Книга двух путей. Джоди Пиколт.

Обычно я помню откуда книга появилась в моей читалке. Но не с этой. Я месяц безуспешно боролась с заклятием "Боснійські драми" Слободана Шнайдера: не могла ни читать, ни бросить. И в очередной отчаянной попытке заменить книгу стала перебирать, что у меня есть в закромах. Наткнулась на Книгу двух путей. Что это за книга, о чем она или, на худой конец, кто рекомендовал - не могла вспомнить. Поэтому начала читать абсолютно без малейшего представления.
Книга оказалась историей доулы смерти. В прошлом - она была египтологом. Итак, с чем придётся столкнуться: його размышлений про жизнь, много размышлений про смерть, много Египта и его истории, немного банальщины и предсказуемого сюжета. Но последнего не так уж и много. Я обычно пролистываю описания любовных сцен, ну не встречала я еще нормального, все скатываются как не в пошлятину, так в механику процесса.
Рекомендации - очень сдержанные. Может быть книгой для отдыха, а может хорошо так тригернуть из-за описания разных болезней, от которых люди уходят. Рассчитывайте свои силы и впечатлительность.

Я тут вивчаю німецьку, бонусом в мене є 2 години часу на день у громадському транспорті, які я витрачаю в основному на книжки. Хоч якась користь з моїх курсів.
Отож, начиталось трошки.
А. Багряна. Дивна така любов.
Не буду тримати інтригу – раджу.
З першої літери, першої строчки – це щось неймовірне. Таке щемливе, дуже-дуже знайоме, як дитячі спогади та казкові сни в одному флаконі. Поки читала, чомусь в голові постійно крутилась думка про яблуневий світ, розлогі дерева, дитячі страхи та сподівання.
Це невеличка історія дівчинки Надії, від іі народження до зростання. Короткі нариси, легкі, але дуже яскраві. Про пошук себе справжньої, про гроші та владу, про кохання та зраду, про мрії та зухвалість. І про надію.

Разговоры с друзьями. Салли Руни.
Я люблю язык Руни. Очень простой и кажется незамысловатый, без излишеств. Но, с другой стороны, мельчайшие подробности, которые и создают всю атмосферу книги. Как будто бы наблюдаешь танец пылинок в лучах света.
Это история взросления или история первой любви?
Не решила, в зависимости от настроения подходит каждый вариант. Зарождающееся чувство, неловкость, первые прикосновения, первый секс, тайна, напряженность и недосказанность, обида и ревность, прощание и снова встреча.
Сюжет не имеет значения, важно то что происходит вне сюжета и как Салли описывает это.
Книга с послевкусием, читала быстро, но долго думала и перебирала образы как четки воспоминаний. Рекомендую.

А хотите сладкий, ванильный роман для юных тинейджеров?
Есть у меня!
Если вдруг любите иногда (кто ж признается, что читает такое) читать что-то тягуче сладкое как мороженое с карамелью в Маке, предсказуемое как мои результаты изучения немецкого, сентиментальное как первые признания в любви, то вот вам книжка на вечер:
Токио. Долго и счастливо. Эмико Джин.
Вариации на тему: как стать принцессой за несколько недель. Милая, добрая, ничем не примечательная книга, но которая может создать умиротворенное настроение.
Рекомендую, но только тем кто знает "Дневники принцессы" наизусть.

Выйти из чата Дженис Халлетт

Выйти из зоны комфорта или начать читать детективы. Я абсолютный неофит в вопросе детективов. Читала только Агату Кристи и то это было очень давно. Поэтому если вы любите читать детективы, то мой отзыв скорей всего не для вас – не балованная я детективами. Скажу сразу, мне понравилось.
Больше всего мне понравилось, что произведение соткано, как индийское покрывало, из кусочков – писем, сообщений, смс. И, как правило, это сообщение – только часть общения, все остальное надо домысливать-до придумывать. Большую часть книги не понятно кто жертва, кого подозревают, кто в самом деле убийца. Просто читаешь переписки разных людей и пытаешься понять, а в чем подвох. Пока читала, построила несколько гипотез, кто прав-кто виноват, но все они оказались провальными.

Викинг. Эфраим Севела.

