Совєти, коли не могли натягнути доказів на політичну статтю - застосовували адмінвиселення.

От просто так. Ти жив, а тут бац і вже в Сибіру.

Ось документи монахині Говдан Ювеналії.

Вона була у монастирі у селі Гошів поблизу Долини. Думаю, що дехто мав би чути про це місце.

У 1950 р. насильно виселили у Читинську область. Пробула на спецпоселенні до 1956 року. Померла 1985 року.

Джерело: Архів МВС у ІФО

📜Канал "Архівні Артефакти"

«E-resource» ЦДАГОУ поповнено цифровими копіями 188 справ (понад 23,2 тис. сканкопій), що містять управлінські рішення вищого політичного керівництва України за 1970 рік (фонд 1, опис 10, справи 423–607).

🔎Оприлюднені документи висвітлюють широке коло питань суспільно-політичного, економічного та культурного життя України, а також міжнародних відносин.

▶Нові оцифровані справи відтепер доступні для перегляду онлайн за покликанням: https://e.tsdahou.archives.gov.ua/inventories/103/?Limit=10&Page=43

📜Канал "Архівні Артефакти"

Короткі підсумки одного дня на Форумі видавців.

Якось так.

А читаю я зараз - Селінджера.

Якщо були на Форумі, то показуйте, що вполювали.

А як ні, то показуйте, що читаєте, або плануєте

У другу неділю вересня згадуємо про День пам'яті українців - жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.

На фото: останні записи з книги передшлюбних опитувань села Кам'янка, повіт Сянок, за 1945 рік (фонд 201, опис 4а, справа 10153, аркуш 137 зворот)

Джерело: ЦДІАЛ

📜Канал "Архівні Артефакти"

Роман Ільницький: людина, яку КГБ вважало однією з найнебезпечніших серед «двійкарів»

У розсекречених документах Служби зовнішньої розвідки України є історія Романа Ільницького — журналіста, публіциста, видавця та одного з діячів демократичного крила ОУН. Після вбивства Лева Ребета у 1957 році Ільницький очолив ОУН-з, і саме тоді радянські спецслужби почали розглядати його як можливу наступну ціль. Один із агентів КГБ прямо називав його «найнебезпечнішою для нас людиною серед “двійкарів”». За Ільницьким стежили, вивчали його маршрути, звички, місце роботи й навіть здобували його фотографії для агентури. У документах видно, що він міг стати наступною жертвою радянської спецоперації — фактично за тим самим сценарієм, який передував убивству Ребета.

У 1957 році Ільницький виїхав до США — і, схоже, це врятувало йому життя. Але КГБ не припинило ним цікавитися: у Нью-Йорку за ним продовжували стежити, а агенти намагалися зблизитися з ним під виглядом звичайних відвідувачів бібліотеки та пошуку літератури. Врешті у 1982 році справу здали до архіву. За цей час Ільницький встиг здобути диплом у Колумбійському університеті, майже два десятиліття працювати в Публічній бібліотеці Нью-Йорка й залишатися активним учасником українського політичного та інтелектуального життя.

📜Канал "Архівні Артефакти"

Після дискусії на Форумі видавців мене звинуватили в тому, що я нібито особисто ображав професора Ґжегожа Мотику. Тому хочу пояснити, в чому насправді полягає моя критика. Я не маю проблем із тим, що історики можуть по-різному інтерпретувати документи. Проблема виникає тоді, коли з документа вилучають важливий контекст або коли твердження подаються без належного джерельного підтвердження.

Саме це, на мою думку, сталося з документом, на який посилався професор Мотика, говорячи про наказ Романа Шухевича щодо польського населення Східної Галичини. У повному тексті документа йдеться не просто про «ліквідацію польських чоловіків». Там є чітка послідовність: спочатку виселення, а у випадку відмови від виселення — ліквідація. Для мене принципово важливо, щоб історик, цитуючи документ, не опускав слова, які безпосередньо впливають на його зміст.

Є й інша проблема — масштаб тверджень. Коли звучить теза про намір ліквідувати близько 900 тисяч поляків у Східній Галичині, виникає цілком нормальне військово-історичне питання: хто, якими силами і яким способом мав би реалізувати такий задум? На території перебували 12-15 тисяч повстанців, але водночас існували польські збройні формування, самооборона, підпілля Армії Крайової. Такі речі потребують не лише моральної оцінки, а й аналізу реальних можливостей сторін.

Так само я заперечив твердження професора про участь сотні «Яструба» у подіях у Гуті Пеняцькій. І знову — не через особисту неприязнь, а через джерела. Наявні матеріали локалізують «Сіроманців» на Рогатинщині, а прямого підтвердження їхньої участі в Гуті Пеняцькій я не бачу. Тому сказати, що конкретне твердження є неправдою, — це критика твердження, а не образа людини.

Ще один приклад — Паросля, де професор продовжує наполягати на версії про першу сотню УПА Григорія Перегіняка. Водночас нові документи, які ми досліджуємо разом із Сергієм Рябенком, дають підстави серйозно розглядати версію про радянських партизанів. Особливо важливий документ із архіву СЗРУ, де описано випадок, коли радянські партизани вбивали цивільних, видаючи себе за бульбівців. Саме поява нових джерел і має змушувати історика перевіряти усталені версії, а не просто повторювати те, що було написано 10–15 років тому.

Тому моя претензія до Ґжегожа Мотики дуже проста: я хочу більше уваги до джерел, повного контексту документів і критичного ставлення до старих інтерпретацій. А щодо особистих образ — я так само пропоную просту річ: покажіть конкретну цитату, де я особисто ображаю професора Мотику. Не переказ чужих слів і не чиїсь інтерпретації мого виступу — а конкретні слова.

Джерела документів: ГДА СБУ, ГДА СЗРУ, ГДА СБУ, Тернопіль

Повний текст моєї колонки ось тут.

📜Канал "Архівні Артефакти"