«Злочини минулого». Кейт Аткінсон

На перший погляд роман Кейт Аткінсон — це класичний детектив: приватний детектив розслідує давні справи, що здаються забутими. Але дуже швидко стає зрозуміло, що перед нами не просто історія про злочини, а книга про пам’ять, біль і внутрішній пошук.

Головний герой Джексон Броуді розгадує не лише загадки зникнень та вбивств, а й долі людей, чиє життя було зламане багато років тому. Він ніби спускається в підземелля чужого минулого, витягуючи на світ те, що довго ховалося в тіні. І саме в цьому психологічна сила роману.

Багато персонажів книги — дорослі, яких усе ще переслідують дитячі травми. Те, що сталося з ними у минулому, нікуди не зникло. Воно сховалося, і тепер через багато років знову проявляється у дивних снах, тривожних думках, раптових спалахах страху. Це схоже на те, як стара рана раптом починає боліти не тому, що сталося щось нове, а тому що біль так і не була прожита.

Кейт Аткінсон пише про те, що ми не можемо просто стерти минуле. Навіть якщо ми про нього не думаємо, воно продовжує жити всередині нас. Іноді у вигляді почуття провини. Іноді як потреба розібратись, знайти сенс, отримати хоч якісь відповіді. Герої книги прагнуть не лише дізнатися, хто вбив, вони хочуть зрозуміти: що з ними сталося? Чому вони досі не можуть відпустити? Що саме в них залишилося незажившим?

Читання цього роману схоже на добру розмову з психологом: спочатку ти не зовсім розумієш, навіщо прийшов, а потім раптом згадуєш те, що давно намагався забути. І починаєш бачити зв’язок між тим, що відбувається з тобою зараз, і тим, що колись було давно.

«Злочини минулого» — це не лише про злочини, а й про душевні рани. Про те, як важливо озирнутися назад не заради помсти чи покарання, а щоб нарешті зрозуміти, хто ти є і чому живеш саме так.

Территория команчей. Артуро Перес-Реверте
Що було зі мною коли я читада цю книгу. Зупинялось серце. Я не була на фронті, але все описано було добре знайоме. Перед очима ніби оживали кадри, де дорослі люди стоять у напруженій тиші, чекаючи звістки про друзів, про колег, що потрапили у пастку війни. Репортери, які, балансуючи між життям та смертю, несуть правду про війну. Кожен рядок ніби запитує: «Чи є тут хтось?», і майже нечутно відповідає: «Так, є». І це розриває серце на шматки.
Війна у Переса-Реверте — це не лише фронт, не лише постріли й вибухи. Це тонке переживання внутрішнього світу людини, яка змушена зібрати себе по шматочках після чергового дня на території смерті. Це нагадування, що попри весь біль, попри страх і втому, життя продовжується. І так само, як ті українські жінки з моєї реальності, які після важкої ночі йдуть на роботу з червоною помадою та стильною зачіскою, герої книги продовжують жити, боротися, шукати сенс серед руїн.
Територія команчів – книга про маленькі прояви любові та турботи, які підтримують нас у найтемніші часи. Це про вибір бути собою, навіть коли навколо руїни. Це про право обирати і висловлювати свою позицію, навіть якщо світ навколо не завжди готовий почути.
Ця книга вчить бачити силу в маленьких жестах і сміливо стояти за себе та свої цінності.
Читайте, дякуйте і любіть.

Хамнет. Меггі О'Фаррелл
Хамнет — не про смерть. Це про тишу після неї. Про подих, який не встиг стати словом. Про сина, який залишив по собі не лише порожнє ліжко, а цілу виставу. Про жінку, яка відчуває світ тонше, ніж дозволено. І про чоловіка, якому залишається тільки грати — бо говорити надто боляче.
Це шепіт. Якби біль мав запах, він пах би яблуками, вітром і старими пергаментами. Якби любов могла ходити босоніж, вона була б Агнес. Жінкою, у якій живе щось від лісу, щось від туману, щось від матері, яка все знає, навіть коли мовчить.
А ще - це про нього. Про батька. Безіменного у книжці, відомого в історії. Того, хто замість плачу пише. Хто бере в руки не дитину, а перо. І виводить сина на сцену, у тінях, у монологах, у привидах. Бо що ще залишається, коли світ зламався?
Це книжка про те, що ми всі трохи привиди. Ті, хто пішов. Ті, хто залишився. Ті, хто не встиг.

