Масштаб вашої особистості визначається величиною проблеми, яка здатна вас вивести із себе.

Зігмунд Фрейд
@FamousPsychologists

Про культурну спадщину під час війни, ЮНЕСКО, агресивну політику росії на окупованих територіях і чи потрібно відновлювати ГЕС?

Нам, українцям, важливо добре розуміти нашу культурну спадщину, яка величезна і гідна уваги.
У нас велика кількість пам'яток світової культури, які охороняються ЮНЕСКО. Але зараз під час війни фокус уваги з цього змістився, зрозуміло чому.

І от я вирішив поговорити про це з людиною, яка добре в цьому розбирається.

✅ Чим нам варто пишатись?
✅ Як і чому борщ став українським завдяки ЮНЕСКО?
✅ Як росія знищує культурну спадщину на окупованих територіях?
✅ Чи захищає ЮНЕСКО пам'ятки світової культури?
✅ Що робить росія на окупованих територіях з нашими культурними пам’ятками?
✅ Чи варто відновлювати ГЕС?
✅ Чорні археологи - яким чином вонит шкодять?
✅ ГЕС і відродження Великого Лугу. Що нас чекає далі?
✅ Книги, які будуть підтримкою в складні часи

Андрій Луцик - гість подкасту, Експерт з охорони культурної спадщини ГО "Регіональний центр прав людини" і людина, яку я давно знаю і хочу запросити поговорити.

https://www.youtube.com/watch?v=25NvQ6RW_Is

У нас вийшла тепла і щира бесіда. Щиро запрошую до перегляду.
Радію, що була така можливість.

Запрошую до перегляду!
@BagnenkoPsy

​Лежачий військовий. Новий поворот. Хроніки військового шпиталю.

Я почав вже радіти змінам в Руслані.
Але після цього походу я зрозумів, що до серйозних змін ще далеко..


Нагадаю, Руслан - хлопець, який лежачий і отримав серйозне поранення. До нього мене запросив їх капелан і я щотижня приходжу і спілкуюсь з ним. Він не може говорити, але у нього виразна міміка і я вже навчився читати по губам.
На цей раз я вирішив прийти і поговорити з лікарями. Було відчуття, що я вже тут трохи освоївся.
Лікар сказав, що у Руслана немає жаги життя. Страшна гіпотрофія.
Він вже виїжджає на вулицю, точніше його вивозять на ліжку. Але якщо він сам не бореться - це погано.

Лікар був доволі песимістичним. Це погано, подумав я.


Тоді я пішов в палату.
А далі був діалог, який показав, наскільки все складно. Діалог це умовно, бо я говорю, а він або намагається шевелити губами, або киває, або моргає. І так ми розуміємо одне одного.

– Як давно ти тут?
Водить головою в різні сторони. Не розуміє скільки
– Я до тебе приходжу вже скільки памятаєш?
Ні
– А мене взагалі памятаєш?
Показує, що дуже і дуже слабко.

Я дуже здивований.
Вже потім мені його батько скаже, що це нормально, так буває у нього. Але він зазвичай все і всіх пам’ятає.

– Я хочу бути з тобою тут, в цій боротьбі. Ти не проти?
Киває, що згоден
– А як би ти оцінив свої сили і бажання боротись. по 10-бальній шкалі. Де 10 - це коли Реал Мадрид програє в фіналі Ліги Чемпіонів з Атлетико, але б’ється і забиває на доданих хвилинах. А 1 - це коли Бразилія програє Німеччині 6-1 на Чемпіонаті Світу і взагалі не бореться.


Він роздумує.
Для нього зрозумілі мої аналогії, бо він все життя в футболі.

Маше мені головою, по губам читаю, що десь 8.

Ого, думаю. Після слів лікаря.

Розказую знов про сенс. Як він дає силу.
Він уважно слухає.
Коли я йду, він знов вдячно тисне руку. Але я вже не настільки цим натхненний, бо він не дуже і пам’ятає мене.


руслан продовжує боротись.
Він 4 місяці прикований до ліжка.

І йому складно.



Також говорив з мамою Руслана. Їй дуже складно. син прикований до ліжка і з лікарні їх хочуть виписати. І вона в розпачі, бо вдома вона точно не зможе його доглядати.

Сьогодні без пафосних думок.
Війна іде. Вона дуже важка. І такі люди як Руслан потребують турботи і уваги.

Я це пишу не для якогось збору. Бо зараз у нього наче все є

А тому, що таких як він сотні. Військові, на яких чхати.
І їм потрібна турбота і увага.

Через якийсь час він буде переїжджати і тоді, ймовірно, він буде щось потребувати.

Я хочу заохотити кожного з вас бути уважними до військових поруч. Ходити у шпиталі. Спілкуватись з родичами військовослужбовців.

І бути поруч. Це дуже потрібно.

Також відвіз ліки в інший шпиталь. Там було 3 довгих консультації. Хлопцям складно і страшно.

Дякую всім за підтримку. репости, коментарі і донати.

