Прийшов на роботу з бодуна і з "амбре" і потрапив в поле зору КГБ.
Ось такий приклад. Ймовірно цей чоловік ще чимось цікавив гебістів, але більше про нього інформації не знайшов у жодній справі.
А після такого приходу. Одразу й агент найшовся, котрий доповів і таке інше.
Джерело: ГДА СБУ, Фонд 1
📜Канал "Архівні Артефакти"
Ось такий приклад. Ймовірно цей чоловік ще чимось цікавив гебістів, але більше про нього інформації не знайшов у жодній справі.
А після такого приходу. Одразу й агент найшовся, котрий доповів і таке інше.
Джерело: ГДА СБУ, Фонд 1
📜Канал "Архівні Артефакти"
👍49❤9😢5👎1
Між 4 вересня 1965 і 1985 років. В архівних матеріалах КГБ на Василя Стуса дата 4 вересня фігурує двічі. Вона розділила його перший протест проти режиму та смерть в табірному карцері в Кучино. Між ними – 20 років боротьби.
Сьогодні на Патреоні - Кримінальна справа Василя Стуса 1980 року.
У травні 1980 року Василя Стуса вдруге заарештували. Радянська влада звинуватила поета в антирадянській агітації та пропаганді — фактично за його відкритий спротив радянському режиму, участь у правозахисному русі та поширення заборонених текстів. 2 жовтня Київський міський суд засудив Стуса до 10 років таборів і 5 років заслання.
Його захисником призначили 26-річного Віктора Медведчука. Стус відмовився від нього, але суд відмову не прийняв. Під час дебатів Медведчук заявив, що вважає висунуте Стусові обвинувачення правильним, попросивши лише пом’якшити покарання. Сам Стус вини не визнав і залишився незламним перед системою — навіть тоді, коли знав, що вирок фактично вже визначений.
Джерело: ГДА СБУ, Фонд 6, Справа 67524-ФП
Загалом 1750 фото і документів.
Томи 1-2, Томи 3-4, Том 5, Том 6
Рекомендую Вам підписатися на Патреон. Так Ви підтримаєте мою роботу, а також хлопців на фронті із моїх підрозділів. Я вже на на фронті, а інвалід ІІ групи внаслідок війни. Але одного разу воїн - воїн назавжди.
Якщо Ви стаєте патроном, а найнижча підписка 3 долари в місяць (120 грн, а хто хоче, то може й більше☺️), то Ви автоматом отримуєте доступ до усіх попередніх колекцій, а там вже десятки тисяч фото і документів. (всі колекції дам в коментарях). Усі кошти з Патреону я перекидую пацикам зі своїх підрозділів на фронті.
Наголошую (!!!), що це ніякий не продаж документів, у більшості дописів і вже точно на усіх колекціях ви можете знайти архівну легенду і самі замовити ці справи у архіві. Для тих, хто підтримує канал і українське військо, себто для патронів вони є у вільному доступі. Підписки різні від 3 до 25 доларів, хто скільки бажає і може. (там же ж і є певні плюси для активних патронів)
📜Канал "Архівні Артефакти"
Сьогодні на Патреоні - Кримінальна справа Василя Стуса 1980 року.
У травні 1980 року Василя Стуса вдруге заарештували. Радянська влада звинуватила поета в антирадянській агітації та пропаганді — фактично за його відкритий спротив радянському режиму, участь у правозахисному русі та поширення заборонених текстів. 2 жовтня Київський міський суд засудив Стуса до 10 років таборів і 5 років заслання.
Його захисником призначили 26-річного Віктора Медведчука. Стус відмовився від нього, але суд відмову не прийняв. Під час дебатів Медведчук заявив, що вважає висунуте Стусові обвинувачення правильним, попросивши лише пом’якшити покарання. Сам Стус вини не визнав і залишився незламним перед системою — навіть тоді, коли знав, що вирок фактично вже визначений.
Джерело: ГДА СБУ, Фонд 6, Справа 67524-ФП
Загалом 1750 фото і документів.