Никто не знает тебя. Брианна Лабаскес

Ця книга потрапила до мене випадково – я хотіла прочитати інший твір цього автора, але його не було в електронному вигляді, то ж поки чекала на свою олдскульну паперову книжку читала те, що знайшла в електронному вигляді.
Скажу одразу – детективи, трилери і все таке подібне абсолютно не входить в коло моїх книжкових уподобань. Але тут мене заінтригувала анотація і я ризикнула.

Цей роман виявився надзвичайно цікавим прикладом художньої спроби зануритися в досвід психопатичної особистості, не вдаючись до надмірної демонізації чи романтизації. Авторка досліджує структуру свідомості персонажа, в якому відсутнє емпатійне співпереживання, але присутній раціональний і точний аналіз поведінки інших. І останнє вона використовує як інструмент для досягнення своїх цілей.

Чи цікаво це читати? Мені було цікаво, але…
З того, що сподобалось і хочеться відмітити – це структура роману. Авторка поступово відкриває минуле, вибудовуючи не лише напружений сюжет, а й відчуття вторгнення в чужу внутрішню реальність, яка не потребує любові, а лише контролю. Це заворожує та притягує: як це дивитися на світ очима істоти, позбавленої базового людського тепла. І ось тут хочу сказати про «але». Авторка начебто дуже хотіла аби у читача виникло внутрішнє здригання як від холодної та жахливої порожнечі. Хотілось, но не склалось. Можливо це пов’язано з мовою, можливо із перекладом, але в мене булі якісь картонні відчуття, хорору не вийшло.

В мене немає щирих порад до прочитання цієї книги. Але як прохідна книга, у подорож – може бути.

Бібліотека спалених книжок. Бріанна Лабускес
Це не черговий воєнний роман із героїзмом і трагізмом на кожній сторінці. Ця книжка про інше. Про те, як слова, думки і книжки здатні підтримувати людину тоді, коли зовнішній світ руйнується. Про те, як читання стає актом опору, а бібліотека тихим фронтом, на якому змагаються не армії, а ідеї.
У центрі сюжету три героїні, і кожна з них у різний спосіб втілює жіночий досвід спротиву. У різні роки, в різних країнах, але кожна з них носійка голосу, який занадто довго в історії вважали фоновим. Через свою роботу з книжками, вони втягуються у процеси, що формують свідомість цілого покоління. І саме ця робота обрана, невидима, “негероїчна” з погляду традиційного історичного наративу стає актом політичного спротиву.
Жінки в цій книзі не просто жертви чи супутниці. Вони діють, ухвалюють рішення, помиляються, ризикуючи. Кожен день, година за годиною, не зраджуючи собі та своїм принципам. Вони витримують і не ламаються, навіть тоді коли навколо все руйнується.
Книга захоплюю, відірватись не можливо. В ній не має пафосу на який страждають багато книжок про війну, але є і впертість тих, хто не чекає, що їх назвуть героїнями, але щодня поводяться саме так.
З образів мене дуже захопив образ Берліну 1933 року. Напруження, бажання боротьбі та одночасно страх репресій. І на цьому тлі – героїні, справжні, живі та дуже мужні, хоча вони просто живуть своє життя і не відмовляються від свого я.
Рекомендую? Рекомендую!
Я чекала паперову версію цієї книги з таким нетерпінням і воно того було варте. Чудова книга, не тільки з динамічним сюжетом, але й з простором для роздумів.

