«— Я був юним і не знав, що зло — це не лише про ворога, який чинить лихо. Це також про ближнього, який мовчки спостерігає за кривдою, а потім іде у власних справах. Він не заступиться і не підніме голосу проти»

Насправді не знаю, чи потрібен відгук на цю історію. Чи можна додати щось до сотень слів захвату?

Третя частина — найжорстокіша, найемоційніша та однозначно найоб’ємніша в усіх сенсах. Знаєте, іноді читаєш і лишаються питання: а що сталося з ним або з нею? А яка ж історія того чи іншого героя? А чому він такий?

Після прочитання «Пісні дібров» жодного питання до сюжету немає 💔Це настільки майстерно розказана історія, що будь-які слова здаються зайвими. Кожен персонаж отримав свій голос, свою правду і свою пам’ять! А яке в ній кохання!

Боляче від того, наскільки вона актуальна сьогодні. Павло Дерев’янко точно знав, про що писав:

Сказав би, що мертві герої зручні. Від них легко відкупитися: постав пам’ятник, вшануй квітами — готово! Мертвий герой мовчить і не дратує. Це живі вічно ставлять запитання, повстають проти кривд, лаються, п’ють, сруть… Вони занадто живі, щоб бути героями. Лише в посмерті з них можна зліпити святих, — Ярема гірко всміхнувся. — Мертвий герой — це красива легенда, яку згадують раз на рік

Я не знаю, як вас, а мене від цієї цитати пробрало до кісток

Щиро дякую автору і Видавництву Старого Лева за можливість стати, на короткий час, на вовчу стежку! Це була неймовірна пригода, яку я ніколи не зможу забути.

Нехай Мамай допомагає!