Томи 1-2, Томи 3-4, Том 5, Том 6
Рекомендую Вам підписатися на Патреон. Так Ви підтримаєте мою роботу, а також хлопців на фронті із моїх підрозділів. Я вже на на фронті, а інвалід ІІ групи внаслідок війни. Але одного разу воїн - воїн назавжди.
Якщо Ви стаєте патроном, а найнижча підписка 3 долари в місяць (120 грн, а хто хоче, то може й більше☺️), то Ви автоматом отримуєте доступ до усіх попередніх колекцій, а там вже десятки тисяч фото і документів. (всі колекції дам в коментарях). Усі кошти з Патреону я перекидую пацикам зі своїх підрозділів на фронті.
Наголошую (!!!), що це ніякий не продаж документів, у більшості дописів і вже точно на усіх колекціях ви можете знайти архівну легенду і самі замовити ці справи у архіві. Для тих, хто підтримує канал і українське військо, себто для патронів вони є у вільному доступі. Підписки різні від 3 до 25 доларів, хто скільки бажає і може. (там же ж і є певні плюси для активних патронів)
📜Канал "Архівні Артефакти"
👍54😢24❤16
Колись писав, що Василь Кук - не тільки Головний командир УПА, а ще й дослідник Артема Веделя!!!
Лист Василя Кука (останнього командира УПА та керівника підпілля ОУН) до Станіслава Людкевича від 7.12.1971 року.
Вельмишановний
Станіславе Пилиповичу!
Прошу прийняти від мене цю дуже скромненьку брошурку про А. Л. Веделя (Ведельського), як дрібненьку згадку про Київську конференцію з питань української музичної культури XVI–XVIII ст. і наше знайомство. Мені добре запам'ятався Ваш виступ і особливо цінні слова, що їх Ви висловили про особу нашого великого мученика А. Л. Веделя (і самі слова) та його музику.
Крім цієї лекції я опублікував про А. Веделя ще дві статті у журналі «Українське музикознавство», №№ 5 і 6. Закінчив вже підготовку до друку збірку документів і матеріалів про нього, які будуть надруковані в щорічнику «Київська старовина» (новий журнал, який видає Інститут археології, у 1972 р. вийде перший номер); готую також документальний біографічний нарис про композитора.
Дуже добре було б, якщо б Ви сказали своє авторитетне слово про музику А. Веделя, її значення у історії розвитку нашої музичної культури та про інше, що на Вашу думку заслуговує уваги. Все це можна було б включити в згадану збірку матеріалів про композитора. А може у Вас є якісь матеріали про А. Веделя, що їх варто було б включити в цю збірку? (нпр. про поширення музики Веделя на західно-українських землях та її вплив).
Буду Вам дуже вдячний, якщо висловите критичні зауваження з приводу цієї брошурки або статей в «Укр. музикознавстві» (№ 5 і 6).
Зичу доброго здоров'я!
З глибокою пошаною,
(підпис) Кук
Київ, 7.XII.1971 р.
Джерело: Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові , архів Станіслава Людкевича.
Опублікував: Іван Остапович
📜Канал "Архівні Артефакти"
Лист Василя Кука (останнього командира УПА та керівника підпілля ОУН) до Станіслава Людкевича від 7.12.1971 року.
Вельмишановний
Станіславе Пилиповичу!
Прошу прийняти від мене цю дуже скромненьку брошурку про А. Л. Веделя (Ведельського), як дрібненьку згадку про Київську конференцію з питань української музичної культури XVI–XVIII ст. і наше знайомство. Мені добре запам'ятався Ваш виступ і особливо цінні слова, що їх Ви висловили про особу нашого великого мученика А. Л. Веделя (і самі слова) та його музику.
Крім цієї лекції я опублікував про А. Веделя ще дві статті у журналі «Українське музикознавство», №№ 5 і 6. Закінчив вже підготовку до друку збірку документів і матеріалів про нього, які будуть надруковані в щорічнику «Київська старовина» (новий журнал, який видає Інститут археології, у 1972 р. вийде перший номер); готую також документальний біографічний нарис про композитора.
Дуже добре було б, якщо б Ви сказали своє авторитетне слово про музику А. Веделя, її значення у історії розвитку нашої музичної культури та про інше, що на Вашу думку заслуговує уваги. Все це можна було б включити в згадану збірку матеріалів про композитора. А може у Вас є якісь матеріали про А. Веделя, що їх варто було б включити в цю збірку? (нпр. про поширення музики Веделя на західно-українських землях та її вплив).