Оказывается, что я читала эту книгу, давно, наверное, лет 10 назад. И самое удивительное, что я смогла это понять только к ее окончанию, когда вспомнилась часть сюжета. Так вот в моей памяти это была книга про бегство советского литовского поэта от самого себя и про безудержную попытку найти себя. Сегодня я могу сказать, что эта книга про освободительное движение Литвы после окончания ІІ мировой войны. У меня не укладывается в голове, что эта часть прошла мимо меня, совсем ничего не помню. Не могу сказать, что образы лесных братьев у Эфраима Севелы положительные. Они мрачные, злые, абсолютно оторванные от людей, настоящее и будущее которых они защищают. Но, хотя бы образы коммунистов без белого пальто.

Читать было тяжело. Главный герой вызывал попеременно, то отвращение, то жалость. И постоянное сравнение с Украиной после окончания войны, про наши жертвы тогда и сейчас. Война продолжается. Здесь и сейчас.

Мій дім – війна. Настя Мельниченко.
По-перше, дякую. Я сама з Донецька і хоча полишила своє місто у 1999 році, у мене в паспорті написано місце народження Донецьк. Я прожила там 21 рік і потім дуже часто поверталась до мами, зі своїми дітьми. Хочу я цього чи ні, але я донецька, в мені донецькій світогляд, я вішаю сукні на тремпель і моя собака полюбляє ходити по бордюру, а дітям до школи я збираю тормозок. В будь-якій точці світу я впізнаю донецьких по виразній «г». Мені легше спілкуватись зі своїми зі сходу, тому що вони дуже конкретні і замість тисячі приємних слів, вони просто беруть і роблять. Приїздять до тебе і допомагають. Без слів. Хотіла написати без зайвих, але дійсно просто без слів і ніяковіють від мого дякую.
По-друге, всі мої донецькі виїхали ще влітку 2014. Мама, сестра і тато повертались у місто декілька разів. Але це були короткотривалі подорожі, аби зібрати речі, сплатити комунальні, а згодом продати квартиру та меблі.
По-третє, я пам’ятаю оголошення про оренду житла «донецьким і луганським не турбувати».
По-четверте, я пам’ятаю розмови на дитячому майданчику від донецьких, що втекли від війни у Київ і пригинались від звуку літаку, але розповідали, що все не так однозначно.

Настя, я плакала весь час поки читала. Я згадувала свій будинок, так я виросла в приватному секторі, добре що ти не використала слово «жужелка», тому що це моє улюблене донецьке слово, від якого я можу плакати декілька днів поспіль, якщо десь почую.

Дякую, що ти показала, що Донецьк – це не лише прихвостні Януковича, що це місто, яке боролось і відстоювало себе, що Донецьк – це Україна.

А тепер про книжку. Раджу прочитати, тому що Донецьк – це Україна, війна там почалось у 2014 році. І вона досі триває. Нас вбивають, наші діти вмирають, родини розколюються. Прочитайте, будь ласка, донецькі не кликали війну.

ДНК
Зависла над перерахуванням авторів цієї книги. Це спільний проект Сергія Жадана і Фоззі. Окрім них книжку писали ще Юрій Винничук, Ірена Карпа, Андрій Кокотюха, Володимир Рафєєнко, Макс Кідрук. Тож можна сміливо додавати і їх в автори.
Ця книга як індійська ковдра складається з різних оповідань. Як і клаптики на тій ковдрі, так і ті оповідання, різні за формою та змістом, кольором та настроєм. І здається, що це зовсім не пасує разом, але відійди на відстань, затамуй подих, трохи примруж очі та побачиш, що саме в цьому гротеску і є сила та краса.
Це сімейна сага. Історія починається у минулому, на початку 20 століття, а закінчується (чи закінчується?) вже у далекому майбутньому. Книга – це оповідання з найяскравіших моментів життя представників однієї родини. Історія про зраду та безпорадність, про виживання та підлість, про біль та відмову. Як на мене, то багато-багато суму та самотності. І в котрий раз за останній рік, я згадую про столовий сервіз моєї подруги-німкені, про можливість отримувати речі в спадок від своїх батьків та передавати щось своє своїм дітям, про зв’язок між поколіннями (пробачте мою пафосність). Інколи я думаю, що я можу дати своїм дітям, що я отримала від своїх батьків. І мова не завжди про матеріальне. Хоча матеріальне теж важливо. Я б не відмовилась зараз переглянути вміст скрині, що була на горищі у моєї бабусі.
Щодо книжки – раджу.

