До самого рая. Ханья Янагихара
Читати Ханью Янагихару непросто і мучительно боляче. Але від її книг неможливо відірватись. Я скажу одразу, що і цей її роман я рекомендую, як і "Маленьке життя".
Роман розгортається протягом трьох століть, кожне з яких представлено окремою, незвʼязаною між собою частиною. Події кожної частини відбуваються в домі на Вашингтонській площі, де мешкає кілька поколінь одного і того ж роду. Незважаючи на зміну епох, в романі простежуються повторювані мотиви: сімейні таємниці, незавершені історії і вічна боротьба героїв зі своїми "слабкостями". Кожен новий Девід, Едвард або Натаніель стикається з викликом і гострою, буквально життєво необхідною потребою подолати себе і здійснити непростий крок, який змінить його життя.
Мене ця книга, окрім звичайно автора, привабила назвою, я довго розмірковувала, про що може бути сюжет, коли в самій назві закладений вектор, як би вже кінцева точка руху - рай, щось неймовірно світле і хороше. Але сюжет рухається з точністю до навпаки, є і втрачений рай, і відчай, і розчарування, і туга. Герої живуть своє життя і шукають себе, як би, тільки коли вони дадуть відповідь на своє питання, рай виявиться поряд.
Для мене ця книга про надію, незважаючи на темні фарби і повну безнадійність. Якщо ми віримо в любов, в те, що ми можемо бути щасливими і вільними, не завдяки, а всупереч, то це дає сили. Віра в кохання допомагає, пробачте за мій пафос, долати труднощі і виклики долі, навіть якщо все навколо проти нас і немає ніякої надії на зміну. І коли ця віра стає частиною нас, то і світ відкривається назустріч і з'являються нові можливості.
В коментарях запрошую поговорити тих, хто прочитав. Як вам? Про що цей роман для вас?

Песнь пророка. Пол Линч.

Прочитала цю книгу у січні, але відгук наважилась писати тільки зараз у березні. Я читала цю книгу з книжковим клубом, то ж мала можливість потім обговорити її з дівчатами на засіданні.

Це історія про війну. Про те що одного дня ти прокидаєшся від вибухів і того, що твоє життя зруйновано, що немає орієнтирів, що все що, поки що, з тобою твої діти. І потрібно приймати глобальні рішення з одного боку, а з іншого годувати, прати речі та вкладати спати. Одною рукою намагатись втримати світ, одночасно вирішувати, що робити з життям далі. Це страшна книга, автор настільки реалістично та по справжньому описав відчуття, коли світ зруйнований, а ти мусиш жити, що я декілька разів перевіряла чи не був він на війні в Україні. Але ні, він писав твір, орієнтуючись на події в Сирії. І від того стає моторошно, тому що мова війни однакова: руйнування, біль, безпорадність, страх, відчай.

Чи раджу я цю книгу? Мабуть ні, тому що можлива ретравматизація. Але якщо відчуваєте в собі сили, звичайно. Вона про нас, про кожну окремо та всіх разом.

Стрижи. Фернандо Арамбуру. Це – філософський текст, що не просто ставить запитання, а змушує подивитися їм в очі. Це не книга з відповідями. Це книга-лабіринт. Про свободу й самотність, про життя і смерть, про вибір, який робить тебе людиною, а можливо і ні.
Головний герой, Тоні, тихо і вдумливо готується до власної смерті. Він не йде від світу відразу, він робить це повільно: відпускаючи минуле, книжки, спогади, навіть собаку. Та зв’язок із навколишнім залишається настільки сильним, що його «щоденник відходу» перетворюється на полотно життя, повного болю, прив’язаностей, рефлексій, спогадів минулого та краси. Цей щоденник який начебто про прощання з життям стає таким собі гімном життя.
Стрижі - символ, який він для себе обирає. Вони про недосяжність, спокій, можливо, вічність. І якщо книжки він може «скинути», то стрижі залишаються тими, ким він хоче стати, а хоче він свободи. Тоні хоче бути вільним. Назавжди.
Книга здається трагічною, але насправді це історія про життя. Про те, як можна розпастися на уламки й все одно зберегти цілісність. Про те, що навіть наближаючись до кінця, можна бути дуже живим.
Я дуже довго читала цей твір, ніяк не могла захопитись. Все здавалось повільним, трохи нудним та не зрозумілим. Але і кинути не могла (хоча з цим у мене зазвичай немає проблем легко кидає те, що не подобається читати). Але коли я нарешті перегорнула останню сторінку, то зрозуміла чого незважаючи на все, що я перерахувала, я все ж таки прочитала всі ці 700 сторінок. І моя відповідь – це чесність і щирість. Книга вийшла саме такою.
Рекомендую для повільного та неквапливого читання.

