На правах админа прорекламирую другой свой канал. https://t.me/cherez_ne_mogu

Е. Гілберт Природа всіх речей

Почну з початку. Елізабет як автор «Їсти, молитися, кохати» мені не сподобалась категорично, але я у захваті від її публічних виступів, від способу іі мислення, і іі роман про дівчат в Нью-Йорку справив на мене враження. Тому Природу всіх речей я починала читати з очікуванням і тривогою одночасно.

Природа всіх речей виявилась такою багатошаровою книгою, відкрила для мене портал спогадів та внутрішніх спостережень. По-перше, це сімейна сага. Я люблю читати сімейні саги, тому що вони завжди надихають мене на роздуми про родинні зв’язки та родове дерево. По-друге, велику частину в книзі займають роздуми навкруги ботаніки і ботанічна ілюстрація. А ботаніка і саме ботанічні малюнки – це було те ще випробування під час навчання на біологічному факультеті. По-третє, мохи – як один з головних героїв книги, принаймні для мене. Я обожнюю цей відділ рослин, для мене мохи та лишайники – це такі собі істоти з іншої планети, загадкові, казкові та наповнені чимось магічним. І останнє – це дійсно красива історія про життя, яке наповнене пристрастю до пізнання. Для мене це як альтернативна історія, як воно може бути, коли обираєш інший шлях, той що відрізняє тебе від інших, коли слухаєш себе та шукаєш своє покликання.

Раджу. Як на мене, чудова книга для осінніх вечорів. ЇЇ гарно читати повільно, смакуючи та обмірковуючи, звертаючи уваги на власні почуття та рефлексію.

Беспокойный ум. Моя победа над биполярным расстройством
Кей Джеймисон.
Видела много отзывов от людей с БАР про эту книгу. И это были нелестные отзывы: романтизация заболевания, нет правдивого описания тех эпизодов, которые действительно разрушают жизнь, очень прилизанная история, нет описания стигматизации, с которыми сталкиваются страдающие люди. Я знаю про БАР много, поэтому читала книгу ни как DSM или учебник по психиатрии, а скорее как литературный дневник. И, мне кажется, что это и спасло для меня эту книгу. Дневник полемичен и подчинен определенной авторской идее, у него нет цели и возможности показывать объективную реальность. Это мнение автора, его жизненная позиция, жизненный опыт и его рефлексия. Поэтому, если есть желание прикоснуться к понятию биполярное расстройство – welcome.

Безмолвный пациент. Алекс Михаэлидес.

Талантливая художница Алисия убила своего мужа и после убийства не проронила ни слова. К ней, в психиатрическую больницу, приезжает психотерапевт Тео, который хочет помочь художнице заговорить и назвать имя настоящего убийцы. Это затравка.

Книга как ликбез про психотерапию. Много обьяснений и пояснений как все-таки работает психотерапия. Много размышлений на тему вины, стыда, любви и ненависти. Прочитала за один день, но отзыв не могу написать около месяца. С одной стороны – захватывает и ты листаешь страницу за страницей, чтобы поймать убийцу, а сдругой стороны – немного скучно и предсказуемо. Поэтому рекомендую с осторожностью.

Переможці. Ф. Бакман.
Я люблю Ф. Бакмана. За його щирість, невимушеність, чесність та відвертість. Він говорить такі прості, зрозумілі та необхідні слова про любов, про родину, про дружбу, про кохання, про страхи та побоювання, про смерть, про розпач та відчай. З його книжками постійно плачеш, смієшся, стискаєш кулачки за улюблених героїв. Він примушує не тільки думати, але й відчувати. Відчувати тобто жити. Якщо вам сумно – почитайте Бакмана, якщо ви в розпачі – почитайте Бакмана, якщо у вас криза – почитайте Бакмана, якщо діти вирослі – почитайте Бакмана, якщо батьки вас не розуміють – почитайте, ну ви зрозуміли.
«Переможці» - це остання книжка з трилогії про життя невеликого містечка на півночі країни. Сувора зима і щирі люди, віддаленість від центра країни, але близькість до почуттів. Хокей як символ життя. Всі ми граємо в хокей, навіть якщо жодного разу не брали в житті ключку.

