💔 43-річний боєць Олександр Черній загинув 3 вересня 2022 року біля села Трудолюбівка на Херсонщині. Колона, в якій він їхав, потрапила під мінометний обстріл. Разом із побратимами він допомагав евакуювати поранених та отримав поранення в ногу. Наклавши турнікет, намагався відповзти подалі від лінії вогню, та не встиг. Чергова міна розірвалася біля нього.
Олександр народився і жив у Кривому Розі. Закінчив із відзнакою Криворізьку філію Дніпропетровського транспортно-економічного технікуму за спеціальністю "Технічне обслуговування і ремонт рухомого складу залізниць". Потім здобув повну вищу освіту у Криворізькому економічному інституті Київського національного економічного університету за спеціальністю "Маркетинг". Працював на ПАТ "АрселорМіттал Кривий Ріг". Був майстром локомотивної бригади, з 2019 року став помічником і машиністом тепловоза. Паралельно працював майстром з ремонту взуття – мав власну майстерню.
У перші дні війни став бійцем 238-го батальйону 129-ої окремої бригади ТРО. Згодом бригаду приєднали до 17-ої окремої танкової бригади ЗСУ. Чоловік обіймав посаду старшого стрільця.
"Ми прийшли в життя один одного вже у зрілому віці (йому було 37 років, мені – 30). Дві самотні та рідні один одному душі, що нарешті зустрілися, проживши по пів життя. "Я наче знала його все своє життя" – подумалося мені на першій зустрічі. Таким рідним і знайомим він мені здався. Вже потім він зізнався, що подумав про це теж. Це були останні дні осені 2016 року. Не було довгого періоду залицянь – вже приблизно за місяць ми почали жити разом: він, я та моя 10-річна донька Уляна, яка майже одразу стала "нашою". За день до початку 2019-го ми дізнались, що чекаємо на дитину – це був найкращий подарунок під новорічну ялинку для нашої сім'ї, це були найщасливіші роки мого життя!
Повноцінна, дружня та любляча родина 28 серпня 2019 року поповнилася маленьким хлопчиком. У мене була найщасливіша у світі сім'я – любов, повага, спокій та стабільність! Але все обірвав ранок 24 лютого 2022 року... 3 березня чоловік вже був у лавах ТРО. Багатьом відомо, що переживають дружини військових кожної миті, доки їхні кохані на війні... І як обривається все твоє життя у мить, коли на екрані телефону висвітлюється невідомий номер", – розповіла дружина полеглого воїна.
Посмертно захисник нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Поховали воїна на Алеї Слави Центрального кладовища у рідному місті. В Олександра залишилися батьки Володимир Іванович і Людмила Володимирівна, дружина Станіслава, доньки Анастасія й Уляна, син Костянтин.
Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять загиблих військових
Олександр народився і жив у Кривому Розі. Закінчив із відзнакою Криворізьку філію Дніпропетровського транспортно-економічного технікуму за спеціальністю "Технічне обслуговування і ремонт рухомого складу залізниць". Потім здобув повну вищу освіту у Криворізькому економічному інституті Київського національного економічного університету за спеціальністю "Маркетинг". Працював на ПАТ "АрселорМіттал Кривий Ріг". Був майстром локомотивної бригади, з 2019 року став помічником і машиністом тепловоза. Паралельно працював майстром з ремонту взуття – мав власну майстерню.
У перші дні війни став бійцем 238-го батальйону 129-ої окремої бригади ТРО. Згодом бригаду приєднали до 17-ої окремої танкової бригади ЗСУ. Чоловік обіймав посаду старшого стрільця.
"Ми прийшли в життя один одного вже у зрілому віці (йому було 37 років, мені – 30). Дві самотні та рідні один одному душі, що нарешті зустрілися, проживши по пів життя. "Я наче знала його все своє життя" – подумалося мені на першій зустрічі. Таким рідним і знайомим він мені здався. Вже потім він зізнався, що подумав про це теж. Це були останні дні осені 2016 року. Не було довгого періоду залицянь – вже приблизно за місяць ми почали жити разом: він, я та моя 10-річна донька Уляна, яка майже одразу стала "нашою". За день до початку 2019-го ми дізнались, що чекаємо на дитину – це був найкращий подарунок під новорічну ялинку для нашої сім'ї, це були найщасливіші роки мого життя!
Повноцінна, дружня та любляча родина 28 серпня 2019 року поповнилася маленьким хлопчиком. У мене була найщасливіша у світі сім'я – любов, повага, спокій та стабільність! Але все обірвав ранок 24 лютого 2022 року... 3 березня чоловік вже був у лавах ТРО. Багатьом відомо, що переживають дружини військових кожної миті, доки їхні кохані на війні... І як обривається все твоє життя у мить, коли на екрані телефону висвітлюється невідомий номер", – розповіла дружина полеглого воїна.
Посмертно захисник нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Поховали воїна на Алеї Слави Центрального кладовища у рідному місті. В Олександра залишилися батьки Володимир Іванович і Людмила Володимирівна, дружина Станіслава, доньки Анастасія й Уляна, син Костянтин.
Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять загиблих військових