Линии Разлома. Нэнси Хьюстон.

Це одна з книг з мого списку, який я склала після навчання з роботи з травмою в березні. Тому одразу скажу – книга не з легких. Я б охарактеризувала її як сімейну сагу. Цікаво спостерігати, як розгортається трансгенераційна травма, як вона передається і зростає з покоління в покоління, обростаючи новими шарами та болем.

Книга складається з чотирьох розділів, кожен з яких розповідається дитиною віком 6–7 років. Перша історія – від імені Сола, його світогляд, його повсякденне життя, яке просто шокує – від усього того, чого, здається, не повинно бути в житті шестирічного хлопчика. Багато насильства, агресії, злості, самотності. Здається, що хлопчик живе в прекрасній сім’ї, дуже схожій на ту, яку можна побачити в Інстаграмі, але те, що відбувається з ним, з його внутрішнім світом – велике питання.

Далі історія розмотується, як клубок, щоб через батька Сола, його бабусю дістатися до початку цієї родинної історії – його прабабусі. Ерра родом із Німеччини, і її минуле – це таємниця.

Рекомендую, але з обережністю.

Це потужна, приголомшлива історія про Другу світову війну та її жахливі наслідкі.

Повітря, яким ти дихаєш. Франсиш Ди Понтиш Пиблз.
Я люблю книжки з Південної Америки, вони завжди сповнені життя. Якщо любов - то пристрасна, якщо дружба - то без напівтонів: або чорне, або біле. І я особливо ціную романи, які проводять героя через усе життя - від народження до смерті. Вони дають мені можливість побачити себе у цих життєвих відтинках, замислитися над довжиною свого шляху, над очікуваннями, розчаруваннями та радощами.
Про що ця книга?
Про музику. Про самбу, що лунає у кожному рядку. Я не втрималась - почала гуглити й слухати фаду, самбу, босанову. У цій книзі музика - це спосіб проживання життя, інструмент, яким можна висловити те, що словами не зважишся сказати.
Про жіночу дружбу. Напружену, неоднозначну: дружбу-ревність, дружбу-боротьбу, дружбу-відданість і водночас — зраду. Як відокремитися від іншої, не загубивши себе? Як дозволити собі жити власним життям? У цьому аспекті роман нагадав мені «Фелікс Австрія» Софії Андрухович - ті самі надривні, майже хворобливі зв’язки між героїнями.
Про жіночу сексуальність. Багато уваги приділено тілесності, задоволенню, відносинам - як із чоловіками, так і з жінками. Книга сміливо говорить про бісексуальність, про прийняття себе.
Це не та книга, в якій у мене з’явився улюблений герой. Але, можливо, це й на краще - вона не про ідеалізацію, а про життя в усій його складності, чуттєвості й суперечливості.
Рекомендую.

Акты отчаяния. Меган Нолан.
В мене не вийшло читати цю книгу як художню. Я читала її як клінічну віньєтку. Тому мої роздуми про цей роман в саме такому ключі.
Меґан Нолан написала сповідь молодої жінки, яка з усіх сил намагається заслужити любов. І що таке любов з точки зору героїні абсолютно незрозуміло. Стосунки завдають їй сильного болю, я б сказала, що вона не уявляє стосунків без болю та приниження. Ця книга – це не ще один роман про нещасне кохання, це відверта, щира та вбиваюча розповідь про внутрішню порожнечу, про страх бути непотрібною, про спробу відчути себе живою через іншу людину.
Головна героїня ніби розчиняється у своєму партнері. Вона сподівається, що якщо буде «достатньо хорошою», він полюбить її по-справжньому. Але чим більше вона старається, тим менше її залишається. Такі стосунки швидко перетворюються на залежність: вона не може піти, навіть коли страждає. Її тіло теж говорить: через відмову від їжі, через болісний секс, через бажання зникнути. Це не просто розпач – це крик душі: «Поміть мене, полюби мене, підтвердь, що я існую».
Читати боляче і тривожно. Бо в цій історії можна побачити ту частину себе, яка колись теж вірила, що любов треба заслужити. І ту, яка боялася, що якщо перестати старатися, то й любити буде вже ні за що.
Цей роман проте як ранить байдужість, як руйнують стосунки, в яких немає справжньої близькості, і як важко знайти шлях назад до себе. «Акти відчаю» як дзеркало, в якому можна побачити, де закінчується любов і починається жертва.
Рекомендую, але з обережністю.

