода втрачати хоча б хвилину літа.

Мені здається в більшості з нас є такий будинок у який хочеться повернутись, тому що здається, що там можна віднайти відповіді на всі питання. І ця книжка про це нагадала. І тому зараз особливо боляче згадувати про своє літо в Криму на морі у бабусі, чи про дачу батьків на Донецькому морі. Але поки є люди, з якими мріялось, сварилось та жилось, є відчуття, що той шелтер завжди зі мною.

Якщо про книгу, то її можна читати влітку, на морі, не дуже замислюючись про образи героїв, щоб мати час порефлексувати про своє, тому що книга надихає саме на це.

Так як я не встигаю писати свої враження від прочитаних книжок, то просто загружу списком все, що прочитала. Поставлю оцінку по 5-ти бальній системі. Коли буде час і натхнення, продовжу.

1. Убивать осознанно. Карстен Дюсс. 4/5
2. О женщинах и соли. Габриэла Гарсиа. 4/5
3. Трое. Валери Перрен. 5/5
4. Завет воды. Абрахам Вергезе. 5/5
5. Море спокойствия. Эмили Сент-Джон Мандел. 3/5
6. Что видно отсюда. Марьянп Лекки. 4/5
7. Лес повешенных лисиц. Арто Паасилинна. 4/5
8. Дім у волошковому морі. Т.Дж.Клюн. 3/5 (один бал точно за переклад знизила, чомусь здається, що він трохи знизив враження від книги).

Щось читали з цього? Які враження?

«Маленька фігурка мого батька» Петер Хеніш.

Прочитано для участі у обговорюваннях Віденського книжкового клуба.
Я три роки живу в Австрії, і всі ці 3 роки мене не покоїть одне питання, на яке я поки що не знайшла відповіді, тому що рівень німецької ще не дозволяє брати участь в дискусіях і читати місцевих. А питання це має такий вигляд: як австрійці опрацювали ІІ світову війну та свою участь в ній, що з почуттям провини, відповідальності. І тому я з великою жадібністю та цікавістю почала читати книгу Петера Хеніша. Бо вона присвячена спогадам про його батька, який був видатним фотокореспондентом часів ІІІ Рейху.
Стосовно відповіді на моє питання – для мене вона у назві, маленька фігурка наштовхує на думки про маленьких людей, які нічого не змінюють та не вирішують, а просто намагаються вижити у буревії світової історії. Нічого особистого, просто виживання.
Далі про роман. На перший погляд текст має вигляд як спроба розповісти про батька. Петер записує розмови з батьком на плівку, прослуховує і шукає відповіді на свої питання. А його питання – це питання про власну ідентичність та належність. Говорячи про батька, автор намагається розмірковувати та говорити про себе, про свої відчуття, шукати своє місце в історії, через діалог з минулим створює свій власний голос і власне я.
Образ батька вийшов суперечливаим та розщепленим: талановитий фотограф, але водночас людина, що працювала у системі, співучасна її пропагандистським механізмам.
Памʼять в книзі є таким своєрідним конструктом. Образ батька постає не як «об’єктивна правда», а як результат складного монтажу: з інтерв’ю, документів, фотографій та особистих вражень. І завдяки цьому колажу виникає відчуття автентичності, а з іншого боку пам’ять постає як умовність, суб’єктивність.
Чи рекомендую? Якщо цікаве життя у Австрії в темні часи – то так.

Улюблена цитата: Щастя можна знайти навіть в найбільш темні часи, якщо не забувати звертатися до світла. Албус Дамблдор

Хто, що читає в грудні? Колись я робила добірку книжок для читання перед Різдвом. Можливо є щось новеньке? Порадьте, будь ласка!

Почати читати Шептуху Горіха Зерня у неділю ввечері, будо не дуже розумно з мого боку. Читала вночі, читаю ранком, робота стоіть, але яка неймовірна, затягуюча книга.