Я бачу, вас цікавить пітьма. Ілларіон Павлюк.

Трохи дала часу собі перед тим як сісти за написання цього відгуку. Поки читала, то весь час була думка «Боже, мені треба негайно припинити це читати, для чого я це роблю». Але за якійсь тиждень книгу було подолано. Читала, бо дуже хотіла скласти своє враження, тому що бачила багато схвальних відгуків. Тому вирішила читати аби не бути «Не читал, но не одобряю».

В багатьох рецензіях я читала, що є багато відсилів до Кінга. Я Кінга не читала, каюсь не люблю я його. Але для мене особисто було дуже багато відсилів до Булгакова та його Маргарити. І, навіть, загальна атмосфера твору схожа з Майстром і Маргаритою. Єдине в останній більше сарказму.

Для мене ця книга стала просто квінтесенцією безпорадності та відчаю. Кружляння по колу, заціпеніння, страх та заздрість, самотність, ниці та негідні вчинки. Як на мене дуже велика концентрація на сторінках. Таке враження, що пітьма не лише цікавить героїв книги – вона захопила їх, вона стала ними. Хотілося швидше закрити книгу та діти іі кудись як подалі. Думається про героїв важко, тому що дуже багато огиди і хочеться зробити вигляд, що цього не існує в твоєму житті. Шукати шляхів не має бажання та сил.

Зазвичай в кінці року замість особистих підсумків на широкий загал, я пишу про книгу року. В середньому за рік я читаю близька 50 книжок. Інколи більше, інколи менше. Запамʼятовується з них різна кількість, але зазвичай є книга до якої я подумками повертаюсь і повертаюсь. Я раджу її читати, я цитую іі, читаю рецензії, відшукую інформацію про автора або події, що є в основі сюжету. Тобто певний час ця книга займає значне місце в моїх роздумах. Інколи це доволі популярна книга, іноді щось зовсім не сучасне. Декілька днів я думала, що ж буде в цьому році моєю книгою. І думками поверталась до однієї. Але я чомусь вирішила, що читала іі в минулому році. Здавалось це було так давно, що потім я прожила багато всього. Але сьогодні я відкрила свої нотатки і побачила, що цю книгу я прочитала таки в цьому році. З іі автором в мене все не просто. Прочитала та переслухала багато її інтервʼю, з деякими згодна, з деякими сперечаюсь, з чимось погоджуюсь, з чимось - зовсім ні. І це так цікаво для мене, тому що зазвичай я впадаю якусь безумовну ідеалізацію. Отож книга 2023 року для мене Музей покинутих секретів. О. Забужко.
Мені здається, що я обрала слушний час аби нарешті прочитати цей твір. Мене ніколи не лякали товсті книги, але щодо секретів я мала певні сумніви. Забужко відома своїми довгими реченнями, потоком думок, рефлексіями. Але з Музеєм в мене любов та суцільний захват. Це як стрибнути у річку і дати їй нести тебе.
Музей – це книга не стільки про УПА, скільки про вибір. У житті кожної людини є точка розгладження, де вона робить вибір. Яким він буде це залежить тільки від неї особисто: зрадити своїм мріям чи ні, обрати темний чи світлий бік, допомагати чи робити вигляд що нічого не відбувається.
Красива та багатогранна метафора дитячих секретів. Минуле, те що поховане, навіть глибоко-глибоко, все рівно продовжує жити та впливати на хід подій, на сучасне. Кожна історія має бути розказана та вислухана, саме тоді є надія, що відбудуться зміни. Тому що все що відбувалось і відбувається має сенс.
Рекомендую. До того ж українська мова у Забужко неперевершено багата та яскрава.
А яка ваша книга року?

Ольга Котрус. Неровные швы.

Красивая история про путь к себе, смелость, веру себя, поддержку и собаку. Именно собака стала моим любимцем, как своеобразное альтер-его героини. Добрый, но сильный, спокойный и уверенный в своих силах. Как часто мы позволяем себе искренность, прежде всего с самим собой. Как часто мы называем вещи своими именами: насилие – насилием, равнодушие – равнодушием, а любовь – любовью. Как признаться себе, что надо что-то менять, собраться и сделать решительный шаг на встречу новой и настоящей себе.

