Інший Айнштайн. Хто обґрунтував теорію відносності. Марі Бенедикт

Історія про першу дружину видатного вченого Альберта Ейнштейна. В цьому перекладі так звучить прізвище видатного Ейнштейна. Насправді – це дуже сумна історія про становище жінки та про її складний шлях у чоловічому світі науки. Незважаючи на те, що ця тема мені близька і Марі Кюрі і Софья Ковалевська дуже довго були моїми улюбленицями, ця книга мені не дуже сподобалась. Чи то головна героїня дратувала, чи то Айнштейн бісив на кожному кроці. Але читати було важко, тому що якось захлинало власними емоціями та відчуттям тотальної несправедливості. Але як би там не було. Раджу прочитати аби в котрий раз нагадати собі про шлях жінки.

Сині двері зліва. Артем Чех.

Про Артема Чеха я дізналась тільки після повномасштабного вторгнення. Хтось поділився в стрічці його фейсбуком. І це було про попадання в біль та тугу, щось таке знайоме. Я читала його рядки на телефоні вночі і думала як так можливо попадати в саму душу, як він знаходить ті слова, як знає, що сказати. І ось нещодавно я прочитала його «Сині двері зліва».

Читала і відчувала якесь тупе роздратування, яке підіймалось і накатувало хвилями. Не можу відказати в майстерності – інколи мене нудило від реалістичності запаху. Описи інтер’єрів вдавались такими знайомими, що хотілось казати «звідки знаєш». Якщо брати дрібниці, то слово використовується на всі сто, я вражена майстерністю. Все таке живе та натуральне, відчувається об’єм.

Але стосовно ідеї, я трохи розгублена. Я довго не могла сформувати про що твір. Про самотність у великому місті у натовпі людей? Про розчинення та розмивання власних кордонів, про злиття? Про мрії, яким не здійснитись? Враховуючи все це, не можу сказати, що рекомендую цей твір для читання. І питання: хто знає творчість Чеха, що порадити почитати?

Я закінчила читати Катананхе С. Андрухович у суботу. Знадобилось лише декілька годин аби прочитати цей твір, не порівняти з Амадокою. Коли починала читати, спіймала себе на думці, що буду читати всю ніч, як колись забуваючи про обов’язки наступного дня та нехтуючи правилами здорового сну. Чогось хотілось бути з тим текстом, з тими словами, спокійними реченнями, ритмікою та думками.
Мені сподобався твір.
Мені сподобалось пірнати в метафори та йти за думкою авторки, іноді втрачати її та бачити якісь свої змісти. Так, не завжди це вдавалось і я дратувалась, що не розумію. Тому відкладала книгу та йшла гуляти собаку, благо в мене завжди є кого вигуляти. А потім поверталась, і щось, як і у випадку, складних задач з математики, клацало і ставало на свої місця.
Мені сподобалась мова, як широка та дуже глибока річка, спокійна та врівноважена. Хотілось колихатись на цих хвилях та просто бути.
Меня здається я прочитала всі інтерв’ю Софії стосовно цієї книги і мені це допомогло по-іншому подивитись на образи головних героїв. Але дякую собі, що я зробила після того як прочитала і склала своє враження від твору.
Якщо коротко, то ця книга стала для мене книгою про непевність, про незрозуміле майбутнє, про страх щодо нього та все ж таки про надію. Захотілось написати про Катананхе саме сьогодні, після подій вчорашнього дня, коли біль застиг у повітрі, коли важко дихати. Тому що за кожним важким днем стає інший, і мусиш вставати і рухатись. Робити своє, з надією.

Другий день відпустки, а мені нема що читати. Напишіть, що ви читаєте і вам прям вау як подобається. Чи порадьте книжкових блогерів, у яких можна щось цікаве знайти.

На правах адміна рекламую свій Адвент-календар для бітьків підлітків.

“Вона нічого не хоче”,
“У нього в кімнаті безлад”,
“Вона мене не слухає”,
“Його друзі важливіші за сім’ю”,
“Кинула всі додаткові заняття”,
“Я з ним говорю, а він мене наче й не чує”.
Знайомо?