И хватит про любовь. Эрве Ле Теллье

Це роман про стосунки, які, здається, з’являються нізвідки, і про те, що насправді ніколи не зникає, тобто про бажання. Герої книги: психотерапевт, його пацієнтка, письменник — і всі вони несподівано опиняються в ситуації, коли вже «збудоване» життя більше не задовольняє, а нові почуття змушують сумніватися у власному виборі.

Мені дуже сподобалась назва, для мене вона повінстю про цей роман, він не лише про кохання, а про те, як ми шукаємо себе через інших. Про те, як у стосунках іноді повторюємо старі сценарії: шукаємо не людину, а її образ, щось знайоме з минулого, часто несвідомого. І навіть коли все виглядає зовні гармонійно, тобто є сім’я, діти, стабільність — у глибині може жити відчуття «це не моє життя».

У цьому творі важливо не те, чим усе закінчиться, а те, як герої починають по-іншому бачити себе. Ця книга ставить відкрите питання: а що, якщо почуття, яке ми називаємо коханням, — це не про іншого, а про спробу наново зібрати себе? І чи справді «досить про кохання», чи, навпаки, саме воно відкриває нас до більш глибоких переживань?

Це книга не про зради й драми, а про внутрішню тишу, яку порушує нове бажання. І про те, як непросто визнати собі, що ми можемо хотіти чогось іншого, навіть тоді, коли маємо «все».

Вегетаріанка. Хан Ган
Роман "Вегетаріанка" корейської письменниці Хан Ґан — це історія жінки, яка відмовляється їсти м'ясо і цим кидає виклик суспільству. Цей роман проте як людина може протистояти тиску патріархального суспільства через власне тіло.
Головна героїня Йонхе після страшного сну вирішує стати вегетаріанкою. Її тіло стає територією опору проти суспільних норм. Коли ми не можемо висловити біль словами, наше тіло часто робить це за нас. Відмова Йонхе від м'яса – це символічна відмова від насильства, яке пронизує суспільство. І хоча мова йде про Корею, проблематика актуальні і для України.
Хан Ган показую жорстку систему відносин: дружина звертається до чоловіка на "ви", діти мусять беззаперечно коритися батькам, шлюби укладаються з розрахунку. І в цьому світові не так вже й багато варіантів протестувати, тож вегетаріанство Йонхе – це не просто дієта, а бунт проти такого світоустрою.
Цей твір про безпорадність людини перед тиском суспільства, про можливість перетворення, про існування вільного від людського болю та ролей жертви й агресора.
Роман доволі важкий, проте читається легко. Пісоя себе лишє багато питань та роздумів.
Рекомендую, але якщо ви готові зустрітись віч на віч з болем та безпорадністю.

«Злочини минулого». Кейт Аткінсон

На перший погляд роман Кейт Аткінсон — це класичний детектив: приватний детектив розслідує давні справи, що здаються забутими. Але дуже швидко стає зрозуміло, що перед нами не просто історія про злочини, а книга про пам’ять, біль і внутрішній пошук.

Головний герой Джексон Броуді розгадує не лише загадки зникнень та вбивств, а й долі людей, чиє життя було зламане багато років тому. Він ніби спускається в підземелля чужого минулого, витягуючи на світ те, що довго ховалося в тіні. І саме в цьому психологічна сила роману.

Багато персонажів книги — дорослі, яких усе ще переслідують дитячі травми. Те, що сталося з ними у минулому, нікуди не зникло. Воно сховалося, і тепер через багато років знову проявляється у дивних снах, тривожних думках, раптових спалахах страху. Це схоже на те, як стара рана раптом починає боліти не тому, що сталося щось нове, а тому що біль так і не була прожита.

Кейт Аткінсон пише про те, що ми не можемо просто стерти минуле. Навіть якщо ми про нього не думаємо, воно продовжує жити всередині нас. Іноді у вигляді почуття провини. Іноді як потреба розібратись, знайти сенс, отримати хоч якісь відповіді. Герої книги прагнуть не лише дізнатися, хто вбив, вони хочуть зрозуміти: що з ними сталося? Чому вони досі не можуть відпустити? Що саме в них залишилося незажившим?