Соня. К. Бабкіна.
Дивні відчуття від книги.
Читання мені нагадало біг по спіралі, і з кожним новим витком набираєш швидкість. Спочатку все так повільно, нічого не відбувається, все завмерло як в спекотний серпневий день. А потім «бах» і все шалено обертається. А потім різка зупинка і ти врізаєшся в події на повній швидкості.
В цій книжці є всього потроху аби покласти її в торбу і їхати на море. Кохання, секс, розлучення, заздрість, любов, мандри та пригоди. І вона якась невагома, трохи бульбашок для радощів, і легкої гіркоти для балансу. Рекомендую.

На правах админа прорекламирую другой свой канал. https://t.me/cherez_ne_mogu

Е. Гілберт Природа всіх речей

Почну з початку. Елізабет як автор «Їсти, молитися, кохати» мені не сподобалась категорично, але я у захваті від її публічних виступів, від способу іі мислення, і іі роман про дівчат в Нью-Йорку справив на мене враження. Тому Природу всіх речей я починала читати з очікуванням і тривогою одночасно.

Природа всіх речей виявилась такою багатошаровою книгою, відкрила для мене портал спогадів та внутрішніх спостережень. По-перше, це сімейна сага. Я люблю читати сімейні саги, тому що вони завжди надихають мене на роздуми про родинні зв’язки та родове дерево. По-друге, велику частину в книзі займають роздуми навкруги ботаніки і ботанічна ілюстрація. А ботаніка і саме ботанічні малюнки – це було те ще випробування під час навчання на біологічному факультеті. По-третє, мохи – як один з головних героїв книги, принаймні для мене. Я обожнюю цей відділ рослин, для мене мохи та лишайники – це такі собі істоти з іншої планети, загадкові, казкові та наповнені чимось магічним. І останнє – це дійсно красива історія про життя, яке наповнене пристрастю до пізнання. Для мене це як альтернативна історія, як воно може бути, коли обираєш інший шлях, той що відрізняє тебе від інших, коли слухаєш себе та шукаєш своє покликання.

Раджу. Як на мене, чудова книга для осінніх вечорів. ЇЇ гарно читати повільно, смакуючи та обмірковуючи, звертаючи уваги на власні почуття та рефлексію.

Беспокойный ум. Моя победа над биполярным расстройством
Кей Джеймисон.
Видела много отзывов от людей с БАР про эту книгу. И это были нелестные отзывы: романтизация заболевания, нет правдивого описания тех эпизодов, которые действительно разрушают жизнь, очень прилизанная история, нет описания стигматизации, с которыми сталкиваются страдающие люди. Я знаю про БАР много, поэтому читала книгу ни как DSM или учебник по психиатрии, а скорее как литературный дневник. И, мне кажется, что это и спасло для меня эту книгу. Дневник полемичен и подчинен определенной авторской идее, у него нет цели и возможности показывать объективную реальность. Это мнение автора, его жизненная позиция, жизненный опыт и его рефлексия. Поэтому, если есть желание прикоснуться к понятию биполярное расстройство – welcome.

Безмолвный пациент. Алекс Михаэлидес.

Талантливая художница Алисия убила своего мужа и после убийства не проронила ни слова. К ней, в психиатрическую больницу, приезжает психотерапевт Тео, который хочет помочь художнице заговорить и назвать имя настоящего убийцы. Это затравка.

Книга как ликбез про психотерапию. Много обьяснений и пояснений как все-таки работает психотерапия. Много размышлений на тему вины, стыда, любви и ненависти. Прочитала за один день, но отзыв не могу написать около месяца. С одной стороны – захватывает и ты листаешь страницу за страницей, чтобы поймать убийцу, а сдругой стороны – немного скучно и предсказуемо. Поэтому рекомендую с осторожностью.