Остання книга року була Шептуха Тамари Горіха Зерня. І це було добре. Саме такою книгою хотілось завершити важкий рік (але коли він був легкий рік, не памʼятаю).
По-перше мова, я читала і згадувала свої роки в аспірантурі, коли моя подруга коментувала якісь дії чи події такими щирими, інколи грубими, але дуже влучними висловами, після яких залишається тільки сміятись над всім, що відбувається навколо.
По-друге історії, роздуми головної героїні, в чомусь я впізнавала себе, в чомусь своїх подруг, але як би то не було все дуже живе і справжне.
По-третє, я завжди була поціновувачем магічного реалізму. Шептуха, звичайно, не класичний магічний реалізм, але з такими добрими вкрапленнями, особливо на початку історії, коли головна героїня пручається своїй крові.

Важко було обирати мою книгу 2025 року, ту яка найбільше запам’яталась, ту про яку згадую і подумки повертаюсь. В мене було декілька претендентів. Серед них твори Абрахама Вергезе, Шептуха (але робимо поправку, що закінчила я її читати 29 грудня), твори Валери Перрен. Цього року я прочитала дійсно класні книжки. Але мій вибір – це Песнь пророка, Пола Линча.

Тому що ця книга про війну, про те як вона починається, проте як ти відчуваєш в середині шторму, як робити неможливі за своїм сенсом вибори, як врятувати свою родину, коли світ навколо розпадається на друзки.

Яка ваша книга 2025 року?

2026 рік я почала читаннями книг Тамара Горіха Зерня. Дякую Yakaboo, що вони є у електронному вигляді. Тож не довелось очікувати посилку з України, а купити о 12 ночі та почати одразу читати після закінчення Шепетухи.

Доця.

Події розгортаються у Донецьку, навесні та влітку 2014 року. Головна героїня опинилась у Донецьку після закінчення школи і прожила там років 10 до початку 2014 року. І вся книга присвячена декільком місяцям життя молодої жінки, яка бореться за український Донбас. Мені важко читати книги про війну і Донецьк, про війну і Крим, тому що я не можу читати їх як художні твори, я постійно скачуюсь до відчуття, що читаю документальні хроніки, я звіряю те, що написане в книзі з моїм внутрішнім уявленням як то було, мені важко просто читати, слідкувати за сюжетом. Звичайно, я співчувала героїні весь час, але на відміну від Шептухи, вона мені здалась якоюсь дуже несправжньою. Але мушу відмітити, що в Доці мені дуже сподобались не головні герої, так як вони були описані, їх життєві історії.

Принцип втручання.

Поки читала цей твір, не могла відірватись. Але після прочитання, я трохи відхилилась від тексту, побула трохи на самоті і зрозуміла, що в цілому картина мені не дуже подобається. Це як роздивлятись маленький візерунок на заварнику і бути в захваті від нього, але весь вироб не дуже-то і подобається. Якось так. Багато дрібниць, які не сходяться, випадають із загального ряду. І це не можна пояснити та описати магічним реалізмом, хоча я як фанат магічного реалізму – нічого проти нього не маю і так його вкраплення, на мою думку, додають твору приємного вайбу через який я не могла від нього відірватись.

Прочитала нещодавно. Як на мене дуже неоднозначна книга. Як вам вона? Своє враження напишу пізніше.

Мій прапор запісяв котик. Лєна Лягушонкова.
Я прослухала подкаст з авторкою – не захотіла читати. Потім перед Новим Роком у декількох книжкових блогах побачила, що ця книга увійшла в ту чи іншу номінацію «Книга року». І я подумала «мабуть воно і мені треба». І почала читати.
Авторка в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що є люди, яким категорично книга не подобається, а є ті, які просто у захваті, пісяють кипятком, так би мовити (це я починаю мімікрувати під мову твору). Так от, я можу зрозуміти чому подобається, а чому – ні. З власною думкою, у якому я таборі – набагато складніше.
Цей твір про дитинство та юність дівчини у смт під Луганськом, що припало на початок перебудови і далі-далі-далі. Це такий концентрат дитячих спогадів перемішаних зі страшилками, міськими або сільськими легендами, забобонами, прикметами та просто життям на межі постійного страху та виживання. Це було смішно. Але це сміх з розряду сміємось аби не померти від страху. Це було дуже реалістично та бридко. Багато моментів упізнавалось, згадувалось як фантомний біль.
Якщо відійти від особистого, а спробувати проаналізувати цей текст, то я б відмітила б 3 шари, які варті уваги.
Перший. Це деміфологізація щасливого радянського дитинства. Ми всі складаємось з історій, із спогадів, із подій, із сумного, а інколи щасливого досвіду. Так ось, в цій книзі є спроба подивитись на минуле без рожевих окулярів, без ностальгії. Спробувати побачити, що насправді є у нашому фундаменті, на якому страху, бруді та якійсь магічній суміші дефіциту з язичництвом, ми стоїмо.
Другий. Цей шар про географію, про схід України, про Луганщину. Я мало її знаю, але трохи тямлю за Донбас. І як на мене, в книзі класно показано, що відбулось в регіоні після розпаду СРСР, коли він був кинутий на призволяще державою, а власний фундамент – це забобони, які дають надію на виживання, без осмислення.
Третій. Метафоричний. Прапор як символ чогось патріотичного, але не забуваємо про реальність. Інколи вона приходить у вигляді котика, який пісяє, какає та блює одночасно.
Мабуть, я не оберу табір. Буду згадувати цю книгу з огидою і думати «не треба було читати». А іншим разом згадувати та схвально вигукувати «Як класно вона це показала!» Сміємось, бо страшно. Читаємо, бо це дозволяє краще себе пізнати.