Буду Вам дуже вдячний, якщо висловите критичні зауваження з приводу цієї брошурки або статей в «Укр. музикознавстві» (№ 5 і 6).
Зичу доброго здоров'я!
З глибокою пошаною,
(підпис) Кук
Київ, 7.XII.1971 р.
Джерело: Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові , архів Станіслава Людкевича.
Опублікував: Іван Остапович
📜Канал "Архівні Артефакти"
❤72👍32
Forwarded from Книжки в окопі
«Мій тато був нацистом». Розмови із нащадками Хесса і Герінга
Знаєте, після розділу з розмовою з Ніколасом Франко я почав чекати від цієї книжки дуже багато. Але два наступні розділи — це ще приблизно 200 сторінок – дуже розчарували.
Я тільки через свою принциповість прочитав усе до кінця. Але, як на мене, там приблизно 170 сторінок можна було просто викинути.
Перший із цих розділів — розмова з нащадком Рудольфа Хесса, довголітнього очільника Аушвіцу. Точніше, з його онуком Райнером Хессом. І тут я вам хочу сказати одну просту річ: просто загугліть «Райнер Хесс, афери». Це просто фантастичний аферист. Він кидав на гроші купу людей, переховувався від величезної кількості народу, натомість розповідав якісь абсолютно фантастичні історії про те, що насправді переховується від неонацистів, які хотіли зробити його новим фюрером. Коротше, лютий трешняк.
Але навіть тут мене здивувало інше. Авторка фактично обминає дуже цікаву частину біографії самого Рудольфа Хесса.
Коли я дивився на його фотографію (вона є у дописі), то звернув увагу на одну деталь: нижче правої кишені кітеля в нього видно турецьку військову відзнаку — так звану Галліполійську зірку.
І тут виявляється дуже цікавий момент. Хесс народився 1901 року, але підробив документи, записавши собі 1900 рік, щоб потрапити на фронт. У 15 років він опинився на Східному фронті Першої світової війни, де, м’яко кажучи, було дуже гаряче. А потім ще два роки воював із британцями в Палестині та на Близькому Сході.
Це дуже цікавий штрих до портрета людини, яка згодом стала одним із очільників «машини смерті». Але авторка фактично проходить повз це. І мені це дивно, тому що саме такі деталі й роблять біографічну розмову цікавою.
***
Потім іде розмова з нащадком Германа Герінга. Тут я теж сподівався, що буде цікаво. Тим більше я знав, що в Герінга була єдина донька Едда, яка фактично не дає інтерв’ю і взагалі уникає спілкування з журналістами. Так і сталося. Едда Герінг просто послала цю журналістку і відмовилася давати інтерв’ю.
Натомість журналістка знайшла племінницю Германа Герінга — Елізабет. У Германа був рідний брат Альберт, а Елізабет — його донька. Вона живе в Перу. І от тут починається найдовша частина цієї книжки. Приблизно 150 сторінок, з яких, чесно кажучи, 130 можна просто викинути.
Тому що вони мандрують по Перу. Вони говорять про таксі в Перу, про погані дороги в Перу, про ресторани, про погоду, про те, як вони їдуть кудись, як не можуть знайти дорогу, як хтось запізнився, як хтось купив светр, як вони пішли в ресторан... Ну типу, камон.
Книжка ж, вроді би, називається зовсім інакше.
Я розумію, що це має створювати атмосферу зустрічі з людиною, показувати її характер, побут, середовище. Але коли на це витрачається більша частина розділу, а власне історія Герінгів відходить кудись на другий план, це вже просто не працює.
І найприкріше, що там насправді є дуже цікаві речі.
Коротко згадано й про раніше відомі: залежність Герінга від паракодеїну, його величезну любов до мистецтва, колекціонування творів мистецтва і, звичайно, пограбування мистецьких колекцій.
Але мене зацікавила історія, якої я раніше не знав: Герінги утримували левів у своєму замку. Протягом років вони виростили сімох левів. Берлінський зоопарк постачав їм левенят.