Переможці. Ф. Бакман.
Я люблю Ф. Бакмана. За його щирість, невимушеність, чесність та відвертість. Він говорить такі прості, зрозумілі та необхідні слова про любов, про родину, про дружбу, про кохання, про страхи та побоювання, про смерть, про розпач та відчай. З його книжками постійно плачеш, смієшся, стискаєш кулачки за улюблених героїв. Він примушує не тільки думати, але й відчувати. Відчувати тобто жити. Якщо вам сумно – почитайте Бакмана, якщо ви в розпачі – почитайте Бакмана, якщо у вас криза – почитайте Бакмана, якщо діти вирослі – почитайте Бакмана, якщо батьки вас не розуміють – почитайте, ну ви зрозуміли.
«Переможці» - це остання книжка з трилогії про життя невеликого містечка на півночі країни. Сувора зима і щирі люди, віддаленість від центра країни, але близькість до почуттів. Хокей як символ життя. Всі ми граємо в хокей, навіть якщо жодного разу не брали в житті ключку.

Я бачу, вас цікавить пітьма. Ілларіон Павлюк.

Трохи дала часу собі перед тим як сісти за написання цього відгуку. Поки читала, то весь час була думка «Боже, мені треба негайно припинити це читати, для чого я це роблю». Але за якійсь тиждень книгу було подолано. Читала, бо дуже хотіла скласти своє враження, тому що бачила багато схвальних відгуків. Тому вирішила читати аби не бути «Не читал, но не одобряю».

В багатьох рецензіях я читала, що є багато відсилів до Кінга. Я Кінга не читала, каюсь не люблю я його. Але для мене особисто було дуже багато відсилів до Булгакова та його Маргарити. І, навіть, загальна атмосфера твору схожа з Майстром і Маргаритою. Єдине в останній більше сарказму.

Для мене ця книга стала просто квінтесенцією безпорадності та відчаю. Кружляння по колу, заціпеніння, страх та заздрість, самотність, ниці та негідні вчинки. Як на мене дуже велика концентрація на сторінках. Таке враження, що пітьма не лише цікавить героїв книги – вона захопила їх, вона стала ними. Хотілося швидше закрити книгу та діти іі кудись як подалі. Думається про героїв важко, тому що дуже багато огиди і хочеться зробити вигляд, що цього не існує в твоєму житті. Шукати шляхів не має бажання та сил.

Зазвичай в кінці року замість особистих підсумків на широкий загал, я пишу про книгу року. В середньому за рік я читаю близька 50 книжок. Інколи більше, інколи менше. Запамʼятовується з них різна кількість, але зазвичай є книга до якої я подумками повертаюсь і повертаюсь. Я раджу її читати, я цитую іі, читаю рецензії, відшукую інформацію про автора або події, що є в основі сюжету. Тобто певний час ця книга займає значне місце в моїх роздумах. Інколи це доволі популярна книга, іноді щось зовсім не сучасне. Декілька днів я думала, що ж буде в цьому році моєю книгою. І думками поверталась до однієї. Але я чомусь вирішила, що читала іі в минулому році. Здавалось це було так давно, що потім я прожила багато всього. Але сьогодні я відкрила свої нотатки і побачила, що цю книгу я прочитала таки в цьому році. З іі автором в мене все не просто. Прочитала та переслухала багато її інтервʼю, з деякими згодна, з деякими сперечаюсь, з чимось погоджуюсь, з чимось - зовсім ні. І це так цікаво для мене, тому що зазвичай я впадаю якусь безумовну ідеалізацію. Отож книга 2023 року для мене Музей покинутих секретів. О. Забужко.
Мені здається, що я обрала слушний час аби нарешті прочитати цей твір. Мене ніколи не лякали товсті книги, але щодо секретів я мала певні сумніви. Забужко відома своїми довгими реченнями, потоком думок, рефлексіями. Але з Музеєм в мене любов та суцільний захват. Це як стрибнути у річку і дати їй нести тебе.
Музей – це книга не стільки про УПА, скільки про вибір. У житті кожної людини є точка розгладження, де вона робить вибір. Яким він буде це залежить тільки від неї особисто: зрадити своїм мріям чи ні, обрати темний чи світлий бік, допомагати чи робити вигляд що нічого не відбувається.
Красива та багатогранна метафора дитячих секретів. Минуле, те що поховане, навіть глибоко-глибоко, все рівно продовжує жити та впливати на хід подій, на сучасне. Кожна історія має бути розказана та вислухана, саме тоді є надія, що відбудуться зміни. Тому що все що відбувалось і відбувається має сенс.
Рекомендую. До того ж українська мова у Забужко неперевершено багата та яскрава.
А яка ваша книга року?