Легко читать, легко сопереживать, легко плакать и радоваться. Рекомендую.

Завтра, завтра, завтра. Габриэль Зевин.

Противоречивые отзывы в интернете, от восторженных до разгромных. В этот раз я примкну к тем, кто восхищается и рекомендует. Удивительно легкая для чтения книга. С одной стороны много фактов, подробностей, но в то же время остается место для своих раздумий и фантазий. Интересно читать книгу про создание виртуальных игровых миров, если принять во внимание, что роман – это тоже виртуальный мир. И в этом виртуальном мире, разворачивается еще один виртуальный мир, в котором тоже есть место другому миру. Получается этакий зеркальный коридор.

Главные герои создают компьютерные игры. Они знают друг друга с детства и их связывает не только взаимная симпатия, но и предательство и обида. Эта история про любовь, про веру, про преданность, про прощение, про одиночество, про надежду и веру. Я читала эту книгу в период новогодних праздников, и она стала для меня виртуальным мостиком между старым и новым годом, временем, когда закрываются одни двери и открываются новые.

В книге нелинейное повествование, которое я просто обожаю, очень похоже на воспоминания или сновидения, что опять в контексте создания виртуальных миров очень и очень концептуально.

Еще хочу отметить, что в книге поднимается вопрос места женщины в IT.

Рекомендую.

Цирцея. Мадлен Миллер.

Никогда еще греческие боги не были мне так близки как при чтении этой книги. Это история жизни богини Цирцеи, дочери титана Гелиоса, самого солнца. Без википедии и гугла великого, кто помнит про Цирцею? Что она жила в изгнании на острове, среди птиц, зверей и трав, и как она превратила спутников Одиссея в свиней, что задерживала великого героя от дороги домой не один месяц.

Мадлен Миллер показала Цирцею совсем другой, дала задуматься, что стоит за внешней обжигающе-прекрасной и величественной стороны. История про бессмертную богиню превратилась в историю про женщину, которая жаждет любви и близости, жаждет отдавать и принимать, страдает от боли предательства и боли одиночества. Бессмертия становится проклятием и непомерно тяжелым грузом. Жизнь без возможности разделить радость рассветов и закатов, первых толчков ребенка, а потом и его первого крика, и его первых робких шагов. Оказывается, нет большей роскоши, чем стареть вместе и не зажигать погребальные костры в одиночестве.

Рекомендую. Удивительное прочтение греческого мифа с послевкусием надежды.

Білий попіл. І. Павлюк.
Або чи варто давати авторові другий шанс.

В моєму випадку з Павлюком – так. Наскільки мені не сподобалась і була огидна «Я бачу, вас цікавить пітьма», настільки мені сподобався Попіл.
Я навіть не знаю що так мене захопило і не відпускало. Чи то сюжет, чи то містичні загадки, чи то переплетіння зі знайомим сюжетами, чи то колоритні описи. Можливо все разом. Але читала я майже як у дитинстві – не відволікаючись на сон. Ця книга не змінить світогляд, не познайомить з чимось новим, але дозволить розвантажити голову, дати відпочинок від важких думок, подарує трохи адреналіну.
Раджу.

Мадлен Миллер. Песнь Ахилла.

Читала російською, українською не знайшла. Англійську не подужала би.
Здається в мене зʼявилась ще одна улюблена авторка. Читати грецькі міфи у її трактуванні – це суцільна радість та захоплення. Здається де там та давня Греція, але де ми. ХХІ століття зі своїми технологіями, штучним інтелектом по відчуттям та переживанням зовсім поруч. Ця історія про Ахілла та його найближчуу людину Патрокла виявилась про кохання та зраду, про війну та шлях воїна, про пошук свого голосу та місця, про материнську любов та силу, про довіру та гордість. І знов грецькі міфи стали сучасними та актуальними. І мені здається, що я нарешті навіть почала трохи розбиратись у пантеоні богів.
Раджу. Навіть всілякі дрібні недоліки на які вказувала перекладачка книги мене не розчарували.