Забытые по воскрсеньям. Валери Перрен
Люблю цю авторку. Років пʼять тому я прочитала роман «Поменяй воду цветам» і закохалась в її творчість. Легка, але не легковажна, ніжна, але не солодка, повільна, але не нудна.
У книзі «Забуті по неділях» йдеться про молоду жінку, яка працює в будинку для літніх людей і мешкає у невеличкому селищі разом з кузеном, бабусею та дідусем. Здавалось, що може бути цікавого в такій завʼязці, але повірте, на слово, читати будете і вночі.
Ця книга – про тих, кого ми не помічаємо. Про старих, які стали фоном нашого поспіху. Про жінок, яких життя змусило мовчати. Про кохання, яке не стало щастям, але стало сенсом.
Про старість, яка не героїчна, не красива, не надихаюча, але просто є. Про самотність, яка приходить не завжди тоді, коли ми самі, а часто коли ми поруч з кимось, кого вже давно не відчуваємо. Про життя вдвох, але в тиші, де кожен зачинений у власній в’язниці.
Про молодість, яка сприймається як важкий тягар. Про неможливість відчувати та страх бути поруч з кимось.
Про те, що кожна людина – це прекрасна історія, але кожній історії потрібний слухач.
Раджу. Читати повільно чи поспіхом, на відпустці чи прямуючи на роботу. Тому що, коли читаєш відчуваєш, що щось зсувається всередині і ти живий.

Помпеї. Роберт Гарріс
Ця книга, яку читаєш не очима, а шкірою. Від перших сторінок тут щось напружено гуде. Немов земля готується заговорити. Роберт Гарріс не просто розповідає про катастрофу. Він занурює нас в імперію, що ще дихає спокоєм, ще будує, торгує, команду, але вже стоїть на краю.
Це не книга про попіл. Це книга про життя перед ним. Про людей, які будують акведуки з математичною точністю, але не вміють зчитати наближення вулкану. Про велич Римської імперії, яка здається вічною і в цьому її найбільша ілюзія. Наштовхує на думки проте, що немає нічого стабільного в цьому світові і що наші думки про стабільність, це лише фантазія. Особливо цікаво спостерігати за тим, як технічна думка, політика, жадоба і страх зіштовхуються на фоні ще не вибухлого Везувію. Інженерія тут не просто фон, а окрема дійова особа. Рим у Гарріса — живий, величний, амбітний і трохи засліплений собою. І читати про нього – це наче торкатися грандіозної, але вже приреченої краси.
Рекомендую. Я не знаю наскільки книга відповідає історичній реальності, не так добре знаю історію. Але особисто я, дуже люблю книги, в яких фоном виступають історичні події.

Не лише наші вчинки, а й те, чого ми не зробили, стає нашою долею.
Це цитата з книги «Рассечение Стоуна» Абрахама Вергезе.

Якщо коротко описати сюжет, то це історія двох братів, сіамських близнюків, які народилися зрослими головами і, хоча їх розділили відразу після народження, вони назавжди залишаться єдиним цілим. Але насправді це не лише історія про медичне диво. Це книга про кохання, без якого неможливо жити і яке шукаєш усе життя. Про відданість батьків своїм дітям, про те, що насправді важливе в батьківстві, про те, як це бути хорошою матір’ю чи хорошим батьком. Мені здається, Абрахам дає відповідь на це питання: це про любов, повагу та жагу життя.

Вся книга - це життєвий шлях одного з братів. Історія починається в Ефіопії і там же закінчується, але їхня дорога пролягатиме через Індію, Великобританію та США. Це книга про те, як бути ауслендером, відчувати себе чужим навіть там, де ти готовий віддати серце і працювати до останніх сил. Про любов до країни, яка, попри твою відданість, так і не приймає тебе по-справжньому.

Тут багато медицини. Дуже багато. Вона вплітається в сюжет з перших сторінок і залишається до кінця: операційні сцени, описи інструментів, процедур, діагнозів. Це надає роману особливої глибини й правдивості, але й робить його не для тих, хто воліє уникати таких подробиць. Я попередила.

І, можливо, головне. Ця книга залишає після себе відчуття, ніби ти прожив чиєсь ціле життя: з усіма його втратами, радощами, поразками і перемогами. І тепер воно стало частиною твоєї власної історії.

