—Це ти у всьому винен — сказав Міньярд — я не буду провідувати тебе у травматології, коли Ендрю про все дізнається
—Ти надто жорсткий
Дей знову перетнув межу, встановлену смугою світла, і потягнувся до губ навпроти.

Треба для вас щось писати, може скло з Кевжанами бахнути, як вам ідейка?

Майже пів другої ночі, вважаю саме час для замальовки

『Він вже знає?』

#Кевжан
__

Жан іде коридором. Не важливо, що це за коридор. Не важливо, як він у ньому опинився. Не важливо, з ким він сюди прийшов і де вони зараз. Важливою є тільки перешкода на його шляху.

Коридор був вузьким і довгим, Моро навіть здавалося, що з кожним кроком стіни все більше й більше тиснуть на нього. Молочний колір навколо зводив з розуму і додавав відчуття тісності ще більше. Ні з одного боку не було ні вікон, ні дверей, ні навіть стиків між шпалерами — ідеально голі стіни. Але з часом погляд зачепився за фігуру, яка вибивалась з загальної однотипності. Це був Кевін, зустріти його у цьому коридорі відчувалось як побачити фуру, яка несеться прямо на тебе на дорозі з одностороннім рухом. Жану закортіло розвернутись і не піти — побігти назад, але він стояв, наче приріс до землі, впринципі як і чоловік навпроти. Ще кілька хвилин обоє дивились одне на одного. Зелені очі блукали по всьому тілу француза, у той час як Моро зафіксував погляд трохи вище очей, десь на лобі Кевіна, щоб не зустрітись поглядами.

Кайдани, що прикували його до підлоги, відпустили Жана тільки після того як Дей зробив перший крок на зустріч. Тепер обоє дивились прямо перед собою, роблячи вигляд, що іншого у цьому коридорі навіть немає, але вже через кілька метрів вони зіштовхнулись плечима. Ні один ні другий не поступився, вони навіть не ворохнулись, стояли як персонажі гри, які не можуть іти через перешкоду на шляху.
—Він вже знає? — французькі слова прозвучали прямо на Жанове вухо, яке, через близькість, вловило не лише мову, але й дихання Кевіна, не зважаючи на те, що той навіть не повертався до нього обличчям
—Знає що?
—Що тобі подобається, звідки у тебе всі ці шрами, про що ти не любиш говорити, де тебе краще торкатись, м, він вже знає?
—А тобі то яке діло?
—Не можна питанням на питання — Моро майже фізично відчув, як Кевін повернувся і його погляд на своєму лиці.
—Не можна лізти у чуже життя — Жан теж повернув голову і зустрівся з очима, яких, здається, боявся ще більше ніж очей Моріями
—Йому легко вдається поставити тебе на коліна?
—Перестань
—Як ти міг?
—Як я міг що? — Жан зривається на крик і розвертається усім тілом до Дея, відступаючи по максимуму до стіни — Увести твого ненаглядного Джеремі? Чи може як я міг спробувати стати щасливим у команді в яку ти ж мене і запихнув? — погляд Кевіна залишався спокійним, холодним, майже трагічним — Або як я міг не лити сльози днями і ночами по великому Кевіну Дею? Моя тобі порада — Моро опустив голос. Тепер його слова звучали більш погрозливо — спустись з небес на землю, доки життя само не розмазало твоє лице по холодному цементу.

Жан розвернувся і зробив крок далі по злощасному коридору, залишивши Кевіна, який дивився через плече навіть не на француза, а кудись йому під ноги, одного. Але далеко ступити не вдалось, Дей знову подав голос і це змусило Моро зупинитись.
—Як ти міг стати щасливим без мене? — слова бути зовсім тихими, якби Жан не зупинився стукіт взуття точно заглушив би їх. Простоявши так ще декілька секунд Жан не знайшов у собі ні сили, ні бажання відповідати, тому просто продовжив іти вперед. Він залишив позаду минуле, пару нервових клітин і Кевіна, але чи чекає на нього щось далі, у кінці коридору? Чи зможе він вибратись з нього? Чи не доведеться повертатися і знову хапатись за погляд зелених очей, як за останню надію? Чи не залишив він там і свою душу з серцем?