І є абсолютно фантастична історія, як одного разу лев прийшов до спальні Герінга та його дружини. Серед ночі вони прокинулися, тому що відчинилися двері спальні. Перед ними стояв лев. Виявилося, що він лапою відчинив аж вісім дверей, які відділяли його від спальні, і спокійно дістався до них. А коли побачив господарів, заревів від радості й побіг до них. Оце, наприклад, історія, яку я запам’ятав.
Ще один дуже цікавий момент — Альберт Герінг, рідний брат Германа.
Альберт був противником нацизму, працював одним із керівників заводів Škoda і рятував євреїв. Причому дуже часто робив це за допомогою свого брата Германа.
І тут виникає дуже цікаве спостереження.
Герман Герінг — друга людина після Гітлера, один із найвідоміших нацистів, засуджений на Нюрнберзькому трибуналі. Людина, яка несла відповідальність за величезну кількість злочинів. І водночас, якщо говорити суто про сімейне життя, він постає як людина, яка дуже любила свою сім’ю і була надзвичайно прив’язана до неї, особливо до доньки Едди.
Я зараз нікого не виправдовую. Просто констатую цей дивний контраст.
Натомість його рідний брат Альберт — людина, яка виступала проти нацизму, допомагала євреям, реально рятувала людей — у приватному житті був геть не постійним, бабієм і поганим батьком. Після виходу з в’язниці фактично кинув свою сім’ю заради однієї коханки, а потім кинув і ту коханку заради іншої.
І от цей контраст між двома братами мені здається набагато цікавішим, ніж десятки сторінок про перуанські дороги.
Але є в цьому розділі одна історія, яку я, як журналіст розкручував би одразу.
І це історія самого переїзду родини Герінгів (Альбертових) до Перу.
Батьки Елізабет розійшлися, сім’я жила дуже бідно. І тут з’являється якийсь «добрий дядько» з Перу, який запрошує їхніх знайомих переїхати до туди.
За кілька місяців він пропонує Мілі Герінг переїхати разом із донькою і старенькою матір’ю. Оплачує всі витрати, допомагає їм облаштуватися, фактично забезпечує їм нормальне життя.
А через кілька років цей чоловік помирає. І от тут у мене виникає питання: а хто це взагалі був?
Бо, думаю, це був далеко не простий «добрий дядько». Я б почав копати саме цю історію. Хто ця людина? Чому вона настільки допомагала родині Герінгів? Звідки в неї були гроші? Які в неї були зв’язки? Чим вона займалася в Європі та в Перу?
У мене є підозра, що ця людина могла бути дуже серйозно залучена до керівництва однієї з європейських держав. Але авторка просто три рази проходить повз цю історію.
Натомість ми отримуємо сторінки про життя в Перу.
І це, мабуть, найбільша проблема цих двох розділів. Там є матеріал. Причому дуже хороший матеріал. Але все це губиться серед величезної кількості побутових подробиць, які особисто мені взагалі не були цікаві.
Знаєте, після розділу з розмовою з Ніколасом Франко я почав чекати від цієї книжки дуже багато. Але два наступні розділи — це ще приблизно 200 сторінок – дуже розчарували.
Я тільки через свою принциповість прочитав усе до кінця. Але, як на мене, там приблизно 170 сторінок можна було просто викинути.
Перший із цих розділів — розмова з нащадком Рудольфа Хесса, довголітнього очільника Аушвіцу. Точніше, з його онуком Райнером Хессом. І тут я вам хочу сказати одну просту річ: просто загугліть «Райнер Хесс, афери». Це просто фантастичний аферист. Він кидав на гроші купу людей, переховувався від величезної кількості народу, натомість розповідав якісь абсолютно фантастичні історії про те, що насправді переховується від неонацистів, які хотіли зробити його новим фюрером. Коротше, лютий трешняк.
Але навіть тут мене здивувало інше. Авторка фактично обминає дуже цікаву частину біографії самого Рудольфа Хесса.
Коли я дивився на його фотографію (вона є у дописі), то звернув увагу на одну деталь: нижче правої кишені кітеля в нього видно турецьку військову відзнаку — так звану Галліполійську зірку.