Щиро раджу.

Спитайте Мієчку. Е. Кузнецова

Читала у відпустці, коли моє життя поставлено на паузу, як і у героїнь роману. З перших рядків почала заздрити героїням, у яких залишився дім дитинства, куди можна втекти, жива бабусі, можна перебирати речі дитинства, пити чай ввечері на терасі, їсти малину з куща, лежати на траві та вдивлятись в зорі, гуляти босоніж стежками, накривати стіл під розлогим горіхом, перебирати яблука та готувати з них все аби запобігти їх псуванню. Це книжка для мене виявилась порталом, порталом у дитинство, у ті часи, коли мріялось легко та невимушено, коли полуденна спека заганяє в дім і немає сил вийти, коли важко поворухнути рукою і очі закриваються, але так не хочеться спати, бо шкода втрачати хоча б хвилину літа.

Мені здається в більшості з нас є такий будинок у який хочеться повернутись, тому що здається, що там можна віднайти відповіді на всі питання. І ця книжка про це нагадала. І тому зараз особливо боляче згадувати про своє літо в Криму на морі у бабусі, чи про дачу батьків на Донецькому морі. Але поки є люди, з якими мріялось, сварилось та жилось, є відчуття, що той шелтер завжди зі мною.

Якщо про книгу, то її можна читати влітку, на морі, не дуже замислюючись про образи героїв, щоб мати час порефлексувати про своє, тому що книга надихає саме на це.

Так як я не встигаю писати свої враження від прочитаних книжок, то просто загружу списком все, що прочитала. Поставлю оцінку по 5-ти бальній системі. Коли буде час і натхнення, продовжу.

1. Убивать осознанно. Карстен Дюсс. 4/5
2. О женщинах и соли. Габриэла Гарсиа. 4/5
3. Трое. Валери Перрен. 5/5
4. Завет воды. Абрахам Вергезе. 5/5
5. Море спокойствия. Эмили Сент-Джон Мандел. 3/5
6. Что видно отсюда. Марьянп Лекки. 4/5
7. Лес повешенных лисиц. Арто Паасилинна. 4/5
8. Дім у волошковому морі. Т.Дж.Клюн. 3/5 (один бал точно за переклад знизила, чомусь здається, що він трохи знизив враження від книги).

Щось читали з цього? Які враження?

«Маленька фігурка мого батька» Петер Хеніш.

Прочитано для участі у обговорюваннях Віденського книжкового клуба.
Я три роки живу в Австрії, і всі ці 3 роки мене не покоїть одне питання, на яке я поки що не знайшла відповіді, тому що рівень німецької ще не дозволяє брати участь в дискусіях і читати місцевих. А питання це має такий вигляд: як австрійці опрацювали ІІ світову війну та свою участь в ній, що з почуттям провини, відповідальності. І тому я з великою жадібністю та цікавістю почала читати книгу Петера Хеніша. Бо вона присвячена спогадам про його батька, який був видатним фотокореспондентом часів ІІІ Рейху.
Стосовно відповіді на моє питання – для мене вона у назві, маленька фігурка наштовхує на думки про маленьких людей, які нічого не змінюють та не вирішують, а просто намагаються вижити у буревії світової історії. Нічого особистого, просто виживання.
Далі про роман. На перший погляд текст має вигляд як спроба розповісти про батька. Петер записує розмови з батьком на плівку, прослуховує і шукає відповіді на свої питання. А його питання – це питання про власну ідентичність та належність. Говорячи про батька, автор намагається розмірковувати та говорити про себе, про свої відчуття, шукати своє місце в історії, через діалог з минулим створює свій власний голос і власне я.
Образ батька вийшов суперечливаим та розщепленим: талановитий фотограф, але водночас людина, що працювала у системі, співучасна її пропагандистським механізмам.
Памʼять в книзі є таким своєрідним конструктом. Образ батька постає не як «об’єктивна правда», а як результат складного монтажу: з інтерв’ю, документів, фотографій та особистих вражень. І завдяки цьому колажу виникає відчуття автентичності, а з іншого боку пам’ять постає як умовність, суб’єктивність.
Чи рекомендую? Якщо цікаве життя у Австрії в темні часи – то так.