Цей тиждень було особливо складно ходити. Емоційно це виснажує. Але коли я розумію сенс і навіщо, це дає силу.
Буду вдячний за РЕПОСТ.

Нижче постійна банка, куди ви можете задонатити. На ці гроші купляю ліки і необхідні смаколики. А коли Руслана будуть перевозити - тоді зможу допомогти також.
@BagnenkoPsy

Флешбеки і тригери у військових.

Продовжую навчатись і вивчати матеріали.
Зараз читаю книжку від колишньої військової.
Найкраще - ділитись шматочками.

Флешбеки і нав’язливі спогади - це те, що точно є у кожного, хто має ПТСР.
Але найгірше - що тригером може стати будь-що.

Що це означає на практиці для вас?
Ви відкрили банку шипучки гучно - а для нього це гучний звук. І тригер.
Ви стали дуже близько і випадково затиснули людину в глухому куту - для нього це тригер.

Якщо це корисно - поставте вогник. буду ділитись і далі.
#ПсихоЕдукація
@BagnenkoPsy

Справжній сенс життя потрібно відкривати у навколишньому світі, радше ніж у самій людині або її власній душі. Буття людини завжди скероване до чогось або до когось іншого, – чи це сенс, який потрібно здійснити, чи інша людська істота, з якою потрібно зустрітися.

Віктор Франкл
@FamousPsychologists

Як перестати бути рятівником і чому це не корисно?

У мене цікаві консультації останнім часом.

Одна з речей, яку я бачу - багато з нас, ті, хто виросли в дисфункціональних сім’ях - намагаються рятувати. Вони то в ролі жертви, то агресора, але найчастіша роль - ряятівник.
Але це роль, яка тільки заважає жити ждиття.

Рятівник - це людина, яка всім роздає поради, «намагається» допомогти, але над своїм життям не дуже задумується. Він просто хоче відчути власну значущість, бо не вистачає впевненості у собі. При цьому рятівник доводить, що розумніший за інших і знає, як жити: «ти неправильно це робиш», «ти неправильно гроші витрачаєш», «ти не за того заміж збираєшся».

Як позбавитись від цього:
1. Намагатися не давати поради, особливо якщо не просять.
2. Змістити фокус уваги на себе, а не на вирішення чужих проблем.
3. Не думати, що ви розумніші за інших. Люди вчаться на своїх помилках.
4. Якщо просять поради, не пропонувати нічого конкретного, щоб співрозмовник міг сам визначитись. Можна просто підтримати людину: «Я в тебе вірю. У тебе все вийде”.
5. Не чекати подяки за допомогу.

Якщо корисно - поставте вогник 🙂
@BagnenkoPsy

Ми, колишні мешканці концентраційних таборів, пам’ятаємо людей, які ходили між бараками, заспокоюючи інших, віддаючи останній шматок хліба. Нехай їх було лише декілька, але їхня поведінка – незаперечний доказ, що людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи – обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях.

Віктор Франкл
@FamousPsychologists

Як видати книгу - основні етапи. Втрачене покоління після війни. Добре, що ти тут. Випуск 29

Кирил Половінко - сучаний автор, який видав нову книгу "Лімб".
Ми познайомились 5 років тому на презенттації моєї книжки. А тепер вже

Ця розмова про те, як видаватись і які є підводні камені на цьому шляху.

А також про наше покоління, чи буде у насс втрачене покоління, як було після Першої Світової, яка дала нам Ремарка, Гемінгвея, Олдінгтона і також Толкіна.

Ну і про те, хто є українським Ремарком?

А також в кінці відео КОНКУРС: Хто є українським Ремарком і чому?
2 відповіді отримають книгу "Лімб"
А які - вам треба дізнатись, подивившись відео.

Дивіться свіжий подкаст

https://youtu.be/oCzTlVxhykM

Поширте тому, хто мріє видати свою книгу!

І буду вдячний за коментарі під відео і тут, це дуже допомагає, щоб більше людей це побачило.

P.S. а в кінці ми забились, що через 5 років станеться дещо 🙂


@BagnenkoText

Надмірність роздумів про життя призводить до відриву від неї та втрати безпосередності сприйняття та самовираження.

Карл Юнг
@CarlJungWriting

Перетворюйте стрес на матеріал для творчості.

Співайте. Пишіть. Малюйте.

Ось вам прекрасний приклад — хлопець в Києві залабав на гітарі таке, що я вже тричі переслухав і тепер хочу сам зіграти. Я теж граю на гітарі (не трохи) і фортепіано (трохи), то розумію як це кайфово.

Послухайте!

І беріть відповідальність за свій стан, особливо в турбулентні часи!
Не чекайте, що хтось візьме відповідальність за вас.

Якщо вам до вподоби такі легкі пости — поставте 🔥

@bagnenkoPsy

Отримана любов і віддана любов є найкращою формою психотерапії.

Гордон Олпорт, американський психолог, розробник теорії рис особистості.
@BagnenkoPsy

Колись, озираючись назад, ви вважатимете роки боротьби найпрекраснішими.