Щоб знайти відповіді на головне питання: як не лише пережити підлітковий вік із найменшими втратами, але й зберегти добрі стосунки з сином або донькою, запрошуємо взяти участь в Адвент-календарі “Я і мій підліток: курс на зближення”.

Як це буде відбуватися?
▶️У закритому телеграм-каналі.
▶️Щодня лише одне невелике завдання, яке дозволить по-новому поглянути на ваші стосунки з дитиною.
▶️З 1 по 25 грудня.
▶️З простором для рефлексії та зворотнім зв’язком від професійного психолога.

Чи перестане ваш підліток після 25 днів адвенту грубити, створювати хаос і безлад навколо себе, а натомість почне вчитися, лягати спати о 21:00 та видалить усі ігри зі смартфона?
Хотілося б сказати: “Так, звичайно!”, але це не так. Нічого з цього не станеться.

Але відбудеться щось інше. Після 25 днів адвенту ви краще зрозумієте себе, свої тривоги та побоювання щодо сина чи доньки. За колючками й емоційними сплесками ви побачите невпевненість, незручність і пошуки себе. Розуміючи свої почуття і страхи, ви зможете спілкуватися з дитиною з позиції впевненості та спокою, а не з тривожності. І саме це стане запорукою гармонійних стосунків, у яких знайдеться місце для любові й поваги один до одного.

Вартість участі — 20 євро або 900 грн. Якщо хочете взяти участь, напишіть у приватні повідомлення.

Близости. Кэти Китамура

Знахідка цього тижня. Читала у російському перекладі. На одному подиху, дуже рефлексивна книжка, про мови, про розуміння, про скляні бар’єри, про кохання, про те що роз’єднує і про те, що об’єднує, про силу обирати себе.
Ця книга дуже мене здивувала. Зазвичай я бачу розв’язку сюжету одразу, як тільки з’являється новий герой можу передбачити куди його закине автор або авторка. В цій книзі – повний провал, доля двох героїв мене здивувала.

Якщо без спойлерів, то це історія синхронної перекладачки, яка приїхала працювати в Гаагу в Суді. Трохи робочих буднів, трохи роздумів про мову та особливості перекладу, дрібка історій друзів головної героїні і основний пласт – це про особисте життя.

Книга маленька проковтнула за 1 день, точніше вистачило часу аби доїхати на корпоратив і повернутись додому.

Кристин Ханна. С жизнью наедине.

Ця книга стала гімном любові до Аляски зокрема і любові до дикої природи загалом. Мені було цікаво читати про зимівлю та дику природу. І це було добре. Але ось усе інше… Банально й передбачувано. Життя з батьком, у якого ПТСР, жахливе і відразливе, страх заражає і паралізує. Зміни вимагають сміливості та рішучості, і тільки любов може зруйнувати морок і павутину страху.

Можу рекомендувати для читання в дорозі, коли важко зосередитися і запам’ятовувати деталі.

Новий рік - нові книжки. Що плануєте читати? Я почала Ханья Янагихара "До самого рая".
І все думаю яка книга стала для мене книгою 2024 року. Зазвичай мені легко визначитись, тому що я часто подумки повертаюсь до книги, продовжую читати автора книги, шукаю якусь інформацію. Тобто книга або описані події не відпускають. Цього року якось все інакше. Але я нарешті визначилась.
Цірцея. Медлін Міллера. Ця книга – історія про все, що є так важливо у нашому житті: про відношення з дітьми та батьками, про кохання, про дружбу, про прийняття старості та смерті, про неможливість змиритись з певним порядком речей у цьому світові, про власні похибки та намагання їх виправити. І головне – це книга про пошук себе та власного шляху, про розуміння та прийняття своїх потреб та бажань.