На честь 8 березня про світ в якому ми живемо, народжуємо дітей, сподіваємось та продовжуємо виборювати свої права мовою цифр від Кріадо Перес.

Невидимые женщины: Почему мы живём в мире, удобном только для мужчин. Неравноправие, основанное на данных Кэролайн Криадо Перес.

Книгу читала російською тож назва і цитати будть російською.

По-перше, це книга в топі моїх подарункових книг. Я раджу читати її жінкам, які не розуміють слова посестри. Я раджу читати її чоловікам, які не бачать проблем і дістала феміністична повістка. Я раджу читати її юним дівчатам, які дивляться на цей світ законами очима. Я раджу читати цю книгу літнім жінкам, які говорять про те, що жінки стали якісь не такими в цьому столітті, неначе зіпсувались.

Ця книга написана лаконічною та беземоційною мовою цифр та відсотків. Ця книга про світ в якому слово людина за замовчуванням означає чоловіка. Жінки відрізняються від чоловіків, це начебто факт. Але чому цей світ не враховує це при плануванні транспортних розв’язок, краш-тестів машин, фармакологічних досліджень то що.

Формы домогательств могут быть разными: свист и выкрики вслед, раздевание глазами, непристойные сексистские намёки или попытки познакомиться. Ни одно из этих действий само по себе не является преступлением, но в совокупности они создают ощущение постоянной угрозы сексуального насилия.


Анализ статистики убийств за 30 лет, проведенный в Швеции, показал, что девять из десяти убийств совершают мужчины. Об этом же говорит и статистика убийств в других странах, в том числе Австралии, Великобритании и США. Исследование ООН, посвященное убийствам, выполненное в 2013 г., показывает, что во всем мире 96 % лиц, совершивших убийства, – мужчины. Так у кого же выработался инстинкт убийства – у всех людей или только у мужчин? И если женщины в целом не убивают, что прикажете думать о женской «филогенетике»?


Вот парадокс, который приводит в ярость: представление о том, что за рулём сидят в основном мужчины, настолько укоренилось, что женский манекен используется лишь при испытании пассажирского кресла, а водительское кресло всегда тестируется на мужском манекене.


По данным FDA, вторая по частоте встречаемости нежелательная реакция на лекарственные препараты у женщин – полная невосприимчивость к ним (хотя эти препараты прекрасно действовали на мужчин). Зная об этой особенности, обусловленной полом, невольно задаешься вопросом: а сколько лекарств, действующих на женщин, отметается на первом этапе испытаний только потому, что они не действуют на мужчин?

Более 100 лет скелет жившего в X в. викинга, известного как «воин из Бирки», считался мужским, несмотря на то что тазовые кости указывали на его принадлежность женщине. Он считался мужским, потому что был похоронен в полном боевом снаряжении, а рядом с ним были обнаружены скелеты двух коней, принесенных в жертву при погребении. Содержимое захоронения указывало на то, что его «обитатель» был воином, – а раз воин, значит, мужчина. (Археологи считали многочисленные упоминания о женщинах-воинах в фольклоре викингов не более чем «мифами».) Аргумент в пользу принадлежности скелета мужчине (наличие в захоронении оружия) перевешивал довод в пользу принадлежности скелета женщине (наличие у «воина» женского таза), но не смог перевесить результаты анализа ДНК, проведенного в 2017 г. и подтвердившего: скелет принадлежал женщине.

Феликс Мендельсон опубликовал под своим именем шесть произведений своей сестры Фанни Гензель, а в 2010 г. было доказано, что ею написана еще одна партитура, ранее считавшаяся сочинением брата. В течение многих лет специалисты по античной литературе полагали, что римская поэтесса Сульпиция Руфа не могла сама написать стихи, подписанные ее именем, – они были слишком хороши, не говоря уже о том, что слишком откровенны для женщины. Юдит Лейстер, одна из первых голландок, принятых в гильдию художников, при жизни пользовалась известностью, но после смерти в 1660 г. была забыта, а работы художницы начали приписывать ее мужу. В 2017 г. были обнаружены новые полотна художницы XIX в. Каролины Луизы Дейли – ранее их авторами считались мужчины, один из которых вообще не был художником.