Эмпайр Фоллз» (англ. Empire Falls). Ричард Руссо


Цей твір про життя в невеликому американському містечку, з я кого разом з промисловістю йдуть гроші та життя, але поряд з тим залишаються і стають дуже яскравими всі людські «чесноти», як то заздрість, байдужість, жорсткість та черствість. Головний герой, Майзл Робі, більшість свого життя прожив у нерозумінні того, що відбувається поруч з ним, без можливості поглянути на своє життя з боку, побачити яке воно насправді, взяти за нього відповідальність. Все своє життя він чекає, коли ж, коли ж йому передадуть заклад у власність. Але, що буде потім, як його життя може змінитись чи взагалі чи хоче він, щоб воно змінилось, не зрозуміло. Стільки безпорадності, не можливості взяти відповідальність ще треба пошукати. Він не просто безпорадний, він начебто жертва цього міста, вкритий іржею. Здається, що занепад виробництва одразу впливає на амбіції людини, на її можливості щось бажати для себе.

Лінія, яка мені сподобалась, це стосунки батька з донькою. Донька Майлза – це фактично його дзеркало. Саме вона є єдиною недепресивною лінією цього твору, саме, говорячи про неї відчувається надія. Але як же боляче, що батьки мріють про краще життя для своїх дітей, але абсолютно зневажають себе, ставлять хрест.

Читала в рамках зустрічей Віденського книжкового клубу. Читала швидко, так як не встигала за строками. Тому можливо якісь подробиці могла і пропустити. Попри повільний темп і часом дратівливу пасивність героя, книга отримує 5/7 за неймовірну психологічну точність. Руссо не розважає читача, він змушує його відчути цю в’язку атмосферу безнадії, з якої так важко вибратися.

Читала б я її, якби не була зв’язана обіцянкою клубові – навряд чи. Жалкую, що прочитала – абсолютно ні.

Саніє Парінуш. «Книга долі»
Цю книгу я читала у лютому разом із книжковим клубом Відня. Це було моє друге знайомство з іранською художньою літературою. Попередня зустріч з іранськими авторками відбулася ще у серпні, і хоча тоді я не встигла зафіксувати свої враження, цей досвід став важливим контекстом для розуміння «Книги долі».

Це історія життя жінки в Ірані, яка охоплює величезний часовий проміжок: від дитинства головної героїні Масуме у 70-х роках до її зрілості у 2000-х. На цьому тлі розгортається історія сучасного Ірану — з його революціями, війнами, поваленням старого режиму та встановленням нового. Всі ці історичні події є фундаментом, на якому будується і руйнується доля головної героїні.

Протягом усього читання мене супроводжувала лють. Спочатку це була агресія, спрямована на батьків Масуме, потім на її чоловіка, згодом — на її дітей. Проте найбільше обурення викликала сама героїня. Мене неймовірно бісила її покірність, її специфічна «жіноча мудрість» та постійне моралізаторство. Це роздратування було настільки інтенсивним, що мені довелося відкласти написання відгуку на кілька тижнів, щоб заспокоїтись і спробувати відрефлексувати цей досвід.

