Петро Мірчук став одним із головних літописців українського визвольного руху ХХ століття. Його праці ґрунтувалися на власному досвіді та широкій документальній базі, зібраній серед учасників ОУН і УПА. А книга «Українська повстанська армія 1942–1952» (Мюнхен, 1953) стала однією з перших узагальнених праць на цю тему в еміграції.
Саме тоді, коли він наполегливо збирав матеріали для цієї книги, органи МҐБ завели на нього оперативну справу. Але завадити донесенню до широкої громадськості на Заході правди про УПА не вдалося.
Про це вдалося дізнатися з розсекречених документів з архіву Служба зовнішньої розвідки України.
Саме тоді, коли він наполегливо збирав матеріали для цієї книги, органи МҐБ завели на нього оперативну справу. Але завадити донесенню до широкої громадськості на Заході правди про УПА не вдалося.
Про це вдалося дізнатися з розсекречених документів з архіву Служба зовнішньої розвідки України.
👍38❤7
На «E-resource» ЦДАГОУ додано цифрові копії ще 217 томів архівних кримінальних справ фонду 263 «Колекція позасудових справ реабілітованих» щодо 359 осіб (майже 23 тис. сканкопій).
Серед них – архівна кримінальна справа стосовно групи педагогів, які викладали у школах Київщини: Кривоноса Івана Васильовича і Бєлоброва Єфрема Порфировича (вчителів української мови та літератури і молодших класів у школі № 111 села Позняки Дарницького району Києва), Германа Андрія Захаровича (вчителя фізики в селищі Ірпінь), Бутіна Федора Михайловича і Мироненка Дмитра Васильовича (вчителів німецької мови і російської мови та літератури в селі Бортничі).
Наприкінці червня 1941 року їх було затримано та обвинувачено у приналежності до «контрреволюційної фашистської організації “Союз Аграрних Діячів”» та у веденні «антирадянської пропаганди».
Детальніше ознайомитись із цією та іншими архівними кримінальними справами фонду 263 ЦДАГОУ можна за покликанням: https://e.tsdahou.archives.gov.ua/tags-type/4/
Серед них – архівна кримінальна справа стосовно групи педагогів, які викладали у школах Київщини: Кривоноса Івана Васильовича і Бєлоброва Єфрема Порфировича (вчителів української мови та літератури і молодших класів у школі № 111 села Позняки Дарницького району Києва), Германа Андрія Захаровича (вчителя фізики в селищі Ірпінь), Бутіна Федора Михайловича і Мироненка Дмитра Васильовича (вчителів німецької мови і російської мови та літератури в селі Бортничі).
Наприкінці червня 1941 року їх було затримано та обвинувачено у приналежності до «контрреволюційної фашистської організації “Союз Аграрних Діячів”» та у веденні «антирадянської пропаганди».
Детальніше ознайомитись із цією та іншими архівними кримінальними справами фонду 263 ЦДАГОУ можна за покликанням: https://e.tsdahou.archives.gov.ua/tags-type/4/
👍28❤7🔥2
Останній день життя Степана Бандери.
Той трагічний день 15 жовтня 1959-го розпочинався як звичайно. Степан Бандера перед обідом попросив секретарку Євгенію Матвієйко допомогти йому із закупами на ринку. Повернувшись до офісу, висадив її з авта і, як зазвичай, не став чекати на охорону та сам поїхав додому.
Побачивши з вікна, як він виходить з автомобіля, дружина Ярослава ще відкрила перед ним двері. А вже за мить Степан Бандера був мертвим і вона зателефонувала до канцелярії Проводу Закордонних Частин ОУН та повідомила, що він, залитий кров’ю, упав на сходах будинку й просила організувати медичну допомогу.
На місце негайно виїхали Степан Ленкавський з Ярославом Бенцалем та Іваном Кашубою й вже за кільканадцять хвилин були за адресою тимчасового проживання Провідника на Крайтмаєрштрассе, 7. В квартирі на третьому поверсі вони застали лишень старшу доньку Наталку, яка щойно повернулася зі школи. Та нічого певного не знала, допускала, що в тата міг статися крововилив й повідомила, що в супроводі мами його вже повезли до лікарні.