Читання цього роману схоже на добру розмову з психологом: спочатку ти не зовсім розумієш, навіщо прийшов, а потім раптом згадуєш те, що давно намагався забути. І починаєш бачити зв’язок між тим, що відбувається з тобою зараз, і тим, що колись було давно.

«Злочини минулого» — це не лише про злочини, а й про душевні рани. Про те, як важливо озирнутися назад не заради помсти чи покарання, а щоб нарешті зрозуміти, хто ти є і чому живеш саме так.

Территория команчей. Артуро Перес-Реверте
Що було зі мною коли я читада цю книгу. Зупинялось серце. Я не була на фронті, але все описано було добре знайоме. Перед очима ніби оживали кадри, де дорослі люди стоять у напруженій тиші, чекаючи звістки про друзів, про колег, що потрапили у пастку війни. Репортери, які, балансуючи між життям та смертю, несуть правду про війну. Кожен рядок ніби запитує: «Чи є тут хтось?», і майже нечутно відповідає: «Так, є». І це розриває серце на шматки.
Війна у Переса-Реверте — це не лише фронт, не лише постріли й вибухи. Це тонке переживання внутрішнього світу людини, яка змушена зібрати себе по шматочках після чергового дня на території смерті. Це нагадування, що попри весь біль, попри страх і втому, життя продовжується. І так само, як ті українські жінки з моєї реальності, які після важкої ночі йдуть на роботу з червоною помадою та стильною зачіскою, герої книги продовжують жити, боротися, шукати сенс серед руїн.
Територія команчів – книга про маленькі прояви любові та турботи, які підтримують нас у найтемніші часи. Це про вибір бути собою, навіть коли навколо руїни. Це про право обирати і висловлювати свою позицію, навіть якщо світ навколо не завжди готовий почути.
Ця книга вчить бачити силу в маленьких жестах і сміливо стояти за себе та свої цінності.
Читайте, дякуйте і любіть.

Хамнет. Меггі О'Фаррелл
Хамнет — не про смерть. Це про тишу після неї. Про подих, який не встиг стати словом. Про сина, який залишив по собі не лише порожнє ліжко, а цілу виставу. Про жінку, яка відчуває світ тонше, ніж дозволено. І про чоловіка, якому залишається тільки грати — бо говорити надто боляче.
Це шепіт. Якби біль мав запах, він пах би яблуками, вітром і старими пергаментами. Якби любов могла ходити босоніж, вона була б Агнес. Жінкою, у якій живе щось від лісу, щось від туману, щось від матері, яка все знає, навіть коли мовчить.
А ще - це про нього. Про батька. Безіменного у книжці, відомого в історії. Того, хто замість плачу пише. Хто бере в руки не дитину, а перо. І виводить сина на сцену, у тінях, у монологах, у привидах. Бо що ще залишається, коли світ зламався?
Це книжка про те, що ми всі трохи привиди. Ті, хто пішов. Ті, хто залишився. Ті, хто не встиг.

Никто не знает тебя. Брианна Лабаскес

Ця книга потрапила до мене випадково – я хотіла прочитати інший твір цього автора, але його не було в електронному вигляді, то ж поки чекала на свою олдскульну паперову книжку читала те, що знайшла в електронному вигляді.
Скажу одразу – детективи, трилери і все таке подібне абсолютно не входить в коло моїх книжкових уподобань. Але тут мене заінтригувала анотація і я ризикнула.

Цей роман виявився надзвичайно цікавим прикладом художньої спроби зануритися в досвід психопатичної особистості, не вдаючись до надмірної демонізації чи романтизації. Авторка досліджує структуру свідомості персонажа, в якому відсутнє емпатійне співпереживання, але присутній раціональний і точний аналіз поведінки інших. І останнє вона використовує як інструмент для досягнення своїх цілей.

Чи цікаво це читати? Мені було цікаво, але…
З того, що сподобалось і хочеться відмітити – це структура роману. Авторка поступово відкриває минуле, вибудовуючи не лише напружений сюжет, а й відчуття вторгнення в чужу внутрішню реальність, яка не потребує любові, а лише контролю. Це заворожує та притягує: як це дивитися на світ очима істоти, позбавленої базового людського тепла. І ось тут хочу сказати про «але». Авторка начебто дуже хотіла аби у читача виникло внутрішнє здригання як від холодної та жахливої порожнечі. Хотілось, но не склалось. Можливо це пов’язано з мовою, можливо із перекладом, але в мене булі якісь картонні відчуття, хорору не вийшло.