Масуме все життя намагалася грати за правилами чоловічого світу, сподіваючись, що дотримання традицій принесе їй врешті-решт спокій чи щастя. Але її жертовність не врятувала нікого, а лише зміцнила систему її власного рабства. Кожне нове покоління чоловіків у її родині — спочатку брати, потім чоловік, а зрештою і власні сини — висували до неї ті самі вимоги, що й сто років тому.

Особливо болючим став фінал. Якщо на початку книги можна було звинувачувати «старих і неосвічених» батьків, то поведінка дорослих синів і доньки Масуме викликає справжній шок. Вони, виросли в інші часи й бачили всі страждання матері, але врешті-решт самі стали її головними тюремниками. І тут хочеться написати щось пафосне на кшталт того, що патріархат успішно відтворює себе через дітей, навіть якщо мати поклала на їхнє майбутнє все своє життя. Але я напишу по-іншому. У Масуме було достатньо відваги, щоб роками боротися за інших: рятувати чоловіка, витягувати синів із халеп, забезпечувати їхній добробут у часи війни та репресій. Вона була героїнею, коли йшлося про інтереси сім’ї. Проте, коли справа дійшла до її власного щастя та елементарного права на особисте життя, вся ця сміливість кудись зникла.

І це найстрашніший наслідок такого виховання дівчинки. Жінку навчили бути ідеальним інструментом, але не навчили бути суб’єктом. Вона — лише зручний об’єкт для забезпечення комфорту інших, функція, яка не має права на власні бажання. Виявилося, що бути сміливою для себе — значно важче і «злочинніше», ніж пожертвувати собою заради тих, хто врешті-решт цю жертву навіть не здатен оцінити».

Здається, Масуме викликає таку агресію саме тому, що вона не є просто жертвою обставин. Вона — співучасниця власної неволі, людина, яка так сильно тримається за своє «добре ім'я» та соціальне схвалення, що дозволяє їм стати своєю могилою. Її моралізаторство виглядає як спосіб виправдати відсутність сміливості жити інакше.

Для мене в цій книзі звучить від того, наскільки в'язкими можуть бути традиції. Подумалось, що те, що я сприйняла як особисте роздратування, можливо є головним меседжем авторки: «жіноча мудрість» у такому суспільстві є лише формою повільного самогубства.

Дуглас Стюарт. Шагги Бейн.

Я б назвала цей роман Дугласа Стюарта справжніми хроніками алкоголізму. Це настільки без прикрас, що часом події здаються неможливими, але варто озирнутися навколо – і розумієш: життя буває значно жорсткішим. Читання в’язке, муторне, крізь нього треба буквально ломитися, щоб побачити справжнє людське «дно». Спочатку взагалі важко: думки плутаються, не зовсім зрозуміло, про що йдеться. Але варто продертися крізь перші сторінки, і вже не відкладеш. Це як хоррор: страшно, але ти все одно дивишся.

У книзі для мене два головних герої, Агнес та її син Шаггі. Агнес – жінка, яка через алкоголь руйнує все навколо: стосунки з дітьми, батьками, чоловіками. Найбільше мучить питання чому? Начебто все було добре: нормальні батьки, перший чоловік, чудові діти. Автор не дає чіткої відповіді, і це лякає ще більше. Агнес постійно балансує: з одного боку вона приваблива жінка й турботлива мати, а з іншого людина, яка пропиває останні копійки, забуваючи, чи їли її діти хоч щось за весь день. Вона одночасно притягує і викликає огиду.

Усе це відбувається на тлі абсолютної безвиході: безробіття, сірість і тотальна бідність, нікому ні до кого немає діла. Люди навколо або ігнорують трагедію, або, що ще гірше, підштовхують хвору людину до прірви, пропонуючи «лише один бокальчик» алкоголіку в зав’язці.

Але найболючіше – це Шаггі. Наймолодший, він стає заручником материнської хвороби. Його відданість викликає не захоплення, а жах, бо дитина не має ставати батьком для своїх батьків. Діти повинні мати право бути дітьми, нести свої проблеми дорослим, а не навпаки. До всього цього додається ще й нещадний булінг – Шаггі цькують усі, хто відчуває себе сильнішим. Він опиняється в пастці між домашнім пеклом і жорстоким зовнішнім світом.


Чи рекомендую читати? Так, якщо важкі романи про реальне життя, яке буває різним і не завжди з рожевими кониками, вас не лякають.