І тут виявляється дуже цікавий момент. Хесс народився 1901 року, але підробив документи, записавши собі 1900 рік, щоб потрапити на фронт. У 15 років він опинився на Східному фронті Першої світової війни, де, м’яко кажучи, було дуже гаряче. А потім ще два роки воював із британцями в Палестині та на Близькому Сході.
Це дуже цікавий штрих до портрета людини, яка згодом стала одним із очільників «машини смерті». Але авторка фактично проходить повз це. І мені це дивно, тому що саме такі деталі й роблять біографічну розмову цікавою.
***
Потім іде розмова з нащадком Германа Герінга. Тут я теж сподівався, що буде цікаво. Тим більше я знав, що в Герінга була єдина донька Едда, яка фактично не дає інтерв’ю і взагалі уникає спілкування з журналістами. Так і сталося. Едда Герінг просто послала цю журналістку і відмовилася давати інтерв’ю.
Натомість журналістка знайшла племінницю Германа Герінга — Елізабет. У Германа був рідний брат Альберт, а Елізабет — його донька. Вона живе в Перу. І от тут починається найдовша частина цієї книжки. Приблизно 150 сторінок, з яких, чесно кажучи, 130 можна просто викинути.
Тому що вони мандрують по Перу. Вони говорять про таксі в Перу, про погані дороги в Перу, про ресторани, про погоду, про те, як вони їдуть кудись, як не можуть знайти дорогу, як хтось запізнився, як хтось купив светр, як вони пішли в ресторан... Ну типу, камон.
Книжка ж, вроді би, називається зовсім інакше.
Я розумію, що це має створювати атмосферу зустрічі з людиною, показувати її характер, побут, середовище. Але коли на це витрачається більша частина розділу, а власне історія Герінгів відходить кудись на другий план, це вже просто не працює.
І найприкріше, що там насправді є дуже цікаві речі.
Коротко згадано й про раніше відомі: залежність Герінга від паракодеїну, його величезну любов до мистецтва, колекціонування творів мистецтва і, звичайно, пограбування мистецьких колекцій.
Але мене зацікавила історія, якої я раніше не знав: Герінги утримували левів у своєму замку. Протягом років вони виростили сімох левів. Берлінський зоопарк постачав їм левенят.
І є абсолютно фантастична історія, як одного разу лев прийшов до спальні Герінга та його дружини. Серед ночі вони прокинулися, тому що відчинилися двері спальні. Перед ними стояв лев. Виявилося, що він лапою відчинив аж вісім дверей, які відділяли його від спальні, і спокійно дістався до них. А коли побачив господарів, заревів від радості й побіг до них. Оце, наприклад, історія, яку я запам’ятав.
Ще один дуже цікавий момент — Альберт Герінг, рідний брат Германа.
Альберт був противником нацизму, працював одним із керівників заводів Škoda і рятував євреїв. Причому дуже часто робив це за допомогою свого брата Германа.
І тут виникає дуже цікаве спостереження.
Герман Герінг — друга людина після Гітлера, один із найвідоміших нацистів, засуджений на Нюрнберзькому трибуналі. Людина, яка несла відповідальність за величезну кількість злочинів. І водночас, якщо говорити суто про сімейне життя, він постає як людина, яка дуже любила свою сім’ю і була надзвичайно прив’язана до неї, особливо до доньки Едди.
Я зараз нікого не виправдовую. Просто констатую цей дивний контраст.
Натомість його рідний брат Альберт — людина, яка виступала проти нацизму, допомагала євреям, реально рятувала людей — у приватному житті був геть не постійним, бабієм і поганим батьком. Після виходу з в’язниці фактично кинув свою сім’ю заради однієї коханки, а потім кинув і ту коханку заради іншої.
І от цей контраст між двома братами мені здається набагато цікавішим, ніж десятки сторінок про перуанські дороги.
Але є в цьому розділі одна історія, яку я, як журналіст розкручував би одразу.
І це історія самого переїзду родини Герінгів (Альбертових) до Перу.
Батьки Елізабет розійшлися, сім’я жила дуже бідно. І тут з’являється якийсь «добрий дядько» з Перу, який запрошує їхніх знайомих переїхати до туди.