『Світанок』

#Ендріли
__

Перші промені сонця пробивались крізь густий туман, що огорнув місто і, здається, свідомість однієї рудої голови, що стояла на даху. Цієї ночі Ніл не спав, вони з командою святкували перемогу у фінальному матчі цього семестру, який припав на 15 листопада і змусив Лисів влаштувати, як вони кажуть, останню вечірку перед сесією. Тривав третій рік навчання Джостена у Пальметто, тобто другий рік, як йому було ні́чого приховувати, тож він міг собі дозволити безбожно напитись, як це робили інші, що впринципі і сталось цієї ночі. Звісно в порівнянні з Кевіном або Ніккі Ніл був тверезий як Ендрю після лікарняних зимових канікул, але все ж таки випитий алкоголь у крові накладався на недосип і робив розум рудого у сотню разів більш задурманеним. Крізь запаморочення чітко, наче сонце, схід якого спостерігав Ніл, через туман, пробивався тільки один голос. Голос матері, яка з останніх сил вичавлювала з себе наказ повторити всі дані Абрамом їй обіцянки, а за цими словами незмінно слідував тріск запеченої крові на шкіряних сидіннях. Ніс Джостена моментально пробив запах палаючої плоті. Вказівний та середній пальці правої руки самі собою почали тертись один об одного, Нілу терміново потрібна цигарка, тільки її дим міг перебити морський бриз каліфорнійського пляжу вперемішку із запахом машини та тіла, що горіли на піску. Рудий поплескав себе по кишеням пальто, очікувано не знайшовши там нічого окрім телефону, цигарки завжди носив Ендрю, так як Ніл, зазвичай, палив тільки з ним потреби носити свою пачку у нього не було. Джостен дістав мобільний, відкинув кришку та подивився на годину. 6:34, якщо він зараз зайде у кімнату це буде знущанням над чутким сном Міньярда, який неодмінно прокинеться і навряд чи зможе знову заснути, доки Ніл не повернеться. Розчарований нападаючий сперся ліктями на бетонну огорожу і продовжив терти пальці та дивитись за підйомом сонця, глибоко дихаючи у спробах позбутись запаху, що насправді існував тільки у голові Джостена.

Важкі металеві двері, що відділяли приміщення від даху, зі скрипом відчинилися. Ніл не повернувся, він знав хто це. Ендрю підійшов і сперся на ту ж саму бетонну огорожу. Міньярд помітив нервовий рух пальців та глибоке дихання Джостена, ще коли тільки вийшов на дах і знайшов поглядом нападаючого, тому у одній його руці вже була цигарка, а у іншій запальничка. Блондин кілька разів чиркнув нею і підніс сигарету до створеного вогника. Один раз глибоко затягнувшись він заховав запальничку у кишеню та простягнув цигарку Нілу, який відразу припав до неї. Джостен із полегшенням видихнув клубок сіруватого диму.

—Знаєш, якщо так подумати я порушив усі обіцянки, які давав їй
—Їх давав не ти, тоді перед собою вона бачила Натаніеля, а ти Ніл
—Абрама — поправив Джостен — вона ніколи не бачила в мені його, вона бачила Абрама — Ендрю залишив це зауваження без уваги, просто простягнув руку, вимагаючи повернути цигарку, що і зробив Ніл — Сподіваюсь розповіді про те, що мертві все бачать — брехня, вона б на мені живого місця не залишила, якби дізналась, що я тут наробив
—Але ти вижив — затягнувшись Ендрю знову вклав папіросу у пальці Джостена
—Та, вона напевно була би щаслива, що хоча б хтось один з нас вибрався з цього

Ще кілька хвилин вони стояли мовчки, передаваючи цигарку з рук у руки і спостерігаючи як сонце підіймається. Коли воно повністю вийшло з-за далеких будинків, Ендрю повернув голову до Ніла
—Так чи ні — Джостен підняв очі і зустрівся поглядом з Міньярдом
—Так — Губи голкіпера були теплішими, тому що на вулиці він тільки 10 хвилин, а рудий тут вже приблизно годину. Коли рука Ендрю потягнулась до Нілової шиї, щоб накрити сонну артерію та відчути його пульс, здійнявся сильний вітер, який наче намагався відштовхнути руку Міньярда, але йому це не завадило. Коли кисню стало не вистачати вони відсторонились один від одного, але вітер вщух тільки коли блондин прибрав долонь з чужої шиї

—Схоже я не подобаюсь твоїй матері — саркастично підмітив Ендрю, від чого на губах Ніла заграла легка посмішка — Пішли в кімнату — не дочекавшись відповіді Міньярд розвернувся і пішов до дверей. Джостен кинув останній погляд на небо, де голубі тони майже повністю замінили собою помаранчеві, і прошепотів «Мама, він не нашкодить мені, я обіцяю» і пішов за Ендрю, який вже майже зайшов у приміщення. Мабуть це буде єдина обіцянка матері, яку він все ж таки стримає, Ніл вірить у це.