До самого рая. Ханья Янагихара
Читати Ханью Янагихару непросто і мучительно боляче. Але від її книг неможливо відірватись. Я скажу одразу, що і цей її роман я рекомендую, як і "Маленьке життя".
Роман розгортається протягом трьох століть, кожне з яких представлено окремою, незвʼязаною між собою частиною. Події кожної частини відбуваються в домі на Вашингтонській площі, де мешкає кілька поколінь одного і того ж роду. Незважаючи на зміну епох, в романі простежуються повторювані мотиви: сімейні таємниці, незавершені історії і вічна боротьба героїв зі своїми "слабкостями". Кожен новий Девід, Едвард або Натаніель стикається з викликом і гострою, буквально життєво необхідною потребою подолати себе і здійснити непростий крок, який змінить його життя.
Мене ця книга, окрім звичайно автора, привабила назвою, я довго розмірковувала, про що може бути сюжет, коли в самій назві закладений вектор, як би вже кінцева точка руху - рай, щось неймовірно світле і хороше. Але сюжет рухається з точністю до навпаки, є і втрачений рай, і відчай, і розчарування, і туга. Герої живуть своє життя і шукають себе, як би, тільки коли вони дадуть відповідь на своє питання, рай виявиться поряд.
Для мене ця книга про надію, незважаючи на темні фарби і повну безнадійність. Якщо ми віримо в любов, в те, що ми можемо бути щасливими і вільними, не завдяки, а всупереч, то це дає сили. Віра в кохання допомагає, пробачте за мій пафос, долати труднощі і виклики долі, навіть якщо все навколо проти нас і немає ніякої надії на зміну. І коли ця віра стає частиною нас, то і світ відкривається назустріч і з'являються нові можливості.
В коментарях запрошую поговорити тих, хто прочитав. Як вам? Про що цей роман для вас?

Песнь пророка. Пол Линч.

Прочитала цю книгу у січні, але відгук наважилась писати тільки зараз у березні. Я читала цю книгу з книжковим клубом, то ж мала можливість потім обговорити її з дівчатами на засіданні.

Це історія про війну. Про те що одного дня ти прокидаєшся від вибухів і того, що твоє життя зруйновано, що немає орієнтирів, що все що, поки що, з тобою твої діти. І потрібно приймати глобальні рішення з одного боку, а з іншого годувати, прати речі та вкладати спати. Одною рукою намагатись втримати світ, одночасно вирішувати, що робити з життям далі. Це страшна книга, автор настільки реалістично та по справжньому описав відчуття, коли світ зруйнований, а ти мусиш жити, що я декілька разів перевіряла чи не був він на війні в Україні. Але ні, він писав твір, орієнтуючись на події в Сирії. І від того стає моторошно, тому що мова війни однакова: руйнування, біль, безпорадність, страх, відчай.

Чи раджу я цю книгу? Мабуть ні, тому що можлива ретравматизація. Але якщо відчуваєте в собі сили, звичайно. Вона про нас, про кожну окремо та всіх разом.

Стрижи. Фернандо Арамбуру. Це – філософський текст, що не просто ставить запитання, а змушує подивитися їм в очі. Це не книга з відповідями. Це книга-лабіринт. Про свободу й самотність, про життя і смерть, про вибір, який робить тебе людиною, а можливо і ні.
Головний герой, Тоні, тихо і вдумливо готується до власної смерті. Він не йде від світу відразу, він робить це повільно: відпускаючи минуле, книжки, спогади, навіть собаку. Та зв’язок із навколишнім залишається настільки сильним, що його «щоденник відходу» перетворюється на полотно життя, повного болю, прив’язаностей, рефлексій, спогадів минулого та краси. Цей щоденник який начебто про прощання з життям стає таким собі гімном життя.
Стрижі - символ, який він для себе обирає. Вони про недосяжність, спокій, можливо, вічність. І якщо книжки він може «скинути», то стрижі залишаються тими, ким він хоче стати, а хоче він свободи. Тоні хоче бути вільним. Назавжди.
Книга здається трагічною, але насправді це історія про життя. Про те, як можна розпастися на уламки й все одно зберегти цілісність. Про те, що навіть наближаючись до кінця, можна бути дуже живим.
Я дуже довго читала цей твір, ніяк не могла захопитись. Все здавалось повільним, трохи нудним та не зрозумілим. Але і кинути не могла (хоча з цим у мене зазвичай немає проблем легко кидає те, що не подобається читати). Але коли я нарешті перегорнула останню сторінку, то зрозуміла чого незважаючи на все, що я перерахувала, я все ж таки прочитала всі ці 700 сторінок. І моя відповідь – це чесність і щирість. Книга вийшла саме такою.
Рекомендую для повільного та неквапливого читання.