А поскольку в руководстве компаний по-прежнему доминируют мужчины, современные рабочие места остаются очень неудобными для женщин: вспомним и тяжелые двери, которые не в силах открыть женщина среднего телосложения, и стеклянные лестницы, и зеркальные полы фойе, позволяющие любому заглянуть вам под юбку, и швы между плитками на тротуарах, словно специально предназначенные для того, чтобы в них застревали тонкие каблуки. Разумеется, все эти неприятные мелочи – еще не конец света, но они отравляют женщинам жизнь.


Преподавательниц нередко обвиняют в том, что они недостаточно приветливы и душевны. Но, если они приветливы и душевны, их называют недостаточно авторитетными и профессиональными. Однако авторитетность и профессионализм лекторов-женщин тоже могут стать поводом для критики, потому что наличие этих качеств у женщин не соответствует стереотипным гендерным представлениям учащихся. Если преподаватель-мужчина проявляет мягкость и отзывчивость, его за это хвалят. Но поскольку эти качества по умолчанию считаются женскими, преподавательниц за них не хвалят, а только ругают в случае их отсутствия.

Драбина. Е. Кузнецова.
Перші місяці повномасштабного вторгнення, які проходять на чужині. Як це бути фізично в Іспанії, а душею в Україні. Як це жити з телефоном в руках, коли не можеш нічого робити від відчаю та безпорадності. Як це вдивлятись в фото руйнувань і шукати свої фіранки. Як це вирощувати помідори не в Україні. Як це донатити і донатити. Як це зустрічатись з хорошими росіянами на заходах в підтримку України.

Все це знайомо до болю, кожному хто не в Україні, хто не вдома. Авторка пише з гумором, легко, але від цього болить не менше.

І мабуть в перший раз я не знаю чи давати рекомендації прочитати цю книгу. Мабуть, я би все ж таки порадила прочитати тим хто на чужині, побачити, що ти не сам із своїми переживаннями, біллю, відчаєм.

Вибір. Прийняти можливе. Едіт Єва Еґер

Ця книга - голос людини, яка пережила жахи Аушвіца, втратила рідних, і після звільнення довгі роки, десятиріччя, страждала на комплекс того, хто вижив. Ця книга – це голос дівчини, яка втратила надію на майбутнє, дівчини у якої забрали мрії та сподівання. Це книга – голос дівчини, яка страждає на важкі фізичні недуги. Але ця книга – це і голос жінки, яка знайшла себе у новій країні, отримала професію, що допомогла їй зцілитись самій і зцілитись іншим людям.

Немає універсального шаблону лікування. Але є певні кроки, які можна практикувати, і які Едіт називає кроки танцю свободи. Перший крок до свободи - це брати відповідальність за власні почуття. Не тікати від них, не відкладати, не пригнічувати. І не скидати свої емоції на людей навколо. Визнати свої почуття, якими б вони не були. Чи то страх, злість, смуток або ревнощі. Другий крок у танці свободи - навчитися йти на ризик, який необхідний для істинної самореалізації. На цьому кроці людина приймає свої страхи, щоб звільнитися від них. Спражня ссвободі – це можливість обирати. Тільки людина вирішує, як їй вчинити. Коли взяти відповідальність за свої почуття, і відпустити минуле.

Джорджиа Кауфман. Кружево Парижа.

Якщо вам потрібна легка книжка аби згаяти пару годин в черзі чи потязі – запамʼятовуйте? Нічого особливого, історія життя жінки, з маленького італійського селища, що побудувала своє життя абсолютно не за правилами. Життя в якому були важкі виклики долі, зрада, неймовірні збіги, авантюризм, біль та, звичайно, кохання, куди ж без нього.

Книга прохідна, можна читати, є, звісно, те, що впадає в очі, дратує неймовірністю та надуманістю, але в цілому нормально. Якби я ставила бали, то з 10 поставила б тверду 4. І, так, інколи, хочеться читати щось зовсім відірване від реальності, рожеве та бульбашкове.

М. Уельбек. Елементарні частинки.