В мене немає щирих порад до прочитання цієї книги. Але як прохідна книга, у подорож – може бути.

Бібліотека спалених книжок. Бріанна Лабускес
Це не черговий воєнний роман із героїзмом і трагізмом на кожній сторінці. Ця книжка про інше. Про те, як слова, думки і книжки здатні підтримувати людину тоді, коли зовнішній світ руйнується. Про те, як читання стає актом опору, а бібліотека тихим фронтом, на якому змагаються не армії, а ідеї.
У центрі сюжету три героїні, і кожна з них у різний спосіб втілює жіночий досвід спротиву. У різні роки, в різних країнах, але кожна з них носійка голосу, який занадто довго в історії вважали фоновим. Через свою роботу з книжками, вони втягуються у процеси, що формують свідомість цілого покоління. І саме ця робота обрана, невидима, “негероїчна” з погляду традиційного історичного наративу стає актом політичного спротиву.
Жінки в цій книзі не просто жертви чи супутниці. Вони діють, ухвалюють рішення, помиляються, ризикуючи. Кожен день, година за годиною, не зраджуючи собі та своїм принципам. Вони витримують і не ламаються, навіть тоді коли навколо все руйнується.
Книга захоплюю, відірватись не можливо. В ній не має пафосу на який страждають багато книжок про війну, але є і впертість тих, хто не чекає, що їх назвуть героїнями, але щодня поводяться саме так.
З образів мене дуже захопив образ Берліну 1933 року. Напруження, бажання боротьбі та одночасно страх репресій. І на цьому тлі – героїні, справжні, живі та дуже мужні, хоча вони просто живуть своє життя і не відмовляються від свого я.
Рекомендую? Рекомендую!
Я чекала паперову версію цієї книги з таким нетерпінням і воно того було варте. Чудова книга, не тільки з динамічним сюжетом, але й з простором для роздумів.

Забытые по воскрсеньям. Валери Перрен
Люблю цю авторку. Років пʼять тому я прочитала роман «Поменяй воду цветам» і закохалась в її творчість. Легка, але не легковажна, ніжна, але не солодка, повільна, але не нудна.
У книзі «Забуті по неділях» йдеться про молоду жінку, яка працює в будинку для літніх людей і мешкає у невеличкому селищі разом з кузеном, бабусею та дідусем. Здавалось, що може бути цікавого в такій завʼязці, але повірте, на слово, читати будете і вночі.
Ця книга – про тих, кого ми не помічаємо. Про старих, які стали фоном нашого поспіху. Про жінок, яких життя змусило мовчати. Про кохання, яке не стало щастям, але стало сенсом.
Про старість, яка не героїчна, не красива, не надихаюча, але просто є. Про самотність, яка приходить не завжди тоді, коли ми самі, а часто коли ми поруч з кимось, кого вже давно не відчуваємо. Про життя вдвох, але в тиші, де кожен зачинений у власній в’язниці.
Про молодість, яка сприймається як важкий тягар. Про неможливість відчувати та страх бути поруч з кимось.
Про те, що кожна людина – це прекрасна історія, але кожній історії потрібний слухач.
Раджу. Читати повільно чи поспіхом, на відпустці чи прямуючи на роботу. Тому що, коли читаєш відчуваєш, що щось зсувається всередині і ти живий.

Помпеї. Роберт Гарріс
Ця книга, яку читаєш не очима, а шкірою. Від перших сторінок тут щось напружено гуде. Немов земля готується заговорити. Роберт Гарріс не просто розповідає про катастрофу. Він занурює нас в імперію, що ще дихає спокоєм, ще будує, торгує, команду, але вже стоїть на краю.
Це не книга про попіл. Це книга про життя перед ним. Про людей, які будують акведуки з математичною точністю, але не вміють зчитати наближення вулкану. Про велич Римської імперії, яка здається вічною і в цьому її найбільша ілюзія. Наштовхує на думки проте, що немає нічого стабільного в цьому світові і що наші думки про стабільність, це лише фантазія. Особливо цікаво спостерігати за тим, як технічна думка, політика, жадоба і страх зіштовхуються на фоні ще не вибухлого Везувію. Інженерія тут не просто фон, а окрема дійова особа. Рим у Гарріса — живий, величний, амбітний і трохи засліплений собою. І читати про нього – це наче торкатися грандіозної, але вже приреченої краси.
Рекомендую. Я не знаю наскільки книга відповідає історичній реальності, не так добре знаю історію. Але особисто я, дуже люблю книги, в яких фоном виступають історичні події.