Вау, навіть не через місяць, ну я вас прям балую

Усі почали робити новорічні пости, тому я вирішила, що для вас, моєї агромної фан-бази з 26-ти людей, теж треба написати щось подібне. Підсумків року не буде, тому що у мене вони починаються і закінчуються на тому, що я і мій акаунт вижили. Я щиро вдячна усім хто слідкував і продовжує слідкувати за моєю творчістю, постараюсь писати частіше, але не можу нічого обіцяти. Бажаю усім і собі у прийдешньому році такого успіху у сфері виживання. Зустрінемось у 2026

Як можна було помітити я не дуже вмію писати вітання, але маємо те що маємо

З Новим роком!

『Снігопад』

#Кевжани
__

Глибокий зимовий вечір. Вже давним давно стемніло, а сніг встиг замести усі сліди, залишивши на стежках ідеально Рівне біле полотно. На вулицях вже годин зо дві немає нікого — людей відлякує холод, тому усі ховаються під пледами у теплих квартирах. Майже всі. Вдалині парку, там де навіть ліхтарі не встановлені, стежками крокували двоє юнаків: один з витатуюваною трійкою на вилиці, яскраво червоною шапкою на голові, шарфом, в тон до головного убору, який закривав половину обличчя, і у куртці майже до коліна, йшов та бубнів щось під ніс, який ховав у теплу тканину на шиї, очевидно, нарікав, що його витягли з хати у таку погоду, а другий, з тату ферзя на тому ж місці, що і у іншого, схоже, вирішивши загартовуватись цього року, йшов поряд у одній короткій куртці й лише усміхався на усі прокльони з правого боку від нього.

Вони зробили ще кілька десятків кроків вглиб парку і, нарешті, їх зустріли перші ліхтарі та лавочки, засипані снігом, між ними. Жан замовчав, але продовжував іти та дивитись собі під ноги, зариваючись обличчям глибше у шарф. Моро щиро не розумів, як Кевін може одягатись настільки легко у таку погоду і впринципі виходити з хати. Звісно, француз завжди підозрював, що у Дея немає мізків, але ж це не означає, що варто заморожувати голову, а якщо там все ж таки є якісь пару звивин, які, ймовірно, остаточно перестануть працювати через такі нестерпні температурні умови. Заглиблений у свої думки Жан зрозумів, що Кевін зупинився тільки коли залишив його на пару метрів позаду.
—Ти чого став? — Моро розвернувся обличчям до зеленоокого — Невже твій організм все ж таки відмовив через переохо...— француз так і не договорив свою фразу, Дей показував пальцем кудись вверх, простеживши за його поглядом захисник втратив дар мови і єдине на що він спроможний це зачаровано видихнути.

Це був сніг. Не те щоб Жан ніколи його не бачив та і поки вони йшли сюди він продовжував падати, просто до цього Моро ніколи не задумувався над тим, що звичайні опади можуть бути такими чаруючими. У «Гнізді» не доводилось надто часто бувати на вулиці і, тим паче, розглядати пейзажі. Там ніхто не думав про погоду, про зміну пори року, про красу, Круки впринципі не надто схвалюють мислительні процеси десь за межами поля, але він більше не серед них. Наскільки би це важко не було усвідомлювати він більше не Крук, він більше ніколи не повернеться туди, тепер його ніхто не буде гнати у пекло, він може стояти тут і дивитись на те як сніжинки кружляють у повітрі поміж світла від ліхтаря, обліпленого бурульками, доки ніс не посиніє. Жан дістав руки з кишень і виставив їх долонями до верху, він хотів відчути цей момент, те як від тепла його шкіри сніг буде танути, щойно приземлиться, але на заваді стали рукавиці. Моро почав стягувати спочатку праву, яку відразу дбайливо забрати з рук, щоб вона не заважала позбутись лівої, яка теж опинилась у чужих руках. Він повторив спробу і цього разу сніжинки почали падати прямо на його руки і танути, залишаючи після себе приємне поколювання.
—C'est très joli* — Сказав Жан, дивлячись на ліхтар, на фоні якого сніг був особливо помітним
—Oui, très joli** — Відповів Кевін, не відводячи погляду від чужої посмішки.

Ще кілька хвилин вони мовчали, не було потреби щось говорити, здавалося слова можуть зруйнувати цей казковий момент, але Дей все ж таки наважився перервати тишу
—Літом я повезу тебе до водоспаду, а потім на море
—Для чого? — Моро перевів погляд на свого співрозмовника, але посмішка не спала з його обличчя
—Щоб ми обоє змогли побачити красу
____
* — Це дуже гарно
** — Так, дуже гарно