Улюблена цитата: Щастя можна знайти навіть в найбільш темні часи, якщо не забувати звертатися до світла. Албус Дамблдор

Хто, що читає в грудні? Колись я робила добірку книжок для читання перед Різдвом. Можливо є щось новеньке? Порадьте, будь ласка!

Почати читати Шептуху Горіха Зерня у неділю ввечері, будо не дуже розумно з мого боку. Читала вночі, читаю ранком, робота стоіть, але яка неймовірна, затягуюча книга.

Остання книга року була Шептуха Тамари Горіха Зерня. І це було добре. Саме такою книгою хотілось завершити важкий рік (але коли він був легкий рік, не памʼятаю).
По-перше мова, я читала і згадувала свої роки в аспірантурі, коли моя подруга коментувала якісь дії чи події такими щирими, інколи грубими, але дуже влучними висловами, після яких залишається тільки сміятись над всім, що відбувається навколо.
По-друге історії, роздуми головної героїні, в чомусь я впізнавала себе, в чомусь своїх подруг, але як би то не було все дуже живе і справжне.
По-третє, я завжди була поціновувачем магічного реалізму. Шептуха, звичайно, не класичний магічний реалізм, але з такими добрими вкрапленнями, особливо на початку історії, коли головна героїня пручається своїй крові.

Важко було обирати мою книгу 2025 року, ту яка найбільше запам’яталась, ту про яку згадую і подумки повертаюсь. В мене було декілька претендентів. Серед них твори Абрахама Вергезе, Шептуха (але робимо поправку, що закінчила я її читати 29 грудня), твори Валери Перрен. Цього року я прочитала дійсно класні книжки. Але мій вибір – це Песнь пророка, Пола Линча.

Тому що ця книга про війну, про те як вона починається, проте як ти відчуваєш в середині шторму, як робити неможливі за своїм сенсом вибори, як врятувати свою родину, коли світ навколо розпадається на друзки.

Яка ваша книга 2025 року?

2026 рік я почала читаннями книг Тамара Горіха Зерня. Дякую Yakaboo, що вони є у електронному вигляді. Тож не довелось очікувати посилку з України, а купити о 12 ночі та почати одразу читати після закінчення Шепетухи.

Доця.

Події розгортаються у Донецьку, навесні та влітку 2014 року. Головна героїня опинилась у Донецьку після закінчення школи і прожила там років 10 до початку 2014 року. І вся книга присвячена декільком місяцям життя молодої жінки, яка бореться за український Донбас. Мені важко читати книги про війну і Донецьк, про війну і Крим, тому що я не можу читати їх як художні твори, я постійно скачуюсь до відчуття, що читаю документальні хроніки, я звіряю те, що написане в книзі з моїм внутрішнім уявленням як то було, мені важко просто читати, слідкувати за сюжетом. Звичайно, я співчувала героїні весь час, але на відміну від Шептухи, вона мені здалась якоюсь дуже несправжньою. Але мушу відмітити, що в Доці мені дуже сподобались не головні герої, так як вони були описані, їх життєві історії.

Принцип втручання.

Поки читала цей твір, не могла відірватись. Але після прочитання, я трохи відхилилась від тексту, побула трохи на самоті і зрозуміла, що в цілому картина мені не дуже подобається. Це як роздивлятись маленький візерунок на заварнику і бути в захваті від нього, але весь вироб не дуже-то і подобається. Якось так. Багато дрібниць, які не сходяться, випадають із загального ряду. І це не можна пояснити та описати магічним реалізмом, хоча я як фанат магічного реалізму – нічого проти нього не маю і так його вкраплення, на мою думку, додають твору приємного вайбу через який я не могла від нього відірватись.

Прочитала нещодавно. Як на мене дуже неоднозначна книга. Як вам вона? Своє враження напишу пізніше.