Линии Разлома. Нэнси Хьюстон.

Це одна з книг з мого списку, який я склала після навчання з роботи з травмою в березні. Тому одразу скажу – книга не з легких. Я б охарактеризувала її як сімейну сагу. Цікаво спостерігати, як розгортається трансгенераційна травма, як вона передається і зростає з покоління в покоління, обростаючи новими шарами та болем.

Книга складається з чотирьох розділів, кожен з яких розповідається дитиною віком 6–7 років. Перша історія – від імені Сола, його світогляд, його повсякденне життя, яке просто шокує – від усього того, чого, здається, не повинно бути в житті шестирічного хлопчика. Багато насильства, агресії, злості, самотності. Здається, що хлопчик живе в прекрасній сім’ї, дуже схожій на ту, яку можна побачити в Інстаграмі, але те, що відбувається з ним, з його внутрішнім світом – велике питання.

Далі історія розмотується, як клубок, щоб через батька Сола, його бабусю дістатися до початку цієї родинної історії – його прабабусі. Ерра родом із Німеччини, і її минуле – це таємниця.

Рекомендую, але з обережністю.

Це потужна, приголомшлива історія про Другу світову війну та її жахливі наслідкі.

Повітря, яким ти дихаєш. Франсиш Ди Понтиш Пиблз.
Я люблю книжки з Південної Америки, вони завжди сповнені життя. Якщо любов - то пристрасна, якщо дружба - то без напівтонів: або чорне, або біле. І я особливо ціную романи, які проводять героя через усе життя - від народження до смерті. Вони дають мені можливість побачити себе у цих життєвих відтинках, замислитися над довжиною свого шляху, над очікуваннями, розчаруваннями та радощами.
Про що ця книга?
Про музику. Про самбу, що лунає у кожному рядку. Я не втрималась - почала гуглити й слухати фаду, самбу, босанову. У цій книзі музика - це спосіб проживання життя, інструмент, яким можна висловити те, що словами не зважишся сказати.
Про жіночу дружбу. Напружену, неоднозначну: дружбу-ревність, дружбу-боротьбу, дружбу-відданість і водночас — зраду. Як відокремитися від іншої, не загубивши себе? Як дозволити собі жити власним життям? У цьому аспекті роман нагадав мені «Фелікс Австрія» Софії Андрухович - ті самі надривні, майже хворобливі зв’язки між героїнями.
Про жіночу сексуальність. Багато уваги приділено тілесності, задоволенню, відносинам - як із чоловіками, так і з жінками. Книга сміливо говорить про бісексуальність, про прийняття себе.
Це не та книга, в якій у мене з’явився улюблений герой. Але, можливо, це й на краще - вона не про ідеалізацію, а про життя в усій його складності, чуттєвості й суперечливості.
Рекомендую.

