Кожен із нас за ці понад 600 днів повномасштабної війни набув унікального досвіду. На жаль, цей досвід і про біль, і про втрати. Про життя в очікуванні вдома найріднішої людини і про участь у бойових діях.

Як взаємодіяти з людьми, що мають досвід війни, розповідає новий розділ «Довідника безбар’єрності». Кожна з його порад, розроблених фаховими психологами, ґрунтується на простому правилі – повазі до гідності людини.

📍Не розпитуйте про те, що людина робила, де була, що бачила на війні. Інколи вона не може або не хоче розповідати. Варто пропускати свою цікавість через фільтр: «Для чого я це запитую? Навіщо мені це знати?» Запитання про досвід, мов гачок, можуть витягнути з душі травматичні спогади.

📍Запитання-табу: «А що було на війні?», «Ти бачив загиблих або як хтось помирає?», «У тебе стріляли?», «Ти бачив якісь відірвані частини тіла?», «А де ти вбивав?»

📍Не наближайтеся до людини з бойовим досвідом зі спини, будьте обережні із жестикуляцією, попереджайте про голосні звуки, крики, сплески.

📍Не знецінюйте досвід запитанням: «Навіщо ти туди пішов/пішла?» Це особливо боляче чути жінкам, які на війні виконують завдання й несуть відповідальність нарівні з чоловіками, щоб потім вдома почути: «Ти ж могла сидіти тут із дітьми?!»

📍Намагайтеся не демонструвати жалість (хоча це часто виходить ненавмисне, коли людина хоче проявити співчуття). Натомість краще зосередитися на тому, як ви можете підтримати людину, а не вганяти її в стан жертви. Бо це зовсім не про наших захисників і захисниць.

👉 І ще один аспект. Війна змінює не лише людину, яка була на полі бою, але й членів її сім’ї. Саме тому важливо підтримувати сім’ї тих, хто воюють.

Впевнена, ми як суспільство маємо приділити величезну увагу етиці спілкування. А новий рік стане роком поваги та вдячності до тих, хто має безмежну сміливість боронити нас на фронті.