Не лише наші вчинки, а й те, чого ми не зробили, стає нашою долею.
Це цитата з книги «Рассечение Стоуна» Абрахама Вергезе.

Якщо коротко описати сюжет, то це історія двох братів, сіамських близнюків, які народилися зрослими головами і, хоча їх розділили відразу після народження, вони назавжди залишаться єдиним цілим. Але насправді це не лише історія про медичне диво. Це книга про кохання, без якого неможливо жити і яке шукаєш усе життя. Про відданість батьків своїм дітям, про те, що насправді важливе в батьківстві, про те, як це бути хорошою матір’ю чи хорошим батьком. Мені здається, Абрахам дає відповідь на це питання: це про любов, повагу та жагу життя.

Вся книга - це життєвий шлях одного з братів. Історія починається в Ефіопії і там же закінчується, але їхня дорога пролягатиме через Індію, Великобританію та США. Це книга про те, як бути ауслендером, відчувати себе чужим навіть там, де ти готовий віддати серце і працювати до останніх сил. Про любов до країни, яка, попри твою відданість, так і не приймає тебе по-справжньому.

Тут багато медицини. Дуже багато. Вона вплітається в сюжет з перших сторінок і залишається до кінця: операційні сцени, описи інструментів, процедур, діагнозів. Це надає роману особливої глибини й правдивості, але й робить його не для тих, хто воліє уникати таких подробиць. Я попередила.

І, можливо, головне. Ця книга залишає після себе відчуття, ніби ти прожив чиєсь ціле життя: з усіма його втратами, радощами, поразками і перемогами. І тепер воно стало частиною твоєї власної історії.

Щиро раджу.

Спитайте Мієчку. Е. Кузнецова

Читала у відпустці, коли моє життя поставлено на паузу, як і у героїнь роману. З перших рядків почала заздрити героїням, у яких залишився дім дитинства, куди можна втекти, жива бабусі, можна перебирати речі дитинства, пити чай ввечері на терасі, їсти малину з куща, лежати на траві та вдивлятись в зорі, гуляти босоніж стежками, накривати стіл під розлогим горіхом, перебирати яблука та готувати з них все аби запобігти їх псуванню. Це книжка для мене виявилась порталом, порталом у дитинство, у ті часи, коли мріялось легко та невимушено, коли полуденна спека заганяє в дім і немає сил вийти, коли важко поворухнути рукою і очі закриваються, але так не хочеться спати, бо шкода втрачати хоча б хвилину літа.

Мені здається в більшості з нас є такий будинок у який хочеться повернутись, тому що здається, що там можна віднайти відповіді на всі питання. І ця книжка про це нагадала. І тому зараз особливо боляче згадувати про своє літо в Криму на морі у бабусі, чи про дачу батьків на Донецькому морі. Але поки є люди, з якими мріялось, сварилось та жилось, є відчуття, що той шелтер завжди зі мною.

Якщо про книгу, то її можна читати влітку, на морі, не дуже замислюючись про образи героїв, щоб мати час порефлексувати про своє, тому що книга надихає саме на це.

Так як я не встигаю писати свої враження від прочитаних книжок, то просто загружу списком все, що прочитала. Поставлю оцінку по 5-ти бальній системі. Коли буде час і натхнення, продовжу.

1. Убивать осознанно. Карстен Дюсс. 4/5
2. О женщинах и соли. Габриэла Гарсиа. 4/5
3. Трое. Валери Перрен. 5/5
4. Завет воды. Абрахам Вергезе. 5/5
5. Море спокойствия. Эмили Сент-Джон Мандел. 3/5
6. Что видно отсюда. Марьянп Лекки. 4/5
7. Лес повешенных лисиц. Арто Паасилинна. 4/5
8. Дім у волошковому морі. Т.Дж.Клюн. 3/5 (один бал точно за переклад знизила, чомусь здається, що він трохи знизив враження від книги).

Щось читали з цього? Які враження?