Натомість сусіди з першого й другого поверхів, які чули крик, виявили залитого кров’ю співмешканця, якого вони знали за прізвищем Стефан Попель, намагалися надати йому першу допомогу й викликали лікарів, повідомили всі знані їм подробиці. За їхніми словами Провідник ще якийсь час був живий, спливаючи кров’ю, декілька разів відкрив і заплющив очі.
А вже за якихось десять хвилин прибула карета швидкої й орієнтовно о 13.10. відвезла його до лікарні Червоного Хреста, що знаходилася неподалік на Льотштрассе, 2.
В лікарні Степана Ленкавського та членів Проводу завели до кімнати, де, накрите білим полотном, лежало тіло Степана Бандери. Дружина Провідника пані Ярослава й медсестра сказали їм, що він вже неживий. Лікар відкрив полотно й прибулі побачили обличчя покійного – біля його уст, носа і вух залишилися сліди від струмків крові, однак жодних ознак насильства не було видно. Лишень насторожували дрібні, немов уколи, цяточки навколо уст та незрозумілого походження білі крапочки на краватці, сорочці та вилогах блузки.
Степан Ленкавський перепитав лікаря, чи не можна повернути Провідника до життя якимись ін’єкціями, з допомогою операції чи кисневого дихання. Однак отримав у відповідь, що всякі заходи вже даремні, бо той помер ще в дорозі до лікарні.
Текст: Олександр Сич
Той трагічний день 15 жовтня 1959-го розпочинався як звичайно. Степан Бандера перед обідом попросив секретарку Євгенію Матвієйко допомогти йому із закупами на ринку. Повернувшись до офісу, висадив її з авта і, як зазвичай, не став чекати на охорону та сам поїхав додому.
Побачивши з вікна, як він виходить з автомобіля, дружина Ярослава ще відкрила перед ним двері. А вже за мить Степан Бандера був мертвим і вона зателефонувала до канцелярії Проводу Закордонних Частин ОУН та повідомила, що він, залитий кров’ю, упав на сходах будинку й просила організувати медичну допомогу.
На місце негайно виїхали Степан Ленкавський з Ярославом Бенцалем та Іваном Кашубою й вже за кільканадцять хвилин були за адресою тимчасового проживання Провідника на Крайтмаєрштрассе, 7. В квартирі на третьому поверсі вони застали лишень старшу доньку Наталку, яка щойно повернулася зі школи. Та нічого певного не знала, допускала, що в тата міг статися крововилив й повідомила, що в супроводі мами його вже повезли до лікарні.
Натомість сусіди з першого й другого поверхів, які чули крик, виявили залитого кров’ю співмешканця, якого вони знали за прізвищем Стефан Попель, намагалися надати йому першу допомогу й викликали лікарів, повідомили всі знані їм подробиці. За їхніми словами Провідник ще якийсь час був живий, спливаючи кров’ю, декілька разів відкрив і заплющив очі.
А вже за якихось десять хвилин прибула карета швидкої й орієнтовно о 13.10. відвезла його до лікарні Червоного Хреста, що знаходилася неподалік на Льотштрассе, 2.
В лікарні Степана Ленкавського та членів Проводу завели до кімнати, де, накрите білим полотном, лежало тіло Степана Бандери. Дружина Провідника пані Ярослава й медсестра сказали їм, що він вже неживий. Лікар відкрив полотно й прибулі побачили обличчя покійного – біля його уст, носа і вух залишилися сліди від струмків крові, однак жодних ознак насильства не було видно. Лишень насторожували дрібні, немов уколи, цяточки навколо уст та незрозумілого походження білі крапочки на краватці, сорочці та вилогах блузки.
Степан Ленкавський перепитав лікаря, чи не можна повернути Провідника до життя якимись ін’єкціями, з допомогою операції чи кисневого дихання. Однак отримав у відповідь, що всякі заходи вже даремні, бо той помер ще в дорозі до лікарні.
Текст: Олександр Сич
😢46👍3❤2😁1
Пам'ятний випуск газети "Шлях Перемоги" за 16 жовтня 1960 р. - до першої річниці загибелі Степана Бандери.
Остання сторінка - вірш Віри Річ "Вальдфрідгоф" англійською й українською мовами.
Джерело: Архів ОУН
Остання сторінка - вірш Віри Річ "Вальдфрідгоф" англійською й українською мовами.
Джерело: Архів ОУН
❤20👍14😁1