Зігмунд Фрейд
@FamousPsychologists

Продовжую підвищувати кваліфікацію.
Вступив на курс від інституту післядипломної освіти Шевченка. Їх курси з психології дуже хвалять.

@bagnenkoPsy

Шлях воїна. Будні військового, чого боїться, що підтримує, що напрягає в цивільних? Подкаст «Добре, що ти тут»

Які будні військового, який служить вже 3й рік.
Яке життя військових?
У кожного своє - це очевидно, як і у цивільних.
Але чим більше особистих історій ми дізнаємось, тим краще їх розуміємо.

Сьогодні в подкасті людина, яку я знаю близько 20 років. Гідний і достойний чоловік - Денис Малов.
Він розказує про свій досвід і свою службу в ЗСУ.

https://youtu.be/B5rNENqkScw

Буду вдячний за коментар і лайк тут, і на ютубі.
І так, я знаю, що вже вчора викладав це відео, але там виникла деяка біда з ним, тому сьогодні викладаю це повторно.
@BagnenkoPsy

Мені часто доводилося бачити, як люди ставали невротиками, тому що задовольнялися неповними чи неправильними відповідями на ті питання, які їм ставило життя. Вони шукали успіху, становища, вдалого шлюбу, слави, а залишалися нещасними і мучилися від неврозів, навіть досягнувши всього, чого так прагнули. Такі люди зазвичай обмежені надто вузьким духовним горизонтом, життя їх зазвичай бідне змістом і позбавлене сенсу. Як тільки вони знаходять шлях до духовного розвитку та самовираження, невроз, як правило, зникає.

Тому я завжди надавав стільки значення ідеї розвитку особистості.

Карл Юнг
@FamousPsychologists

Один із американських психіатрів направив до мене хворого з діагнозом: "алкоголічна неврастенія". У прогнозі значилося: "невиліковний". З обережності мій колега порекомендував хворому звернутися до одного авторитетного невропатолога в Берліні, побоюючись, мабуть, що мої спроби ні до чого не приведуть. Хворий прийшов до мене на консультацію. З розмови з ним я зрозумів, що він страждає на звичайний невроз, не маючи жодного уявлення про психологічні передумови своєї хвороби. Асоціативний тест показав, що він страждає на материнський комплекс у дуже важкій формі. Виходець із сім'ї багатої та поважної, він був одружений на прекрасній жінці і не мав жодних проблем – ось те, що лежало на поверхні. Але його щось гнітило, і він надто багато пив, відчайдушно намагаючись одурманити себе, щоби це забути, природно, безуспішно.

Його мати володіла великою компанією, і він обіймав у ній один із важливих постів. Власне, він уже давно міг звільнитися від цієї тяжкої підпорядкованості. Але, не наважуючись залишити високу посаду, він залишався залежно від матері, якої був зобов'язаний становищем. Перебуваючи поруч із нею і будучи змушеним терпіти її втручання у свої справи, він починав пити, щоб якось забутися чи приховати своє роздратування. У глибині душі він зовсім не хотів залишати тепленьке містечко, відмовитися від комфорту та стабільності. Він вважав за краще підтримувати цей status quo, навіть попри власний внутрішній дискомфорт.

Після короткого курсу лікування хворий кинув пити та вважав себе цілком здоровим. Але, я попередив його: "Немає гарантії, що ви не повернетеся до колишнього стану, якщо опинитеся у звичній ситуації". Він не повірив мені, бо почував себе добре, і поїхав до Америки.

Але варто йому знову відчути материнську опіку, все повернулося на свої місця. Тепер до Швейцарії прибула його мати та звернулася до мене за консультацією. У цій недурній жінці я відразу відчув якусь прямо диявольську силу. Зрозумів, з чим доводилося боротися її синові, усвідомив, що він не має шансів. Він був крихкої статури і навіть фізично не витримував порівняння з матір'ю. Я зважився на насильницький крок: сказав матері, що алкоголізм її сина безпосередньо пов'язаний з постом, який він займає, і порекомендував його звільнити. Мати прийняла мою пораду - син, природно, був у нестямі.

Подібний вчинок у нормальній ситуації вважається неетичним – лікар не повинен дозволяти собі таке. Але я знав, що мушу піти на це заради самого пацієнта.

Як склалося його подальше життя? Розлучення з матір'ю дозволило його власної індивідуальності розкритися повною мірою. Він зробив блискучу кар'єру - всупереч, а можливо, завдяки моєму "лікування". Почуття подяки його дружини до мене неможливо передати: її чоловік не лише впорався з алкоголізмом, а й знайшов себе, свою власну дорогу, причому зробив це надзвичайно успішно.
Проте деякий час мене мучило почуття провини перед цією людиною – діагноз був поставлений за його спиною. Але я був твердо переконаний, що тільки так – насильницьким чином – можливо допомогти йому. І він справді вилікувався від неврозу.

Карл Юнг
@CarlJungWriting