Акты отчаяния. Меган Нолан.
В мене не вийшло читати цю книгу як художню. Я читала її як клінічну віньєтку. Тому мої роздуми про цей роман в саме такому ключі.
Меґан Нолан написала сповідь молодої жінки, яка з усіх сил намагається заслужити любов. І що таке любов з точки зору героїні абсолютно незрозуміло. Стосунки завдають їй сильного болю, я б сказала, що вона не уявляє стосунків без болю та приниження. Ця книга – це не ще один роман про нещасне кохання, це відверта, щира та вбиваюча розповідь про внутрішню порожнечу, про страх бути непотрібною, про спробу відчути себе живою через іншу людину.
Головна героїня ніби розчиняється у своєму партнері. Вона сподівається, що якщо буде «достатньо хорошою», він полюбить її по-справжньому. Але чим більше вона старається, тим менше її залишається. Такі стосунки швидко перетворюються на залежність: вона не може піти, навіть коли страждає. Її тіло теж говорить: через відмову від їжі, через болісний секс, через бажання зникнути. Це не просто розпач – це крик душі: «Поміть мене, полюби мене, підтвердь, що я існую».
Читати боляче і тривожно. Бо в цій історії можна побачити ту частину себе, яка колись теж вірила, що любов треба заслужити. І ту, яка боялася, що якщо перестати старатися, то й любити буде вже ні за що.
Цей роман проте як ранить байдужість, як руйнують стосунки, в яких немає справжньої близькості, і як важко знайти шлях назад до себе. «Акти відчаю» як дзеркало, в якому можна побачити, де закінчується любов і починається жертва.
Рекомендую, але з обережністю.

И хватит про любовь. Эрве Ле Теллье

Це роман про стосунки, які, здається, з’являються нізвідки, і про те, що насправді ніколи не зникає, тобто про бажання. Герої книги: психотерапевт, його пацієнтка, письменник — і всі вони несподівано опиняються в ситуації, коли вже «збудоване» життя більше не задовольняє, а нові почуття змушують сумніватися у власному виборі.

Мені дуже сподобалась назва, для мене вона повінстю про цей роман, він не лише про кохання, а про те, як ми шукаємо себе через інших. Про те, як у стосунках іноді повторюємо старі сценарії: шукаємо не людину, а її образ, щось знайоме з минулого, часто несвідомого. І навіть коли все виглядає зовні гармонійно, тобто є сім’я, діти, стабільність — у глибині може жити відчуття «це не моє життя».

У цьому творі важливо не те, чим усе закінчиться, а те, як герої починають по-іншому бачити себе. Ця книга ставить відкрите питання: а що, якщо почуття, яке ми називаємо коханням, — це не про іншого, а про спробу наново зібрати себе? І чи справді «досить про кохання», чи, навпаки, саме воно відкриває нас до більш глибоких переживань?

Це книга не про зради й драми, а про внутрішню тишу, яку порушує нове бажання. І про те, як непросто визнати собі, що ми можемо хотіти чогось іншого, навіть тоді, коли маємо «все».

Вегетаріанка. Хан Ган
Роман "Вегетаріанка" корейської письменниці Хан Ґан — це історія жінки, яка відмовляється їсти м'ясо і цим кидає виклик суспільству. Цей роман проте як людина може протистояти тиску патріархального суспільства через власне тіло.
Головна героїня Йонхе після страшного сну вирішує стати вегетаріанкою. Її тіло стає територією опору проти суспільних норм. Коли ми не можемо висловити біль словами, наше тіло часто робить це за нас. Відмова Йонхе від м'яса – це символічна відмова від насильства, яке пронизує суспільство. І хоча мова йде про Корею, проблематика актуальні і для України.
Хан Ган показую жорстку систему відносин: дружина звертається до чоловіка на "ви", діти мусять беззаперечно коритися батькам, шлюби укладаються з розрахунку. І в цьому світові не так вже й багато варіантів протестувати, тож вегетаріанство Йонхе – це не просто дієта, а бунт проти такого світоустрою.
Цей твір про безпорадність людини перед тиском суспільства, про можливість перетворення, про існування вільного від людського болю та ролей жертви й агресора.
Роман доволі важкий, проте читається легко. Пісоя себе лишє багато питань та роздумів.
Рекомендую, але якщо ви готові зустрітись віч на віч з болем та безпорадністю.

«Злочини минулого». Кейт Аткінсон

На перший погляд роман Кейт Аткінсон — це класичний детектив: приватний детектив розслідує давні справи, що здаються забутими. Але дуже швидко стає зрозуміло, що перед нами не просто історія про злочини, а книга про пам’ять, біль і внутрішній пошук.