За кілька місяців він пропонує Мілі Герінг переїхати разом із донькою і старенькою матір’ю. Оплачує всі витрати, допомагає їм облаштуватися, фактично забезпечує їм нормальне життя.
А через кілька років цей чоловік помирає. І от тут у мене виникає питання: а хто це взагалі був?
Бо, думаю, це був далеко не простий «добрий дядько». Я б почав копати саме цю історію. Хто ця людина? Чому вона настільки допомагала родині Герінгів? Звідки в неї були гроші? Які в неї були зв’язки? Чим вона займалася в Європі та в Перу?
У мене є підозра, що ця людина могла бути дуже серйозно залучена до керівництва однієї з європейських держав. Але авторка просто три рази проходить повз цю історію.
Натомість ми отримуємо сторінки про життя в Перу.
І це, мабуть, найбільша проблема цих двох розділів. Там є матеріал. Причому дуже хороший матеріал. Але все це губиться серед величезної кількості побутових подробиць, які особисто мені взагалі не були цікаві.
👍78❤42🔥5
Написалося.
Подумайте над цим.
Манфред Роммель. Єдиний син фельдмаршала Ервіна Роммеля.
Майнфред воював у Другій світовій. Він був у Люффтваффе, а також в протиповітряній обороні Третього Райху. (Запам'ятайте це)
Манфред 3 бургоміст Штутгарта. Нагороджений дуже багатьма країнами. Окрім того, у 2002 році тогочасний президент Франції Жак Ширак нагородив його орденом Почесного легіону за внесок у розвиток франко-німецьких відносин у галузі культури (у 1995–1999 роках Манфред Роммель представляв німецьке міністерство закордонних справ у контактах із Францією).
Щодо інших нагород. Орден «За заслуги» Республіки Польща — 1987. Орден «За заслуги» Федеративної Республіки Німеччина — він отримав його поетапно: Великий хрест із зіркою та плечовою стрічкою; у джерелах зазначено 1978 → 1989 → 1996.
Орден Британської імперії, звання Commander (CBE) — 1990.
А ось це - Ярослав Гунька.
Думаю, що ви пригадуєте його. Через скандал, котрий зробили довкола нього - божевільні, інакше назвати не можу.
Ярослав Гунька, пройшов два вишколи і також служив у ППО Третього Райху.
А тепер подумайте над цим. Коли ідіоти і божевільні починають вересканити і влаштовувати балаган.
Дві людини, одинакові служби, хоча думаю, що Манфред більше послужив Райху. Два різні ставлення.
Правда не шкодить.
📜Канал "Архівні Артефакти"
Подумайте над цим.
Манфред Роммель. Єдиний син фельдмаршала Ервіна Роммеля.
Майнфред воював у Другій світовій. Він був у Люффтваффе, а також в протиповітряній обороні Третього Райху. (Запам'ятайте це)
Манфред 3 бургоміст Штутгарта. Нагороджений дуже багатьма країнами. Окрім того, у 2002 році тогочасний президент Франції Жак Ширак нагородив його орденом Почесного легіону за внесок у розвиток франко-німецьких відносин у галузі культури (у 1995–1999 роках Манфред Роммель представляв німецьке міністерство закордонних справ у контактах із Францією).
Щодо інших нагород. Орден «За заслуги» Республіки Польща — 1987. Орден «За заслуги» Федеративної Республіки Німеччина — він отримав його поетапно: Великий хрест із зіркою та плечовою стрічкою; у джерелах зазначено 1978 → 1989 → 1996.
Орден Британської імперії, звання Commander (CBE) — 1990.
А ось це - Ярослав Гунька.
Думаю, що ви пригадуєте його. Через скандал, котрий зробили довкола нього - божевільні, інакше назвати не можу.
Ярослав Гунька, пройшов два вишколи і також служив у ППО Третього Райху.
А тепер подумайте над цим. Коли ідіоти і божевільні починають вересканити і влаштовувати балаган.
Дві людини, одинакові служби, хоча думаю, що Манфред більше послужив Райху. Два різні ставлення.
Правда не шкодить.
📜Канал "Архівні Артефакти"
👍109❤25🔥6👎4😁4