Ольга Котрус. Неровные швы.

Красивая история про путь к себе, смелость, веру себя, поддержку и собаку. Именно собака стала моим любимцем, как своеобразное альтер-его героини. Добрый, но сильный, спокойный и уверенный в своих силах. Как часто мы позволяем себе искренность, прежде всего с самим собой. Как часто мы называем вещи своими именами: насилие – насилием, равнодушие – равнодушием, а любовь – любовью. Как признаться себе, что надо что-то менять, собраться и сделать решительный шаг на встречу новой и настоящей себе.

Легко читать, легко сопереживать, легко плакать и радоваться. Рекомендую.

Завтра, завтра, завтра. Габриэль Зевин.

Противоречивые отзывы в интернете, от восторженных до разгромных. В этот раз я примкну к тем, кто восхищается и рекомендует. Удивительно легкая для чтения книга. С одной стороны много фактов, подробностей, но в то же время остается место для своих раздумий и фантазий. Интересно читать книгу про создание виртуальных игровых миров, если принять во внимание, что роман – это тоже виртуальный мир. И в этом виртуальном мире, разворачивается еще один виртуальный мир, в котором тоже есть место другому миру. Получается этакий зеркальный коридор.

Главные герои создают компьютерные игры. Они знают друг друга с детства и их связывает не только взаимная симпатия, но и предательство и обида. Эта история про любовь, про веру, про преданность, про прощение, про одиночество, про надежду и веру. Я читала эту книгу в период новогодних праздников, и она стала для меня виртуальным мостиком между старым и новым годом, временем, когда закрываются одни двери и открываются новые.

В книге нелинейное повествование, которое я просто обожаю, очень похоже на воспоминания или сновидения, что опять в контексте создания виртуальных миров очень и очень концептуально.

Еще хочу отметить, что в книге поднимается вопрос места женщины в IT.

Рекомендую.

Цирцея. Мадлен Миллер.

Никогда еще греческие боги не были мне так близки как при чтении этой книги. Это история жизни богини Цирцеи, дочери титана Гелиоса, самого солнца. Без википедии и гугла великого, кто помнит про Цирцею? Что она жила в изгнании на острове, среди птиц, зверей и трав, и как она превратила спутников Одиссея в свиней, что задерживала великого героя от дороги домой не один месяц.

Мадлен Миллер показала Цирцею совсем другой, дала задуматься, что стоит за внешней обжигающе-прекрасной и величественной стороны. История про бессмертную богиню превратилась в историю про женщину, которая жаждет любви и близости, жаждет отдавать и принимать, страдает от боли предательства и боли одиночества. Бессмертия становится проклятием и непомерно тяжелым грузом. Жизнь без возможности разделить радость рассветов и закатов, первых толчков ребенка, а потом и его первого крика, и его первых робких шагов. Оказывается, нет большей роскоши, чем стареть вместе и не зажигать погребальные костры в одиночестве.

Рекомендую. Удивительное прочтение греческого мифа с послевкусием надежды.

Білий попіл. І. Павлюк.
Або чи варто давати авторові другий шанс.

В моєму випадку з Павлюком – так. Наскільки мені не сподобалась і була огидна «Я бачу, вас цікавить пітьма», настільки мені сподобався Попіл.
Я навіть не знаю що так мене захопило і не відпускало. Чи то сюжет, чи то містичні загадки, чи то переплетіння зі знайомим сюжетами, чи то колоритні описи. Можливо все разом. Але читала я майже як у дитинстві – не відволікаючись на сон. Ця книга не змінить світогляд, не познайомить з чимось новим, але дозволить розвантажити голову, дати відпочинок від важких думок, подарує трохи адреналіну.
Раджу.