Я завжди його боялася, роздивлялася в книжкових, брала в руки, але в останню мить відкладала і купувала щось інше. У читалку навіть не закачувала. Читати Вельбека було для мене своєрідним викликом, особисто моїм. Думати про його книжки і його всесвіт, я почала за довго як прочитала перші рядки. Вельбек складний, суперечливий, такий, що вимагає напруження і внутрішньої роботи, багатогранний. Його стиль беземоційний, по-аналітично нейтральний, водночас викликає багато емоцій, люті й захоплення. Він не відпускає. Його книжка як затравка: ти отримав у своє розпорядження цікавий погляд на світ і ця ідея не відпускає тебе, ти прикладаєш її й прикладаєш, дивишся під різними кутами. З чимось погоджуєшся, з чимось нестримно сперечаєшся і обурюєшся.

"Елементарні частинки" це роман про сучасну цивілізацію, де люди страждають від самотності, нестачі спілкування та конфлікту поколінь.

Життя без радості, без сенсу і цінності життя.Я б виділила кілька аспектів цього роману.
Насамперед вплив батьків і батьківської сім'ї на дітей.Батьки-хіпі, які проводять життя в пошуках радості тільки для себе, абсолютно не бачать своїх дітей, стурбовані тільки власними задоволеннями.Як підсумок, діти, які так і відчули себе живими і потентими.Діти, які тягнуть жалюгідне існування без радості і надії.Знаходячи швидкоплинне забуття у володінні чужим тілом або побудові складних розумових конструкцій.Життя, в якому тільки молодість є означальною формою життя.Страх старості, розкладання - як ключовий страх.Секс - як спосіб відчути межі свого тіла і свого Я.

Утопія чи ні. Прогнози Уельбека про світ для безстатевих істот, які не відчувають почуттів та емоцій жахають. Але від цього однозначно не можна просто відмахнутися.

Читається складно. Але якщо зловити течію думки автора, то відірватися складно, бо хочеться дійти до кінця. Хоча з першої сторінки книги результат книги був передбачуваний.

Рекомендую, якщо хочеться поміркувати. Але це не оптимістичне читання.

А як у вас із Уельбеком? Читали?

Інший Айнштайн. Хто обґрунтував теорію відносності. Марі Бенедикт

Історія про першу дружину видатного вченого Альберта Ейнштейна. В цьому перекладі так звучить прізвище видатного Ейнштейна. Насправді – це дуже сумна історія про становище жінки та про її складний шлях у чоловічому світі науки. Незважаючи на те, що ця тема мені близька і Марі Кюрі і Софья Ковалевська дуже довго були моїми улюбленицями, ця книга мені не дуже сподобалась. Чи то головна героїня дратувала, чи то Айнштейн бісив на кожному кроці. Але читати було важко, тому що якось захлинало власними емоціями та відчуттям тотальної несправедливості. Але як би там не було. Раджу прочитати аби в котрий раз нагадати собі про шлях жінки.

Сині двері зліва. Артем Чех.

Про Артема Чеха я дізналась тільки після повномасштабного вторгнення. Хтось поділився в стрічці його фейсбуком. І це було про попадання в біль та тугу, щось таке знайоме. Я читала його рядки на телефоні вночі і думала як так можливо попадати в саму душу, як він знаходить ті слова, як знає, що сказати. І ось нещодавно я прочитала його «Сині двері зліва».

Читала і відчувала якесь тупе роздратування, яке підіймалось і накатувало хвилями. Не можу відказати в майстерності – інколи мене нудило від реалістичності запаху. Описи інтер’єрів вдавались такими знайомими, що хотілось казати «звідки знаєш». Якщо брати дрібниці, то слово використовується на всі сто, я вражена майстерністю. Все таке живе та натуральне, відчувається об’єм.

Але стосовно ідеї, я трохи розгублена. Я довго не могла сформувати про що твір. Про самотність у великому місті у натовпі людей? Про розчинення та розмивання власних кордонів, про злиття? Про мрії, яким не здійснитись? Враховуючи все це, не можу сказати, що рекомендую цей твір для читання. І питання: хто знає творчість Чеха, що порадити почитати?