Головний герой Джексон Броуді розгадує не лише загадки зникнень та вбивств, а й долі людей, чиє життя було зламане багато років тому. Він ніби спускається в підземелля чужого минулого, витягуючи на світ те, що довго ховалося в тіні. І саме в цьому психологічна сила роману.

Багато персонажів книги — дорослі, яких усе ще переслідують дитячі травми. Те, що сталося з ними у минулому, нікуди не зникло. Воно сховалося, і тепер через багато років знову проявляється у дивних снах, тривожних думках, раптових спалахах страху. Це схоже на те, як стара рана раптом починає боліти не тому, що сталося щось нове, а тому що біль так і не була прожита.

Кейт Аткінсон пише про те, що ми не можемо просто стерти минуле. Навіть якщо ми про нього не думаємо, воно продовжує жити всередині нас. Іноді у вигляді почуття провини. Іноді як потреба розібратись, знайти сенс, отримати хоч якісь відповіді. Герої книги прагнуть не лише дізнатися, хто вбив, вони хочуть зрозуміти: що з ними сталося? Чому вони досі не можуть відпустити? Що саме в них залишилося незажившим?

Читання цього роману схоже на добру розмову з психологом: спочатку ти не зовсім розумієш, навіщо прийшов, а потім раптом згадуєш те, що давно намагався забути. І починаєш бачити зв’язок між тим, що відбувається з тобою зараз, і тим, що колись було давно.

«Злочини минулого» — це не лише про злочини, а й про душевні рани. Про те, як важливо озирнутися назад не заради помсти чи покарання, а щоб нарешті зрозуміти, хто ти є і чому живеш саме так.

Территория команчей. Артуро Перес-Реверте
Що було зі мною коли я читада цю книгу. Зупинялось серце. Я не була на фронті, але все описано було добре знайоме. Перед очима ніби оживали кадри, де дорослі люди стоять у напруженій тиші, чекаючи звістки про друзів, про колег, що потрапили у пастку війни. Репортери, які, балансуючи між життям та смертю, несуть правду про війну. Кожен рядок ніби запитує: «Чи є тут хтось?», і майже нечутно відповідає: «Так, є». І це розриває серце на шматки.
Війна у Переса-Реверте — це не лише фронт, не лише постріли й вибухи. Це тонке переживання внутрішнього світу людини, яка змушена зібрати себе по шматочках після чергового дня на території смерті. Це нагадування, що попри весь біль, попри страх і втому, життя продовжується. І так само, як ті українські жінки з моєї реальності, які після важкої ночі йдуть на роботу з червоною помадою та стильною зачіскою, герої книги продовжують жити, боротися, шукати сенс серед руїн.
Територія команчів – книга про маленькі прояви любові та турботи, які підтримують нас у найтемніші часи. Це про вибір бути собою, навіть коли навколо руїни. Це про право обирати і висловлювати свою позицію, навіть якщо світ навколо не завжди готовий почути.
Ця книга вчить бачити силу в маленьких жестах і сміливо стояти за себе та свої цінності.
Читайте, дякуйте і любіть.

Хамнет. Меггі О'Фаррелл
Хамнет — не про смерть. Це про тишу після неї. Про подих, який не встиг стати словом. Про сина, який залишив по собі не лише порожнє ліжко, а цілу виставу. Про жінку, яка відчуває світ тонше, ніж дозволено. І про чоловіка, якому залишається тільки грати — бо говорити надто боляче.
Це шепіт. Якби біль мав запах, він пах би яблуками, вітром і старими пергаментами. Якби любов могла ходити босоніж, вона була б Агнес. Жінкою, у якій живе щось від лісу, щось від туману, щось від матері, яка все знає, навіть коли мовчить.
А ще - це про нього. Про батька. Безіменного у книжці, відомого в історії. Того, хто замість плачу пише. Хто бере в руки не дитину, а перо. І виводить сина на сцену, у тінях, у монологах, у привидах. Бо що ще залишається, коли світ зламався?
Це книжка про те, що ми всі трохи привиди. Ті, хто пішов. Ті, хто залишився. Ті, хто не встиг.